— Пакетик потрібен? Вашої донечки скоро не стане! Товари по акції? — касирка методично пробивала продукти.
— Що? Що ви сказали? — Марія аж випустила з рук гаманець.
— Пакет, кажу, потрібен? Товари по акції?
Марія вийшла з крамниці. Вона важко зітхнула і зателефонувала доньці.
— Мамо, я після уроків з дівчатами в кіно йду, добре? Так? Ну все, бувай, я в їдальні. Моя черга підійшла.
Жінка втомлено побрела додому. Вже кілька місяців відбуваються дивні речі. Незнайомі люди повторюють одну й ту саму фразу. Але наче самі не чують, що говорять. От і касирка в магазині.
Марія готова заприсягтися, що почула: Вашої донечки скоро не стане!
Жінка довго вовтузилася з ключами біля вхідних дверей.
— Марійко, привіт, — весело гукнула її сусідка, — пам’ятаєш, ти радила якийсь засіб для… Що сталося?
Марія повернула до сусідки заплакане обличчя і схлипнула:
— Інно, все погано…
Марія, розтираючи очі й важко зітхаючи, розповіла все сусідці. Так уже сталося, що жінки стали близькими подругами. Вони товаришували родинами вже десять років. Практично одночасно в’їхали в цей будинок. Їхні діти та чоловіки швидко знайшли спільну мову.
— …За цей тиждень уже втретє чую: Вашої донечки скоро не стане! Це попередження? Що це?
Інна прибрала з чола неслухняне пасмо волосся. У цей момент відчинилися двері ще однієї квартири, і на сходовий майданчик виглянула старенька:
— Тобі, Марійко, відьма потрібна хороша! Вона розбереться!
— Яка відьма? — Інна наморщила кирпатий, усипаний ластовинням ніс. — Маріє, ти пам’ятаєш, як обійшла всіх відьом, чаклунів та екстрасенсів? Пам’ятаєш, як намагалася знайти свою рідню? І що? Ніхто не допоміг!
Марія опустила очі. І справді, було таке. Жінка хотіла відшукати своїх рідних. Або друзів. Хоч когось, хто знав її раніше.
— Так, Марійко! Припиняй панікувати. Увечері заходь, усе обговоримо, — Інна зникла за своїми дверима.
А старенька підійшла до Марії і простягнула їй папірець.
— Ось номерок. Чудовий фахівець. Раджу!
Після недовгих роздумів Марія все-таки зателефонувала до відьми і домовилася про зустріч.
За кілька днів жінка сиділа на кухні у найзвичайнісінькій квартирі. Відсутність класичних атрибутів: магічної кулі, чорного кота, черепів, мороку і свічок, вселяла надію, що це не шарлатан.
— …Давайте світлину доньки. Так… — жінка дістала тоненький кристал, що висів на ланцюжку.
Вона поводила цим маятником над фотографією, а потім зло подивилася на Марію.
— Жартуєте? Ви знущаєтеся наді мною? Ви з чим прийшли до мене? Навіщо принесли фото неживої людини? Немає її в живих. Подивіться, як маятник реагує. Перевірити мене хочете чи як?
Марія скрикнула. Сльози накотилися важкою хвилею. Жінка схопилася зі стільця і вибігла з квартири. У неї починалася справжня істерика. Витягнувши з торбинки телефон, Марія зателефонувала доньці.
— Алло, мамо, — як зазвичай, без привітання почала дівчинка, — я вже вдома. Але о п’ятій піду прогулятися. Ти до цього часу прийдеш? До речі, репетитор на завтра заняття переніс…
— Ти в порядку? Усе добре? Доню! — почувши голос доньки, Марія сіла на найближчу лаву. — Нікуди сьогодні не ходи! Я буду за годину!
— Інно, як це можливо? — увечері Марія шепотіла подрузі. — Тільки не кажи, що я себе накручую.
— Накручуєш! — впевнено сказала жінка, намагаючись зібрати неслухняне волосся в тугий хвіст. — Не лізь туди, куди не повинна! Усе добре з твоєю донькою. Так і буде!
— Чому ти заперечуєш очевидне? Щось погане відбувається…
Марія не знаходила собі місця. Вона не знала, до кого йти з цією проблемою. Та ще й найкраща подруга відмовлялася вірити в ці невипадкові збіги.
Наступного дня Марії зателефонувала та сама відьма. Жінка неохоче взяла слухавку.
— Алло, Маріє. По-перше, вибачте мені. Я вчинила непрофесійно. Просто надто багато людей хочуть перевірити мій дар. По-друге, звісно, дочка ваша жива-здорова. Коли ви пішли, я ще раз усе перевірила і подивилася. Вашу дочку хтось сховав від нещасного випадку. Розумієте?
На ній найсильніша змова. Хтось вирішив обдурити, перехитрити стару з косою. Тому маятник показав, що дівчинки немає в живих. Бо стара не може забрати того, кого немає в живих.
— Я нічого не зрозуміла. Яка змова? Хто зробив? Навіщо? — у Марії навіть розболілася голова від почутого.
— Ось що мені вдалося дізнатися. Спробую пояснити простими словами. Там, нагорі, свої закони. Вищі можуть домовитися один з одним. Або з деякими особливими людьми. Такими, як я, наприклад.
Можуть одного залишити, але забрати натомість когось іншого. Так от, ваша донька — це і є той “хтось інший”. Вона була обіцяна смерті.
Це міг зробити хто завгодно. Та хоч ваша прапрапрабабця. Час для вищих не має значення. Обіцяли, що за два, три, та хоч за десять поколінь можна буде забрати когось певного.
Прийшовшого в цей світ певного числа або зачатого певного числа.
Розумієте? Договір порушити не вийде. Але можна спробувати схитрувати. Це небезпечно і складно. Однак тут усе вийшло! Хтось сховав вашу дівчинку від смерті, накрив мороком.
Оголосив дитину неживою, укрив від старої з косою. Але та не дурна. Вона нишпорить навколо, виглядає. Ставить запитання і говорить. Саме тому ви чуєте цю фразу: Вашої донечки скоро не стане!
Марія мовчала в слухавку, не знаючи, що запитати. Хоча питань було багато.
— А хто зробив цей ритуал? У мене в роду…
Жінка осіклася. Вона не була впевнена. Вона просто не знала про свій рід узагалі нічого. Та вона й себе знала лише останні тринадцять років.
— Ви приходьте до мене, ми все ще раз добряче подивимося. Добре? — запитала відьма.
Марія раптом зрозуміла, що не хоче нічого дивитися. І це був не страх. А внутрішня впевненість у тому, що треба все залишити так, як є.
— Ні! — різко сказала жінка. — Я не прийду. Морок є, донька буде в порядку. Більше мені нічого не треба!
Жінка поклала слухавку і замислилася. Невже все пов’язано?
Тринадцять років тому Марія отямилася на вокзалі. Без документів і грошей, абсолютно не пам’ятаючи себе і своє життя до того. Довелося будувати все заново.
Доля була прихильною. Марія познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком у лікарні, куди її привезли одразу з вокзалу. Тепер у неї є сім’я. І навіть вірна подруга Інна. То може, не варто копирсатися в минулому?
Жінка сіла за комп’ютер. Вона зайшла на всі форуми, де шукала рідних.
Телефонний дзвінок відволік її.
— Марійко, ну що ти там? — це була Інна.
— Усе добре. І до речі, я більше не шукаю рідню. І ще, моя донька буде в порядку.
— Чудово! А я тут знову з волоссям воюю… Обріжу його! Набридло, — кректала Інна в слухавку. — Приходь зачіску обирати.
— Ні! Твої коси такі гарні! Відростати потім довго будуть… Я зараз усюди видаляю інформацію про пошук когось із рідних. Раптом вирішила, що так треба. Уявляєш?
Жінка відчувала, що повинна сховатися. Навіщо і від кого, Марія не знала і не пам’ятала.
Не знала і не пам’ятала, що сама багато років тому зробила один ритуал.
Щоправда, тоді її звали не Марія, а Рита…
***
— Сестричко, усміхнися! Ми викрутимося і щось придумаємо. Зрештою, відьми ми чи хто? Ми маги, самі творимо свою долю. Ти не помреш, — Рита тримала прохолодну руку сестри.
— Годі. Мій час настав. Навіть магічний дар не дає гарантії довгого життя, — слабо сказала жінка.
— Дає! Я все можу і це теж! Ти будеш у порядку!
Рита вискочила з лікарняної палати. Вона вже все придумала. Все передбачила. Треба діяти.
Небезпечний ритуал, який вона проводила на пустирі, був у самому розпалі. Яскраве багаття освітлювало схвильоване обличчя відьми. Раптом на нього лягла тінь. Сама смерть з’явилася.
— Моя сестра має залишитися живою. Повинна одужати. Я хочу договір. Хочу, щоб ти відпустила її, — без страху сказала Рита.
— Віддай когось натомість! — почула жінка легкий шепіт.
— Бери, кого хочеш! Але в мене з рідних тільки вона. І вона залишається зі мною.
— Зараз тільки вона. Але твоє майбутнє дитя. Ти віддаси його мені. За тринадцять років я прийду і заберу. Пам’ятай про це. Пам’ятай!
Чорна тінь накрила Риту. Останні слова старої з косою ще довго звучали в голові жінки.
За тиждень сестра Рити вийшла з лікарні. Усі лікарі розводили руками і казали тільки одне:
— Це диво! Вона повністю здорова.
Коли Рита все розповіла сестрі про ритуал, та оскаженіла.
— Не мала ти договір цей укладати! Що ж ти наробила? Що ти їй пообіцяла? Кого?
— Свою майбутню дитину. Проблем немає. Я не хочу дітей і не збираюся заміж, — Рита міцно стискала руку сестри.
— Не мала ти жертвувати своїм майбутнім життям! Ритко, знаєш… Покарання тобі за це буде! Від мене. Це і покарання, і порятунок!
— Інно! Про що ти? — Рита здивовано подивилася на сестру.
Та наморщила кирпатий ніс, усипаний ластовинням. За звичкою відкинула з чола невидиме пасмо.
— Чорт, забула, що тепер я лиса. І неслухняна копиця волосся не скоро відросте, — тихо прошепотіла Інна. — Ти все забудеш. Усе. Мене. Себе. Але в тебе буде шанс. І в твоєї дитини теж. Я вас обох укрию.
Жінка обійняла Риту. Притулилася до сестри і пошепки на вухо промовила кілька особливих слів.
— Ні! Що? Ні, Інно… — закричала Рита, розуміючи, що непритомніє.
— Я знайду тебе. Потім. Сама знайду. Але ти не пам’ятатимеш. Тобі не можна.
Інна подивилася на сплячу сестру. Посміхнулася. Подякувала за все.
Тепер Інна мала провести складний ритуал. Їй потрібно зіткати зі слів невидиму ковдру. Укрити нею дитину, яка має з’явитися за кілька років. Інні потрібно виманити всі спогади з Рити. Їй потрібно відпустити сестру, щоб потім знову знайти її.
Щоб коли-небудь зустрітися з її донькою. З тією дитиною, яка була обіцяна смерті.
Справжня любов — це не красиві слова, а страшна таємниця, що зберігається роками заради спасіння. І навіть найменша деталь, як-от ластовиння на носі, може бути ключем до забутої історії.
Як думаєте, чи є в нашому житті схожі таємниці, які ми ніколи не розкриємо?
