То він із зарплати купить дорогущі стейки, щоб поїсти, як у ресторані. То на останні гроші піцу замовить. А було й таке, що дитині на підгузки грошей немає, зате Андрій у шкарпетках за п’ятсот гривень ходить. Мовляв, вони довше прослужать

— Ти чого суп не досолила? — невдоволено підібгавши губи, запитала Алла Вікторівна. — Їсти ж неможливо!

— Тому що я люблю, коли їжа недосолена, — намагаючись говорити спокійно, відповіла Оля. — До того ж, цей суп їсть і Даринка, а їй солоне не потрібне. Вона ще маленька.

— Але цей суп їсть і Андрійко, і йому явно несмачно буде! Дбати про чоловіка треба!

Оля зробила глибокий вдих. На щастя, вони не живуть зі свекрухою, і в гості вона до них навідується нечасто. Але щоразу для Олі це справжнє випробування.

Алла Вікторівна сунула свого носа в усі сфери життя Олі та свого сина. Ах так, онучці теж діставалося. На щастя, та ще була маленька й не вміла втомлюватися від нав’язливої бабусі.

І варто було мамі з’явитися на порозі, як Андрій тут-таки перетворювався на маленького синочка, який ледве-ледве уживається зі своєю злюкою-дружиною. І це Олю теж дуже бісило.

Вона пробувала говорити з чоловіком, щоб він не потурав своїй матері й хоч іноді захищав свою дружину перед свекрухою. Але той лише відмахувався, пояснюючи поведінку своєї матінки простою турботою про них.

— Якщо Андрію буде потрібно, він досолить суп, — відрізала невістка.

— Ох, погана з тебе господиня, Олю. Для дитини треба готувати окремо, а чоловікові треба догоджати.

Олі так і хотілося сказати, що ось нехай вона і догоджає, і всі його забаганки виконує. А Оля йому не мама, а дружина, і чоловік, по ідеї, має рахуватися і з її думкою.

Але сперечатися було собі дорожче, тому Оля й терпіла.

Коли свекруха, нарешті, поїхала, Оля знову висловила своєму чоловікові, що той поводиться, як ганчірка. Він щось буркнув у відповідь, але, звісно, навіть не намагався допомогти дружині.

Узагалі, Оля того дня замислилася, чому вона досі заміжня. З дитиною Андрій не допомагає, щиро вважаючи, що це турбота матері.

По дому від нього користі теж нуль, він навіть не знає, який вигляд має пилосос і посудомийна машина. Можна було б подумати, що він добре заробляє, так би мовити, виконує роль годувальника. Але й тут промашка.

Поки Оля була в декреті, вони ледве-ледве кінці з кінцями зводили. Добре, що Олина мама грошей підкидала іноді, та й свекруха, хоч якою б шкідливою тіткою не була, все ж, приходячи в гості, завжди приносила і для дитини смаколики, й одяг, і щось для родини.

Оля вийшла на роботу, і стало легше. Щоправда, й Андрій розслабився.

Раніше він хоча б намагався знайти гідну роботу з хорошою оплатою, то тепер навіть не рвався щось міняти.

Зате запити в нього були неабиякі. То він із зарплати купить дорогущі стейки, щоб поїсти, як у ресторані. То на останні гроші піцу замовить.

А було й таке, що дитині на підгузки грошей немає, зате Андрій у шкарпетках за п’ятсот гривень ходить. Мовляв, вони довше прослужать.

Напевно, Оля ще пам’ятала те світле почуття, яке було між нею й Андрієм, коли вони тільки зустрілися. Тоді він, напевно, намагався бути кращим.

До чогось прагнув, був романтичним, залицявся до Олі. А щойно завоював, то й весь свій запал розгубив.

Оля думала, що у всіх так. Що з часом почуття холонуть, і залишається побутовість.

Але ось її подруга щаслива з чоловіком, попри те, що вони десять років разом.

Можна було б подумати, що вона прикрашає дійсність, але Оля й сама бачила, які між ними стосунки. У них із Андрієм такого й близько не було, навіть якщо сильно прикидатися.

Олі довелося зізнатися самій собі, що немає в неї більше почуттів до Андрія. Точніше, є — роздратування. І їй здавалося, що з його боку те саме.

А ще вона розуміла, що їй із дитиною без постійної присутності чоловіка буде набагато легше. Вона пам’ятала, як Андрій на три дні поїхав із друзями на риболовлю, і в Олі, немов, відпустка почалася.

Що вона, що Даринка були невибагливі в їжі, і спокійно могли кілька днів їсти одне й те саме.

А ще не було розкиданих речей, вічної гори посуду й брудних чашок по всьому дому.

Оля кілька тижнів виношувала цю думку. А якось, повернувшись із роботи разом із донькою, яку забрала дорогою з дитячого садка, Оля застала Андрія на дивані з пляшкою пивка в руці.

Поруч валялися його шкарпетки, кухонний стіл весь був у крихтах, а він насамперед не побіг цілувати їх із Даринкою, а запитав, що в них буде на вечерю.

І ось тоді Оля зрозуміла, що досить. Настав час із цим закінчувати.

Андрій не хотів розлучатися.

Вони навіть на якийсь час взяли паузу, щоб спробувати пожити окремо, і ось тоді Оля переконалася, що щаслива без чоловіка.

Свекруха теж підливала олії у вогонь, постійно телефонуючи своїй невістці й кажучи їй, що вона не знайде собі кращого чоловіка, ніж її синочок. Але Оля виявила всю твердість характеру, і незабаром вони з чоловіком розлучилися.

Спочатку Андрій досить часто приїжджав, але потім йому, мабуть, стало ліньки, і приїзди тата до доньки скоротилися до одного разу на місяць.

Свекруха теж заїжджала, і щоразу виносила Олі мозок.

— Ось і навіщо? У наш час ніхто не розлучався! Навіть якщо чоловік пив чи бив. А Андрій позитивний у всіх відношеннях.

— У тому-то й річ, Алло Вікторівно, що покластися я на нього не можу. Він ненадійний і лінивий. І я від цього втомилася.

— Скажеш, теж! — фиркала вона. — Андрій — мужик! Усі вони такі!

— А ось не всі, — не погоджувалася Оля.

Звісно, вона з радістю не спілкувалася б зі свекрухою, але та й справді любила онучку. Та й допомагала своїй невістці, хоч і бурчала постійно.

То із садочка Даринку забере, то погуляти з нею сходить, то суп приготує, поки Оля зайнята. Від тата особливого пуття не було, а Олині батьки були далеко.

Та й колишня свекруха бурчала за звичкою, і Оля вже напам’ять знала, що вона скаже. Тому й уваги особливої не звертала.

А тут, як грім серед ясного неба, пролунав дзвінок колишнього чоловіка.

— Мама ногу зламала. Складний перелом. Навіть незрозуміло, ходитиме чи ні, — у паніці проговорив він, зателефонувавши пізно ввечері.

Оля зібрала Даринку й поїхала до лікарні. Як не крути, не чужа людина.

І хоч би як Оля ставилася до колишньої свекрухи, все ж, побачивши її із загіпсованою ногою, їй стало її шкода. Та й вигляд у неї був переляканий, не дай Боже, ще й серце схопить.

Оля говорила, що все буде добре. Але Алла Вікторівна лише плакала, не сподіваючись, що вона колись знову зможе ходити.

Поки жінка була в лікарні, усе було гаразд. Андрій відвідував свою маму, хоча Олі здавалося, що навіть вона бувала в неї частіше.

Але коли Аллу Вікторівну виписали додому, улюблений синок раптом різко зрозумів усі перспективи догляду за лежачою хворою, й одразу сказав мамі, що йому це не під силу. І нехай мама наймає собі доглядальницю.

— Звідки ж у мене такі гроші, Андрію? — запитала вона в сина. — Може, ти наймеш?

— А в мене теж грошей немає, я ж аліменти плачу. Знаєш, як багато йде?

Алла Вікторівна проплакала всю ніч. Мабуть, доведеться їй якось самій пристосовуватися. Може, їй соціального працівника дадуть?

А на ранок зателефонувала колишня невістка.

— Ну як ви? Удома, напевно, краще?

Алла Вікторівна не хотіла їй говорити те, що сказав їй син, але не витримала.

Оля приїхала цього ж вечора. Таку головомийку влаштувала Андрію. Але він не здавався.

— Як я за власною матір’ю доглядатиму? Її ж мити треба, судно виносити! Я так не зможу!

— Значить, найми доглядальницю.

— Ага, а аліменти я як платитиму? Я не мільйони заробляю!

— Знаєш, що, — зло сказала Оля, — сподіваюся, що ти опинишся на місці своєї матері. І вір мені, я нізащо не дозволю нашій доньці доглядати за тобою.

Алла Вікторівна слухала все з кімнати, і її серце розривалося. Звісно, вона в душі знала, що її син не ідеальний, але не очікувала, що він кине її у скрутну хвилину.

І вже точно вона ніяк не чекала, що колишня невістка, якій свого часу неабияк від неї дісталося, почне її захищати.

Оля оплатила доглядальницю, а ще й курс масажу й курс реабілітації. Так, довелося затягнути паски у витратах. Але вона не могла просто так кинути колишню свекруху, хоч у них і були розбіжності.

Єдине, що оплачував Андрій, так це всякі витратні матеріали. Пелюшки, серветки та інше. І те Оля його змусила.

Алла Вікторівна все ж змогла ходити. Так, із паличкою, але зате вона стала пересуватися самостійно. Спочатку по дому, і доглядальниця більше не знадобилася. А потім і на вулицю стала виходити.

Оля приїжджала кілька разів на тиждень. Допомагала колишній свекрусі помитися, прибирала й готувала їжу. Андрій на той час знайшов собі даму серця, і тут-таки з радістю втік до неї.

Якось, коли Оля вкотре приїхала, свекруха завела розмову.

— Якби не ти, я б, напевно, уже відійшла у засвіти.

— Не говоріть дурниць, — буркнула колишня невістка. — Упоралися б.

— Ні, не впоралася б. І син мій мені не допоміг би… Я зараз розумію, що правильно ти зробила, що розлучилася з ним. Знайдеш собі гарного чоловіка.

Оля усміхнулася. Дуже несподівано було чути таке від колишньої свекрухи.

— І мене ти прости, — проговорила вона зі сльозами на очах. — Дурна я стара, що з мене взяти… Правду кажуть, що друзі пізнаються в біді. Та й діти теж. Тож ти для мене ближча, ніж мій власний син. І у виховання Даринки я більше не лізтиму. Бачу, що вихователь із мене так собі. У тебе явно вийде краще.

— Дякую, Алло Вікторівно, — проговорила Оля. — І я на вас не в образі. І знаю, що Даринку ви дуже любите.

Того вечора сталося маленьке диво.

Дві жінки, які недолюблювали раніше одна одну, пили чай із цукерками на кухні й мило розмовляли про все на світі.

Можливо, це була лише хвилинна слабкість хворої жінки, а, може, Алла Вікторівна й справді проаналізувала своє життя. Адже коли ти стаєш слабким і вразливим, багато що можна переосмислити.

Ось така несподівана історія. Бачите, іноді треба впасти, щоб зрозуміти, хто справді підтримає, а хто — лише буркотить і показує себе. Справжня допомога прийшла від тієї, кого свекруха колись постійно критикувала. І ця біда, як не дивно, розтопила лід між двома жіночими серцями.

А як ви вважаєте, чи могла б Алла Вікторівна так змінитися, якби не тяжка травма, чи то просто настав час для прозріння?