— То за гроші. За гроші ж, Христино Андріївно, де хочеш, там і лежи, — засміялася медсестра

— Ти моя доля. — лагідно казав мені наречений.
А перед самим весіллям прийшов додому та оголосив, що зустрів іншу.

— А як же доля? — як папуга, перепитала я.

Костянтину, зважаючи на все, було трохи ніяково від того, що він кидає мене перед весіллям, але тут він не стримався. Усміхнувся.

— Яка доля, Христинко, ну ти чого?! Казки це все.

Зібрався та пішов. А я спробувала живцем поховати себе в квартирі. Телефон дзвонив, у двері теж дзвонили — я не хотіла бачити нікого.

Мама кинула мене ще в дитинстві — вийшла заміж за іноземця, і пурхнула в інше, яскраве і красиве життя. Виростила мене бабуся. Але її давно немає в живих.

Немає рідного плеча, щоб уткнутися та виплакатися. І я плакала у подушку. Іноді, поплакавши, засинала, але сон був неспокійним, тривожним. Якісь руки тяглися до мене звідусіль, намагалися схопити. Схопили. За плече. Мене сильно струсили, і я зрозуміла, що не сплю.

— Ну? І якого дідька, що ти робиш?
Голос Юлії, найкращої подруги.

— Як ти потрапила сюди? — байдуже запитала я. — Я дуже злякалася.
— Воно й видно. — відповіла Юлія. — Я заплатила людині, і він зламав двері. Це було непросто. Я тут не живу.

— Скільки заплатила? Я поверну.
— Ой та ти сама повернися спочатку! Чого ти так убиваєшся? Через цього бовдура, чи що?

До речі, Юлія, з якою ми разом навчалися у школі, але в інститути пішли у різні, завжди недолюблювала Костянтина. І казала мені, що він не щирий. Невже, вона мала рацію, а я так помилялася?

— Чому він так зробив?
— Та тому, що він тепер зустрічається з Маринкою Нестеренко. У тебе що? У тебе тільки квартира, що від бабусі дісталася. А у Маринки таких квартир… твоєму провінційному Костятнину випав джекпот.

Так. У Марини батько був успішним бізнесменом. Але вона навчалася у нашому інституті, звідки тоді Юлія…
— Звідки ти взагалі знаєш?

Юлія пояснила, що коли не змогла до мене додзвонитися, зателефонувала Костянтину. Він сказав їй, що ми розлучилися, і він нічого не знає.

Тоді вона просто полізла до нього в соц. мережі, і все знайшла. Я раптом подумала не про те, яка наволоч мій колишній, а про те, що проти Марини шансів у мене немає. Боже, що я за дурна? Про що я думаю?

— Я не піду більше, — сказала я.
— Ну, не ходи. — знизала плечима Юлія. — Взагалі на твоєму місці я перш за все поїла б.

Вона витягла мене із цього стану. Тягнула за волосся і витягла. Примушувала їсти, змушувала виходити надвір. З’їздила зі мною за документами до універу, де я навчалася на хімфаку.

До сьогоднішнього дня. Слава Богу, ні Костятнина, ні Марину ми не зустріли. Нікого не зустріли, перед ким мені довелося б червоніти і соромитися, що мене покинули. Перед нечисленними гостями, запрошеними на наше з Костянтинои весілля, я вибачилася письмово.

Наступного літа я вступила до медінституту. Там уже три роки навчалася Юлія. Мені було важко, але я змогла. Вселяла собі щодня, як молитву: «Ти сильніша за всіх разом узятих козлів. Ти впораєшся».

Про хлопців не думала. Усі зустрічалися, закохувалися, а я боялася. Наче на кожному кроці, за кожним кутом, на мене чекав козел. Щоб боднути болючіше. Коли Юлія вже проходила інтернатуру — вона вийшла заміж на останньому курсі — подруга сказала мені:

— Христино, ну не можна ж так! Скільки, ти гадаєш, раз у житті тобі буде двадцять чотири роки? Ти не помітиш, як виповниться двадцять п’ять, а потім і тридцять. А ти сидиш все, за Костянтином страждаєш.

— Збожеволіла? — підвелася я. — Давно й не пам’ятаю, хто це.
— Пам’ятаєш, Христино. Пам’ятаєш. І дозволяєш керувати твоїм життям. Не дозволяй! Не всі у світі козли.

На п’ятому курсі мені набридло всіх відшивати, і я прийняла залицяння дуже скромного та дуже розумного Славка Шувенко. Через півроку ми одружилися.

Славко виявився чудовим чоловіком, крім того, йому пророкували хорошу кар’єру в медицині. Дивлячись на те, як розвивається мій чоловік, і що він робить для мене, я думала:

— Ось і мені випав джекпот. У серці розливалася подяка поступово переходячи у кохання. Тоді я не знала, що це не просто почуття. Це відлуння ще одного серця, що зародилося всередині мене – нашого зі Славком сином.

Ще на старших курсах я вибрала анестезіологію. Мій чоловік, коли почав гарно заробляти, намагався вмовити мене покинути роботу. Але за всієї моєї любові та подяки до Слави я не хотіла сподіватися ні на кого, крім себе.