«Я ж від мами не з порожніми руками їздитиму, картоплю привезу, моркву, бурячок». Галю, та що він несе? На одній картоплі діти виживатимуть? Їм, вибачте, і м’ясо треба, і молочко, і масло, щоб нормально рости й розвиватися! Ех… У мене одна надія, що він схаменеться за ці кілька днів, поки вдома. Інакше — я просто не знаю. Я зараз на ту свекруху така зла, що, здається, голіруч би розірвала

— От скажи мені, Галю, як нам тепер жити? За що дітей годувати? — Оксані хотілося просто сісти посеред кухні й розридатися, але вона лише нервово скручувала в руках вологого рушника.

Жінка дивилася на подругу очима, повними відчаю та безсилої злості.

— Чоловік, бачте, вирішив стати героєм для своєї мами. Роботу він тут, у нашому містечку, звісно, знайде. Але що то за гроші? Тисяч десять-дванадцять, якщо дуже пощастить? За такі копійки хіба що з голоду не помреш. А там, де платять нормально — так просто з вулиці не влаштуєшся.

— Знайшов час для вибриків! — обурено сплеснула руками Галя, сьорбаючи чай.

— Жінка вдома з немовлям, старший у школу пішов, а він вирішив, що мамі на городі його допомога потрібніша, ніж родині — гроші? Вам же ще кредит за квартиру виплачувати й виплачувати!

— Отож бо й воно! — важко зітхнула Оксана.

— У нас тут ціни не київські, звичайно. Але ж і зарплати наші зі столичними не порівняєш! Та це нікого не обходить. Андрій мені так спокійно заявляє: «Оксанко, та якось переб’ємося. Потерпимо два рочки, а там ти на роботу вийдеш, легше стане».

— Поки ти на ту роботу вийдеш, ноги можна простягнути, — скептично хмикнула подруга. — Що значить «потерпимо»? У вас же двоє дітей!

— А діти його, схоже, хвилюють найменше, — голос Оксани затремтів від гіркої образи.

— Він мені в очі дивиться і каже: «Я ж від мами не з порожніми руками їздитиму, картоплю привезу, моркву, бурячок». Галю, та що він несе? На одній картоплі діти виживатимуть? Їм, вибачте, і м’ясо треба, і молочко, і масло, щоб нормально рости й розвиватися! Ех…

У мене одна надія, що він схаменеться за ці кілька днів, поки вдома. Інакше — я просто не знаю. Я зараз на ту свекруху така зла, що, здається, голіруч би розірвала. Вона в усьому винна!

Бідна-нещасна, сама не справляється, пенсії не вистачає, на городі надривається… А внуки — та хай їм грець?

Оксані тридцять п’ять. Зі своїм Андрієм вони разом уже десять років.

Виховують восьмирічного сина і маленьку донечку, якій щойно рочок виповнився.

Живуть у затишному містечку, а її власні батьки — у такому ж райцентрі, але сусідньої області. Зараз Оксана не працює, бо у відпустці по догляду за дитиною.

Познайомилися вони цілком випадково — гуляли на весіллі в університетської подруги, там він її і вмовив переїхати у свої рідні краї. Спочатку молодята знімали квартиру.

Потім Андрій почав їздити на заробітки до Києва на будівництво: два тижні там, два — вдома. Іноді вахта розтягувалася на місяць, якщо просили когось підмінити. Гроші платили хороші.

Оксана теж не сиділа склавши руки — влаштувалася бухгалтером на місцеве підприємство. Чоловік привозив зароблене, і вони потроху відкладали.

Щойно з’явився їхній первісток, пара одразу наважилася на кредит — взяли простору трикімнатну квартиру. Ще й під вигідні відсотки, як молода сім’я. Усе складалося напрочуд вдало.

Оксана — жінка самостійна, звикла подовгу бути сама: з малим поралася легко, побут тягнула. Якщо вже дуже треба було — просила приглянути за сином Галю, таку ж дружину заробітчанина.

Виручали одна одну, та й жили в одному будинку — дуже зручно.

Коли малий пішов у садочок, а Оксана повернулася на роботу, стало взагалі чудово. Навіть стареньку автівку в кредит взяли і вже за неї розрахувалися, попри те, що основний борг за квартиру ще висів.

Тоді й вирішили, що час би вже лелеці принести їм ще одну дитинку — місце ж бо у квартирі тепер є.

Але труднощі почалися відразу, як Оксана дізналася, що знову при надії. У чоловіка є мати і старша сестра. Обидві живуть у селах їхнього району, але в різних.

Зовиця заміжня, має своє чимале господарство: хату збудували, курей розводять, городи садять (хоч теж у кредитах сидять). А у свекрухи — своє, окреме господарство.

— Город у неї, як то кажуть, від хати і до заходу сонця, — похмуро жартує Оксана.

— Кури теж є, але тільки «для себе», не на продаж. Головне — це теплиці та безкраї плантації картоплі. Коли я чекала на донечку, сильно захворів Андріїв вітчим. Він рідний батько зовиці, а от мого чоловіка він виростив, що й казати.

Одне слово, працювати, як раніше, старий уже не міг: то в лікарню його везти треба, то на тих клятих грядках горбатитися. Андрій із Києва приїде, а ми його і не бачимо — він одразу до матері мчить.

Здавалося б, ну покинь ти половину того городу, раз нікому сапати! Та де там.

— А як це земля гулятиме? — бідкалася свекруха, навідріз відмовляючись зменшувати городи.

— За що ж я чоловіка лікуватиму? А так хоч щось на базар вивезу, якась копійчина капне. Поки син помагає, якось витягнемо.

Оксану аж тіпало від злості: зовиці той чоловік — рідний батько! Але ні вона, ні її благовірний і пальцем не ворухнули, щоб допомогти.

Лише без кінця смикали Андрія. У свекрухи на це завжди була залізна відмазка: у доні теж господарство, дітки малі, їй далеко їхати, а зять і так на роботі вимотується.

— А в нас, виходить, дітей нема! І мій чоловік не працює, і живемо ми через паркан! — обурюється Оксана. — Але то були ще квіточки. А як вітчима не стало — почався справжній жах.

Вітчим помер наприкінці зими. Відгорювали, свекруха потроху оговталася, звиклася з думкою, що тепер залишилася сама. Але щойно зійшов сніг, вона вчепилася в старшого сина ще сильніше.

Парник треба ставити, інший ремонтувати, город переорати, посадити одне, друге, п’яте…

Полив зламався, насос згорів, сама я те все не висапаю, жук картоплю їсть, курям треба комбікорм привезти, паркан біля курника завалився (лисиця, бачте, приходила!), дах тече, ґанок провалився.

— Тим справам ліку немає! — сердиться жінка.

— Він приїжджає із заробітків — і все, розчинився в напрямку села. Перестав брати додаткові зміни, відповідно, і грошей привозить менше. А я його вдома як не бачила, так і не бачу. Мати примудрялася навіть йому в Київ на роботу надзвонювати і скиглити: «Ой, синку, я тут зовсім одна, рученьки болять, не стягую.

Сестрі твоїй ніколи, у неї своїх клопотів повно, а тебе вічно нема. Хоч лягай та вмирай! Кину господарство — за що жити буду?».

Звісно, від таких щоденних дзвінків із ниттям та скаргами Андрій ставав усе похмурішим.

А тут у мами ще й нова «фішка» з’явилася.

— От як зі мною щось трапиться — то й згнию в хаті, поки ти зі своєї вахти повернешся, — голосила вона в слухавку.

— Невістці ж нічого не треба, вона мене на дух не переносить, не приїде помогти. Доня у своїх турботах вся, дітки ж малі. А ти по світах блукаєш… Минулої ночі лежу, а по двору хтось ходить. Так мені страшно було, синочку, так страшно…

— Чиста маніпуляція! — впевнена Оксана.

— І що взагалі означає «невістці нічого не треба»? Я з двома дітьми, одне з яких ще в колясці, маю маршрутками труситися щодня, щоб свекруху провідувати? Чи на грядках у неї раком стояти?

Зовиці, якій, до речі, пів хати від батька перепало, можна не їздити. У неї ж менший уже в садочок ходить, вона не працює, власну машину водить! Чому б не приїхати? Ах, «своє господарство»?

Ну вибачте, кожен сам обирає, як йому жити. Я від початку обрала квартиру і місто. І чоловік зі мною погодився.

Днями чоловік повернувся на вихідні. Три дні пробув у матері, а як повернувся додому, видав як грім серед ясного неба: більше до Києва не поїде. Буде шукати роботу тут, у містечку.

— Хай зарплата смішна, Оксано, зате я вдома буду. У мене там мати сама, здоров’я в неї не те, вона зашивається, — заявив він.

Оксана так і сіла. А жити їм за що? І потім, раніше він два тижні був повністю вільний для родини.

А тепер, з місцевою роботою, на мамині грядки залишатимуться тільки вечори та вихідні. На власну сім’ю часу не буде взагалі. А в них щойно з’явилася дитинка, у них двоє малюків…

— А він мені знову за ту картоплю і буряки, — на очі жінки навертаються сльози. — Зате мама його щаслива. Синочок же тепер під боком: подзвонила, що їй уночі страшно, він зірвався і полетів.

***

Здається, у цій життєвій історії синівський обов’язок непомітно перетворився на зброю, що руйнує власне гніздо. Так часто буває: намагаючись бути надійною опорою для матері, чоловік випускає з уваги, що його головна відповідальність — це дружина та діти під власним дахом.

Цікаво, а як би ви вчинили на місці нашої героїні: змовчали б заради спокою чи наважилися на відверту, хоч і болісну розмову з чоловіком?