В оселі завжди пахло свіжоспеченим хлібом, у погребі стояли рівні ряди закруток, а на подвір’ї — жодної зайвої травинки. Чоловік сідав за накритого стола, наминав домашні борщі й примовляв: «Оце господиня мені дісталася, ми, чоловіки, любимо, щоб смачно…». А потім брав і йшов до іншої. Бо, бачте, йому в рідній дружині «вогню не вистачало»

У нас, жінок, якось воно так заведено: тягнеш на собі весь дім, як віл, і свято віриш, що саме в цьому полягає твоє жіноче щастя.

От і Галина так думала. Найстарша з чотирьох дітей, вона змалечку знала, що таке город, худоба і як нагодувати сім’ю, поки мати до ночі гарує на зміні.

Тому й заміж виходила не за принца, а за хазяйновитого Степана — мріяла про велику родину, міцну хату і щоб усе було «як у людей». І таки жила як усі.

В оселі завжди пахло свіжоспеченим хлібом, у погребі стояли рівні ряди закруток, а на подвір’ї — жодної зайвої травинки. Чоловік сідав за накритого стола, наминав домашні борщі й примовляв:

«Оце господиня мені дісталася, ми, чоловіки, любимо, щоб смачно…».

А потім брав і йшов до іншої. Бо, бачте, йому в рідній дружині «вогню не вистачало».

Галина мовчала й ковтала образу. Який там вогонь, коли на руках малий Максимко, а ти від світанку до ночі крутишся, мов білка в колесі? Прала, варила, прибирала, консервувала.

Думала собі: «Не буду я скаржитися. Жінка ж для того й створена, щоб берегти домашнє тепло. Наші матері вік так жили, і я витерплю».

Але Степану того було мало. Жодної спідниці в селі не пропускав, усе шукав десь гострих відчуттів.

Максимкові йшов другий рочок, коли сусідка по секрету прошепотіла, що Степан учащає до продавчині з місцевого магазину. Галя довго терпіла, бо не хотіла скандалів і безбатченка в хаті.

Але скільки тій ниточці не витися… Якось не витримала.

— Степане, знаю я, куди ти стежки топчеш, — тихо, але твердо сказала вона. — Не гоже жонатому чоловікові по чужих хатах бігати. Ти б на сина глянув, дитина ж тебе не бачить! Батько нормальний потрібен, а не гульвіса.

А він замість того, щоб очі сховати, розлютився. Ще б пак, покірна дружина голос подала!

— Я ж тобі казав: нема в тобі пристрасті! — закричав на всю хату. — Був би в тобі вогонь — не ходив би нікуди! Я чоловік молодий, у мене кров грає. А не подобається — тримати не буду, піду. Побачимо, як ти тут сама без мужика заспіваєш!

Хотіла Галина поговорити по-людськи, та де там. Гепнув дверима так, що шибки забряжчали, і пішов.

Поболіло, попекло, але світ на тому не перевернувся. Треба було сина на ноги ставити. Долітали до неї чутки, що Степан то там дитину зробив, то там… Усе шукав свого «вогню». А вона викреслила його з серця.

Галина ж була жінка вродлива, статна, приємна.

Траплялися чоловіки, які заміж кликали, але вона й слухати не хотіла. Як відрізало. Здавалося, всі вони однакові, тільки й чекають, щоб зрадити.

Так і жила заради свого Максимка. Хлопець виріс на славу, поїхав до обласного центру, вступив до університету.

— Синку, яка ж я рада, що ти в мене такий розумний, — тішилася мати щоразу, як він приїздив на вихідні.

А на останньому курсі Максим приголомшив:

— Мамо, хочу тебе познайомити з Дариною. Ми вже вирішили, що розпишемося після випуску.

Галина, правду кажучи, дуже хвилювалася. Думала: міська дівчина, певно, з гонором, балувана. Та коли побачила цю тендітну, світлу дитину, всі страхи як рукою зняло. Майбутня невістка припала їй до душі з першого погляду.

— Заходьте до хати, діти мої любі! — заметушилася Галина на порозі. — З дороги ж, певно, голодні як вовки, сідайте обідати!

Дарина ще й гостинців привезла.

— Мені Максим стільки про вас розказував, — ніяковіючи, усміхнулася дівчина. — Каже, що ви так готуєте, що розум можна втратити. А я от зовсім не вмію…

— Ой, знайшла чим перейматися! — махнула рукою Галя. — Було б бажання, а я всьому навчу.

Весілля відгуляли в місті. Свати виявилися людьми інтелігентними, освіченими, прийняли Галину дуже привітно й щиро.

— Гідного сина ви виховали, пані Галино, — казала мама Дарини. — Надійним чоловіком буде нашій дочці.

У Галини від тих слів аж сльози на очі наверталися. Це ж те, про що вона молилася всі ці роки.

Діти лишилися жити в місті, але в село навідувалися часто. Вона вантажила їм повні торби овочів, домашньої ковбаски, варення.

Коли залишалася сама, бралася за улюблені книжки, вишивала, поралася на своїх сотках. Життя текло спокійно і розмірено.

Аж якось дзвонить Максим і каже:

— Мамо, ти скоро станеш бабусею! Але Дарині щось дуже важко, нудота і слабкість замучили. Може, приїдеш до нас? Боїться сама вдома залишатися, а батьки її теж працюють.

— Синочку! Та це ж яка радість! Звісно, приїду, навіть не питай!

У місті Галина оточила невістку такою турботою, якої колись сама не мала. Виварювала легкі супчики, запікала яблука, постійно згадувала, як сама чекала на дитину.

Дарина аж розцвіла від тієї опіки й почала кликати її мамою. А Галі того тільки й треба було — серце тануло.

Той день, що змінив усе, настав несподівано. Швидка, хвилювання… Галина бачила, який у Дарини великий живіт, і місця собі не знаходила: як же ця худенька дитинка впорається? Пізно вночі пролунав дзвінок.

— Мамо! Вітаю! Ти двічі бабуся! Ми мовчали до останнього, але в нас двійня! Матвійко і Полінка! — кричав у слухавку щасливий Максим.

Галина осіла на стілець і розплакалася від щастя. Дві крихітки. Велика родина, про яку вона так мріяла!

Тепер про повернення в село не могло бути й мови.

— Мамусю, я знаю, що ти швидко поставиш мою дружину на ноги, та й з малими без тебе ми пропадемо, — обіймав її син. — Не їдь.

— Та куди ж я своїх ріднесеньких пташенят покину! — сміялася вона.

Одного дня Галина вирвалася в село — полити квіти, перевірити хату.

Тільки-но зайшла до кімнати, як у двері хтось невпевнено постукав. Відчинила і завмерла. На порозі стояв Степан. Постарілий, зсутулений, якийсь пошарпаний.

— Тобі чого? Тебе тут ніхто не чекає, — сухо спитала вона.

— Галю… Скажи, у Максима там хто народився? Хлопець чи дівка? Маю право знати, дід усе-таки.

Галина аж пирхнула від такого нахабства.

— Яке тобі діло? Це тебе не стосується. Йди звідси, нема в мене часу на розмови, — відрізала вона і зачинила двері прямо перед його носом.

Через вікно бачила, як колишній чоловік, згорбившись, поплентався з двору. «Право він має… — з гіркотою подумала Галя. — Покинув сина, наплював у душу, а тепер вистачило совісті прийти».

Вона підхопила свої клунки, замкнула хату й рішуче рушила на електричку.

Людей у вагоні було чимало. Галина поставила дві важкі сумки на підлогу, тільки хотіла прибрати їх під сидіння, як чиїсь міцні руки акуратно перехопили її ношу.

— Отак-то краще буде, — почула вона приємний баритон. Чоловік поруч щиро усміхався. — Сідайте, прошу. Ну от, тепер можна і їхати.

Поїзд рухнув, і обоє чомусь весело засміялися.

— Григорій Олександрович, — представився попутник. — А вас як величати?

— Галина… — відповіла вона, ловлячи себе на думці, що чоловік їй дуже приємний: охайний, з теплими, живими очима.

Слово за слово — і виявилося, що в них багато спільного.

— Я до міста їду, до сина, в мене там двоє онуків, — розповідав Григорій. — Часто буваю, допомагаю молодим. А так живу сам, на дачі. Теплиця в мене розкішна, сам збудував — моя гордість!

— А я теж до своїх! У нас двійнятка народилися, — світилася гордістю Галина.

Коли приїхали, Григорій допоміг донести сумки до автостанції — їм було в різні боки.

— Галю, — трохи ніяковіючи, сказав він на прощання.

— Залиште мені свій номер. Розумію, що на нас з вами багато всього навалилося, обоє заклопотані. Але, може, колись викроїмо годинку просто кави випити і погуляти? А згодом, дивись, і в гості до мене на дачу завітаєте…

Галина усміхнулася і з радістю продиктувала цифри.

Григорій дзвонив часто, цікавився справами, а одного разу запросив на справжнє побачення. Дарина все чула і раділа ледь не більше за свекруху.

— Максиме, ти подивися, наша мама на побачення збирається! — захоплено шепотіла вона чоловікові. — Аж очі світяться!

— І слава Богу! — усміхався син. — Вона заслужила на своє щастя.

Минув час. Життя вирувало, аж поки Максим знову не приголомшив новиною:

— Мамо, ти тільки не падай… Але в нас знову буде поповнення.

— Ще одне дитятко? Та ви що, жартуєте?! — дзвінко розсміялася Галина. — Оце так радість!

На черговій зустрічі з Григорієм вона, трохи зітхаючи, сказала:

— Мабуть, тепер у мене зовсім вільного часу не лишиться. Третє онуча на підході!

Григорій раптом зупинився і зайшовся щирим сміхом:

— Галю, ти не повіриш! Мої мене сьогодні теж обрадували — дівчинку чекають! Ну це ж треба, щоб так долі сходилися!

Згодом усе стало на свої місця. Мама Дарини розрахувалася з роботи, щоб допомагати з дітьми, тож Галину трохи розвантажили.

А Григорій якось прийшов із квітами і хитро примружився:

— Уявляєш, мої свати теж на пенсію вийшли, тож мене відпустили у «відпустку», — вони знову весело розсміялися. — Ну що, Галю, тепер у нас нарешті є час для власного щастя? Їдемо до мене господарювати?

Так і побралися. Діти тільки раділи за них. Тепер у Галини була просто величезна, галаслива сім’я і стільки тепла, що годі й уявити. А поруч — надійний, турботливий чоловік, саме такий, про якого вона все життя мріяла.

***

Іноді здається, що всі найкращі події вже позаду, і життя навряд чи зможе чимось здивувати. Та доля має дивовижну здатність винагороджувати тих, хто не тримає в серці зла і вміє щиро любити інших.

Хто знає, можливо, найсвітліша сторінка вашого життя теж почнеться з простої розмови у звичайній приміській електричці?