— Господи, — зітхнула Олена, збираючи з лавки пакети з продуктами, — як же я втомилася від цієї вічної нестачі. Хочу пожити, як вона! Поміняй нас, будь ласка, місцями. Ну, Тобі ж це нічого не вартує! Зроби так, щоб я жила її життям, а вона — моїм

— Доброго дня!

Літня сусідка з третього поверху, проходячи повз жінку на лавці, привітно усміхнулася й зайшла в під’їзд.

Хоча Олена з родиною переїхала в цей будинок недавно і ні з ким не товаришувала, ця пані завжди була підкреслено ввічливою.

Часом питала, як живеться на новому місці, але розмова не клеїлася. Олена відповідала холодно, знехотя — її дратувала ця нав’язлива увага.

«Знову на таксі приїхала, — невдоволено подумала Олена, дивлячись їй услід. — Грошей, мабуть, кури не клюють, дівати нікуди. Могла б, як усі нормальні пенсіонерки, за пенсійним у маршрутці їздити, а не викаблучуватися».

Сусідка їй не сподобалася відразу. Занадто вже добре виглядала: жила безтурботно, зранку — в басейн, в обід — прогулянка в парку.

Увечері кудись ішла причепурена, поверталася пізно, часто на таксі, і пурхала в під’їзд, лишаючи за собою шлейф дорогих парфумів. Олена жила на першому поверсі, вікно кухні виходило у двір, тож мимоволі спостерігала за цим святом життя.

І відчайдушно заздрила. Заздрила тій безтурботності, червоному пальто з дорогого кашеміру і сумочкам, прикрашеним камінцями чи якимись чудернацькими шкіряними квітами.

Сама вона не могла дозволити собі навіть зайвої кофтинки. Двоє дітей, усе зароблене йшло на них. А ще ж іпотека на двадцять років за цю омріяну трикімнатну квартиру.

Вони, звісно, не бідували, але й зайвої копійки, щоб порадувати себе якоюсь гарною обновкою, як у сусідки, ніколи не було.

— Господи, — зітхнула Олена, збираючи з лавки пакети з продуктами, — як же я втомилася від цієї вічної нестачі. Хочу пожити, як вона! Поміняй нас, будь ласка, місцями. Ну, Тобі ж це нічого не вартує! Зроби так, щоб я жила її життям, а вона — моїм!

Вона щойно йшла з супермаркету і присіла на лавочку віддихатися перед тим, як зайти в душну квартиру. Там знову чекали плита, прибирання, прання.

Скоро прийдуть чоловік і діти. Треба встигнути приготувати вечерю, потім сидіти з молодшим над математикою, а зі старшою сваритися, щоб не змилася гуляти.

Так хотілося хоч на мить вирватися з цього кола турбот! Іти собі, похитуючи шкіряною сумочкою, і ні про що не думати.

— Поміняти — то недовго, — раптом пролунав голос десь зовсім поруч. Олена аж підскочила. — Нам це раз плюнути. Так той так, які проблеми.

Вона озирнулася. Нікого.

Тільки трохи віддалік двірник ліниво махав мітлою. Зазвичай йому хтось та допомагав: восени мамочки листя згрібали, взимку мужики сніг відкидали.

Але сьогодні він був сам і, здавалося, геть не звертав уваги на жінку, яка розгублено крутила головою.

— То міняємо чи як?

Голос ішов ніби з клумби, де привітно кивали чорнобривці та айстри.

— Хто тут? — обережно прошепотіла Олена, розуміючи, що в квітах навряд чи хтось сховається. — Я що, з глузду з’їхала? Чи зі мною реально хтось говорить?

— Вважай, що я твій ангел-охоронець, — милостиво дозволив голос. — Не так важливо, хто я. Головне, що можу виконати твоє бажання.

— Як це не важливо? — обурилася Олена і знову скоса глянула на двірника. — Я маю знати, з ким домовляюся про свою долю!

— Тобі показник чи результат? — голос почав дратуватися. — Мінятися будеш чи ні? Чи до кінця віку з’ясовуватимеш, хто я такий, нестерпна ти жінко?! Що тобі важливіше: помінятися з Лідією Петрівною рівноцінним обміном чи розслідування проводити?

— А рівноцінним обміном — це як? — уточнила Олена. Справді, чого сперечатися з невидимим співрозмовником, коли на горизонті маячать червоне пальто і безтурботне життя. — Кого на кого міняти?

— Довго пояснювати, — зітхнув голос. — Легше показати. Як у кіно — клац, і все зрозумієш!

В Олени раптом запаморочилося в голові, а в горлі пересохло. На мить вона відчула себе плюшевим зайцем у кузові іграшкової вантажівки: трусило, підкидало і нудило.

Коли в голові прояснилося, вона зрозуміла, що йде якимись обшарпаними сходами, міцно стискаючи в руці брудний пакет із кількома прив’ялими картоплинами.

Ті картоплини вона щойно дістала зі сміттєвого бака, злодійкувато озираючись і згоряючи від сорому. Хтось викинув ціле відро гнилої картоплі, і вона вибрала з того смердючого місива більш-менш цілі.

Йшла і раділа, що хоч щось приготує на вечерю, бо в гаманці лишилося тільки на хліб, а до зарплати ще тиждень.

Якась невидима сила підштовхнула її до непоказних дверей під самими сходами. Вона відчинила їх невідомо звідки взятим ключем і зайшла в тісне, напівтемне приміщення з малесеньким віконцем під стелею.

Старий, продавлений диван, хисткий столик… І двоє її дітей, бліді й худі, як ті паростки на старій картоплі. Вони сиділи, притулившись одне до одного, мов маленькі старі дідки, і мовчки дивилися, як вона топчеться на порозі.

«Боже мій, що це?! — жахнулася Олена. — Де ми?»

— Як де? — здивувався голос у голові. — Ми ж міняємося з Лідією Петрівною!

— Але ж… — обурилася вона такій несправедливості, — я хотіла червоне пальто і сумки, а не цей жах!

— Твої тридцять п’ять на її тридцять п’ять. Інакше ніяк, — голос звучав спокійно, навіть з ноткою сарказму. — Ти ж її теперішні роки ще не прожила, тож міняємо те, що є.

— А що в неї було в тридцять п’ять? — не розуміла Олена. — Тут же нічого нема, крім злиднів!

— Ой, помиляєшся, — єхидно протягнув голос. — У неї ще є борги. За чоловіка.

— А де він? — Олена звикла, що в їхній родині всі фінансові питання чоловік тягнув на собі. — На роботі?

— Втік, — співчутливо зітхнув невидимий співрозмовник.

— Взяв гроші на бізнес, прогорів, віддавати нічим, от і накивав п’ятами. А вона… тобто ти, віддала за його борги квартиру і перебралася сюди, у підсобку. Тепер на двох роботах спину гнеш. З хати тікали в чому були.

Ті хлопці, що гроші позичали, чекати не люблять. Скажи спасибі, що не вбили, тільки ножем перед лицем помахали. Але налякали добряче. Син он після того заїкається, а донька людей боїться, навіть до школи не хоче йти.

А ті бандюки ще й відсотки вимагають. Вирішили з жінки з дітьми зідрати, раз боржника не знайшли.

— Я не хочу такого життя! — насупилася Олена, з жахом розглядаючи стару електроплитку на кривому столі. — Щось ти мені не те підсовуєш.

— То хочу, то не хочу! — розсердився голос. — Ти вже визначся! Міняємо чи ні?!

— Накинь хоч років п’ять, — вирішила поторгуватися Олена, сподіваючись, що в сорок років у сусідки вже з’явилося те кашемірове пальто. — Я згодна трохи постаріти, хай уже.

— Ну, не знаю… — протягнув міняйло людських доль. — Чи сподобається тобі те, що ти там побачиш.

— А що, там ще гірше?! — жахнулася жінка. — Куди ж іще гірше?

— Ну, там вона ще й захворіла… — голос зам’явся, ніби вирішуючи, чи варто казати. — Хвороба така… коли всі вже хрест ставлять. Онкологія.

— Ще б не захворіти, після такого пекла та в таких умовах! — Олені стало так шкода Лідію Петрівну і так страшно за себе з дітьми, що вона аж схлипнула. — Добре, що хоч викарабкалася.

— Ти давай, сльози тут не розводь. Думай швидше: міняємо чи ні? — здавалося, голос і сам розчулився, бо хтось невидимий гучно висякався і кашлянув.

— Мені ніколи. У мене таких незадоволених дуреп ще мільйонів сімнадцять тільки на цьому континенті. Всім поясни, всім покажи… А ще ж пообідати хочеться, поки інші нектаром не поласували.

— Ти ангел?! — Олена аж ляпнула себе по лобі. — Ну точно, хто ж іще! А можна спитати, скільки я ще проживу, і чи…

— Ні! — різко обірвав голос. — Відповідай коротко: міняємо чи ні?!

— Ні!!!

Олена здригнулася. Вона сиділа на своїй лавці, міцно притискаючи до грудей пакети з продуктами. А неподалік двірник, спершись на мітлу, задумливо дивився на неї.

— Вам погано? — спитав він, роблячи крок назустріч. — Може, допомогти донести?

— Ні-ні, мені дуже добре! — Олена стрепенулася, як пташка після дощу, і усміхнулася йому так щиро, ніби рідному.

— І тепер мені завжди буде добре!

Того вечора вона сіла з молодшим за уроки і жодного разу навіть голосу не підвищила — тільки гладила по голівці й цілувала в маківку.

А коли почула, як грюкнули двері в під’їзді, вискочила на сходи. Назустріч ішла нарядна Лідія Петрівна. Олена першою привіталася, спитала, звідки та повертається.

І вони так гарно прогомоніли хвилин десять — і про театри, і про сукні, і про ціни на ту ж таки картоплю в найближчому АТБ.

— Боже, як же ми добре живемо… — прошепотіла Олена ввечері, притискаючись до плеча чоловіка. — І квартира в нас велика, і гроші є, і діти в нас золоті!

«Дивні вони, ці жінки, — засинаючи, думав чоловік. — Вчора цілий вечір пиляла, що грошей нема і ремонт не зробили. А сьогодні світиться вся, ніби ми їй оте пальто червоне купили, як у сусідки».

І він твердо вирішив: ту заначку, що збирав на гумовий човен, завтра ж віддасть дружині. Хай купить собі щось гарне, хоч би й шалик якийсь новенький. Хай порадіє.

А Лідія Петрівна, підіймаючись на свій третій поверх, подумала, що треба б подарувати тій привітній сусідці знизу одну зі своїх сумочок. Мабуть, оту, червону. Вона ж бачила, як у тієї очі горять на таку красу.

А їй і тих семи вистачить: синьої, зеленої, жовтої, чорної, бузкової, білої та коралової. Хоча… вона бачила в бутику таку розкішну, кольору пряженого молока. Мабуть, треба натякнути синові, хай подарує на свято.

****

Від редакції:
Ми часто дивимося на чуже красиве життя, як на картинку з журналу, не підозрюючи, якими сльозами і болем та картинка намальована. Чужа душа — темний ліс, а чужа доля — ще темніший. Варто цінувати те, що маємо сьогодні: теплі руки чоловіка, гамір дітей у кімнаті, запах вечері на кухні.

Бо іноді, щоб зрозуміти, наскільки ти щаслива, треба просто уявити, яку ціну заплатив хтось інший за свій успіх.

А як часто ви ловите себе на думці, що хотіли б опинитися на місці когось зі своїх знайомих?