— Не хочу я за того старого… — А за кого хочеш?! — в’їдливо примружилася мати. — За сільського голодранця? Будеш, як я, гній вилами кидати?! — Може, й гній! Але з ним жити — це ж… брр! — я згадала його товсті, вогкі пальці, і до горла підкотила нудота. Мати була невблаганна: — Переночуєш — і щоб духу твого тут не було. Або їдь до них, або йди ночувати в поле

Зоїні пальці, тонкі й холодні, мов гілочки, вп’ялися в мою руку так, що я ледь стримала зойк. У кімнаті пахло ліками і якоюсь невідворотною, важкою бідою.

— Лідочко, сестричко… Ти моя єдина надія. Тільки тобі можу довірити своїх хлопчиків, — Зоя дивилася на мене запалими очима, і в них стояли непрохані сльози.

— Що ти таке кажеш? — я спробувала м’яко вивільнити руку. — У них є батько, він і має дбати. Та й ти ще одужаєш, от побачиш, усе владнається.

— Не владнається, — Зоя глухо, надсадно розкашлялася, притискаючи долоню до всохлої грудей.

— Мені стає гірше. Лікарі вже розводять руками. Я прошу тебе… займи моє місце. Вирости моїх синів, як рідна мати. Петро Іванович згоден з тобою одружитися, тому й привіз тебе до міста.

Мене ніби окропом ошпарило.

Я сахнулася від ліжка, але сестра міцно вчепилася в поділ моєї нової, ще пахучої крамницею сукні.

Ось воно що… То ось чому цей ситий, опецькуватий чоловік так ласкаво вмовляв мене вступати до технікуму саме тут, у місті! Приїхав у село з повними пакетами дорогих гостинців, брехав мамі, що Зоя просить допомоги по господарству.

Я ж після школи хотіла йти вчитися на агронома в нашому містечку, а він солодко співав: «Підеш на товарознавця, це ж престиж, завжди при дефіциті будеш!».

Петру Івановичу тоді перевалило за сорок п’ять. Мені, сімнадцятирічній, він здавався старезним дідом. Я ніяк не могла збагнути, як наша красуня Зоя могла вийти за нього заміж і подарувати йому трьох таких самих кумедних, коротконогих синів.

Поруч із нею він виглядав просто смішно.

Але в селі лише заздрісно зітхали: «Перспективний!». А я пирхала — по молодості ще вірила в справжнє кохання.

У нашій родині було п’ятеро дівчат. Ми з Зоєю вдалися вродою — русі коси, тонкий стан, яскраві очі. Дарина з Марійкою були просто миловидими.

А от четвертій, Лізі, від природи не дісталося нічого: кремезна, ніс картоплиною, губи — дві тонкі ниточки.

— І чому це краса на всіх не поділилася рівно? — часто ображалася Ліза. — Чого я одна така незугарна?

Батько (світла йому пам’ять) завжди гладив її по голові:

— Ти, доню, в мою рідню пішла. У нас усі з такими носами, зате хваткі. Ще побачиш, як своє щастя вхопиш.

Після школи всі ми намагалися вирватися з села, щоб не місити гній на фермі, як мама. Зоя першою вискочила за свого «перспективного діда», потім Дарина з Марійкою знайшли простих хлопців.

А наша вперта Ліза, єдина з усіх, вступила до інституту. Тягнула жили, підпрацьовувала, бо знала: з її обличчям на вигідну партію годі чекати, треба вибиватися в люди самій.

Може, думала, як стане начальницею, то чоловіки хоч на велику зарплату подивляться.

Я ж наймолодша, хотіла лишитися ближче до землі. Але мама, як почула про агрономію, ледь з хати не вигнала. Її опір став ще сильнішим, коли на порозі з’явився Петро Іванович.

— Ну хіба можна такій красі в селі пропадати? — масляними очима обмацував він мою фігуру. — Тобі треба сукні гарні носити, туфельки. У місті ми твою долю швидко влаштуємо!

Вони з матір’ю таки вмовили мене поїхати до сестри «на розвідку». Петро тоді одразу повів мене до універмагу, накупив нарядів. Усміхався сито, думав, раз дівча сільське ганчіркам радіє, то й у ліжко до нього стрибне без зайвих розмов.

Але щойно Зоя відкрила мені страшну правду, я не стала чекати. Покидала ті нові сукні, влучила момент і втекла на вокзал.

Електричкою, а потім п’ять кілометрів пішки вздовж річки — і я вдома. Думала, пожаліюся мамі на їхнє безсоромне сватання, але мати зустріла мене, як чужу.

— Завтра ж поїдеш назад! — тупнула вона ногою прямо на ґанку. — І будеш робити те, що Зоя скаже!

— Не буду! — насупилася я. До мене нарешті дійшло, про що вони шепотілися за моєю спиною. — Не хочу я за того старого…

— А за кого хочеш?! — в’їдливо примружилася мати. — За сільського голодранця? Будеш, як я, гній вилами кидати?!

— Може, й гній! Але з ним жити — це ж… брр! — я згадала його товсті, вогкі пальці, і до горла підкотила нудота.

Мати була невблаганна:

— Переночуєш — і щоб духу твого тут не було. Або їдь до них, або йди ночувати в поле!

Вона довго ще кричала вслід, згадуючи, як Петро Іванович нам дах перекрив і баню підлатав. Її можна було зрозуміти.

Ті тяжкі роки минулого століття випили з неї всю молодість: вийшла за інваліда, тягнула на собі весь дім, п’ятьох дітей. Злидні в’їлися їй під шкіру, тому статки зятя здавалися раєм.

Тієї ночі ми з Лізою (вона приїхала на вихідні) шепотілися під старою ковдрою.

— Він же такий старий і противний… — схлипувала я в подушку.

— Ну, не такий він і старий, — раптом задумливо протягнула Ліза.

— То сама за нього і виходь! — спересердя бовкнула я.

А вранці, щойно мати пішла на ферму, Ліза тихцем зібрала мені вузлик, тицьнула гроші й адресу своєї подруги:

— Їдь. Вона тебе на завод влаштує, гуртожиток дадуть. А сюди носа не показуй, бо мати за коси до Петра потягне.

Так почалося моє нове життя. Я працювала, жила на іншому кінці міста і як вогню боялася зустріти когось із рідних.

Про те, що Зої не стало, і що Ліза таки вийшла заміж за Петра Івановича, я дізналася аж тоді, коли молода дружина сама заявилася до мене в гуртожиток.

— А інститут? — тільки й змогла вичавити я, дивлячись на її важку золоту обручку. — Як же навчання?

— Та здався мені той диплом! — Ліза безтурботно засміялася, поблискуючи золотими сережками.

— Я за Зоєю і малими доглядала, ну й Петрика заразом… розрадила. Йому ж без жінки важко. Тепер у мене багатий чоловік, хай він і думає, де гроші брати.

Вона не стала розказувати, як оббивала пороги міськкому партії, жаліючись, що Петро користувався нею, а розписуватися не хоче. Як його притиснули партквитком, і він бігом побіг до РАЦСу.

— Це ти, дурепо, від щастя відмовилася. А я одразу зметикувала, де золота жила.

— Але ж він… старий, — мене пересмикнуло.

— Пішла ти! — розлютилася Ліза і різко розвернулася. — Зате я в золоті купатимусь, а ти зі своєю гордістю так і згниєш у злиднях!

***

Минуло багато років. Зустрілися ми всі разом лише на маминому похороні. Старенька хата ледь вмістила сестер із чоловіками та дітьми.

Дарина з Марійкою жили бідненько, але дружно. Ліза ж прикотила на новенькому авто, сама (дітей їй Бог так і не дав). До матері вона давно не їздила — не по статусу стало багнюку сільську місити.

Коли всі клопоти скінчилися і ми лишилися вчотирьох за дерев’яним столом у дворі, Ліза дістала дорогий елітний напій.

— Пом’янемо, — сказала, швидко налила і хильнула одним махом. За нею другу, третю.

Її очі недобре заблищали.

— Що, заздрите? — вона гепнула долонею по столу. — Знаю, що заздрите! Особливо ти, Лідко! Шкодуєш, що упустила такий шанс?

Ми мовчали. Це її розлютило ще більше.

— Вам усім мій достаток поперек горла стоїть! У мене є все, а ви до мого Петрика на поклін ходите!

Дарина хотіла щось відповісти, але я м’яко втримала її за руку. Ліза п’яніла на очах.

Лице пішло червоними плямами. Вона раптом змахнула зі столу посуд — чашки розлетілися на друзки.

— Ненавиджу… — прошипіла вона. А потім заридала. Страшно, з надривом.

І крізь ці ридання прорвалася гірка, чорна правда: про те, як старий чоловік гуляє з молодицями, не криючись, а вона в його розкішному домі — просто безкоштовна прислуга, доглядальниця для чужих дітей.

Вона билася в істериці, поранила руки об розбите скло, аж поки знесилено не заснула просто на підлозі.

Марійка з жахом дивилася на сплячу сестру. На її закривавлених руках виблискували важкі персні, на шиї перепліталося золото, а виглядала вона такою беззахисною і нещасною…

— Навіщо вона так? — прошепотіла Марійка.

— А що їй лишається? — я обережно підклала під голову Лізи стареньке ряденце. — Живе Зоїне життя, а не своє. От і виє від туги.

— Зате як багато… — зітхнула Марійка (вони з чоловіком і трьома дітьми тулилися в однокімнатній квартирі). — Ти, Лідо, справді не шкодуєш, що тоді за нього не пішла?

— Не шкодую, — тихо відповіла я. — Погана чи хороша, але я прожила свою, власну долю.

І я змовчала про те, що іноді, коли буває зовсім скрутно, слабкі думки таки закрадаються в душу. Але варто мені лише згадати товсті, м’які пальці Петра Івановича і уявити їх на своєму тілі — як до горла підступає така нудота, що всі сумніви зникають назавжди.

***

Часто ми дивимося на чуже життя через призму статків, не здогадуючись, яка важка розплата криється за красивим фасадом. Спроба прожити долю іншої людини, примірявши на себе її «золоту клітку», рідко приносить душевний спокій і тепло.

А чи варто розмінювати власну гідність на матеріальні блага, якщо в результаті втрачаєш найцінніше — самого себе?