Того ранку Олексій проспав, а тому в поспіху забув свій телефон на поличці у ванній. Підхопився як ошпарений, буркнув щось про надважливу нараду і попросив нашвидкуруч зліпити йому якусь канапку, поки він під душем змиватиме залишки сну.
Марійка однією рукою різала слизький бік «Лікарської» ковбаси, а іншою намагалася видивитися бодай якусь інформацію зі сповіщень, що накопичилися за ніч.
Телефон був заблокований паролем — Олексій завжди казав, що це про всяк випадок, «якщо вкрадуть». Але Марійка бачила: коли вони вечеряли, він вводив код, ретельно відвернувши екран, а потім клав ґаджет тільки дисплеєм донизу.
У сповіщеннях не було нічого кримінального: виписка з «Монобанку», повідомлення про доставку з «Нової пошти», пропозиція оновити застосунок та купа рекламного спаму.
Марійка вже встигла подумки обізвати себе параноїдальною дурепою, коли раптом на екрані висвітлилося: «Ти ще не виїхав?». Невинне, на перший погляд, запитання від якоїсь Вероніки.
Марія кинула ковбасу, знайшла ту Вероніку в соцмережах зі свого телефона і взялася за «розслідування». Красива, іронічна, трохи вульгарна — саме такі Олексієві завжди й подобалися.
— Не накручуй себе, у них нічого немає, — прошепотіла вона сама собі, прибираючи телефон з очей подалі.
Канапка за сніданком видалася огидною на смак, а ковбаса — наче картон жуєш. Хотілося навіть викинути той бутерброд у смітник, але пам’ять про бабусині розповіді про голодні часи не дозволяла такого марнотратства. От якби у них був собака…
— Льошо, — простягнула вона. — Давай заведемо собаку?
Він відсьорбнув чималий ковток кави й аж закашлявся.
— Марійко, ну ти знову за своє? — Ми ж сто разів це обговорювали! — Хто з нею гулятиме? — Я не можу, у мене робота, проєкти, дедлайни!
— У тебе вічно робота, — ображено мовила Марійка.
— А у тебе ніби немає? — парирував чоловік. — Це ж ти, а не я, щомісяця у відрядження мотаєшся!
— Давай я звільнюся.
— Щоб із собакою гуляти? — Ти з глузду з’їхала!
Дивно, але інтонації у нього були точнісінько як у її мами. Та теж завжди так казала: «Марусю, схаменися! Який архітектурний? У тебе ж із геометрії ледь «сімка» натягнута! І взагалі, що то за професія — дизайнер?
Підеш у наш економічний, бухгалтери в нашій країні завжди шматок хліба з маслом матимуть».
— Я можу іншу роботу знайти, — промямлила Марія, але він її вже не слухав.
Він натягував піджак і щедро бризкався туалетною водою, яку йому подарували на Новий рік на роботі. «Цікаво, — подумала вона, — усім дарують парфуми чи тільки мій Льоша такий особливий?».
— Все, я побіг!
Він звично чмокнув її в щоку, вхопив ноутбук і гупнув дверима. Марійка допила охололу каву, скривилася — вона теж сьогодні була абсолютно ніяка. Вклала волосся і пішла на зупинку.
Вітер миттєво розметав її ретельну зачіску, у повітрі пахло травневим дощем і мокрою травою. Сонце сліпило так, що хотілося повернутися за окулярами, але Марія передумала.
Гарний ранок мав би радувати, викликати посмішку, як у інших перехожих, що поспішали у своїх справах, але на душі було важко й мулько.
На роботу не хотілося, додому повертатися — теж. Від цього безсилля очі почали пітніти — чи то від сонця, чи то від прихованих сліз.
Раптом поруч закричали. Марійка ступила крок вперед і завмерла: на дорозі, прямо на «зебрі», зупинилася автівка, а за кілька метрів у незграбній позі лежала жінка.
Світле довге волосся — точнісінько як у Марійки. Поруч — розхристана сумка, з якої викотилися помада та круглий гребінець. Марійка ніяк не могла відірвати погляду від тієї помади, біля якої розтікалася темна калюжка. Думати про те, що це насправді, Марії зовсім не хотілося.
На роботі її довго відпоювали солодким чаєм, але зуби все одно цокотіли об край горнятка.
— Уявляєте, мить — і все, — повторювала Марія колегам. — Вона ж ще вранці щось планувала, губи фарбувала, а потім ця машина і…
Вона не могла пояснити, чому ця подія так сильно її налякала. Було безтямно шкода ту молоду жінку, хоча Марія її зовсім не знала.
— Може, вона поганою людиною була, — раптом висловилася Тетяна, ніби прочитавши її думки. — Коханка, яка чоловіків із сім’ї краде, або колекторка якась? — Мені от одна така надзвонює. Я їй кажу: не живу я з ним давно, самі шукайте! А вона не вірить. Ну, за паперами ми ще не розлучені… Мій колишній, Борис, кредитів набрав і не віддає…
Розмова швидко перейшла на невірних чоловіків та відсотки за позиками.
Марійка непомітно вийшла з кабінету. Вона не знала, куди йти, але відчувала, що більше не витримає цієї порожнечі. Набрала номер чоловіка і, ковтаючи сльози, розповіла йому про ту жінку на дорозі.
— У мене, взагалі-то, нарада, — нагадав він холодним голосом.
— Ти не розумієш — на її місці могла бути я! — крикнула Марія і розридалася ще дужче.
Ось про що вона думала весь час: якби вона вийшла на п’ять хвилин раніше, то це вона б зараз лежала на тому асфальті, поки якийсь водій втикав би у свій мобільний…
Олексій зітхнув.
— Ну, хочеш, я буду підвозити тебе вранці?
Наче справа була в цьому.
— Добре, бувай, — буркнула Марійка і поклала слухавку.
Працювати сил не було. Вона вийшла на балкон — зазвичай там палили, але зараз їй пощастило: лише охоронець Гена спирався на цегляну стіну.
— Тобі собака не треба? — запитав він замість привітання.
— Собака?
— Ну так. Сусід мій виїхав за кордон, а пса залишив — шкода на вулицю викидати, породистий. Бігль, чула про таких?
Марійка чула. Вона всі породи знала напам’ять.
— І що — ніхто не може забрати?
— Ніхто, — підтвердив Гена. — Живе у мене в каптерці поки що. Але в мене кіт удома, він чужинців не терпить, уже весь ніс бідоласі роздер.
Рішення прийшло миттєво.
У Марійки аж дух перехопило від власної сміливості. За пів години у начальника на столі вже лежала заява на звільнення «за власною». А ввечері вона разом із Геною поїхала на околицю міста, навіть не попередивши чоловіка.
Собаку звали Шеррі. Ніс у неї і справді був подряпаний. Марійка обережно підійшла і простягнула руку. Шеррі обнюхала її й раптом лизнула в долоню.
— Дивись-но, ти їй сподобалася! — з ентузіазмом вигукнув Гена.
На радощах він погодився відвезти Марійку додому, навантаживши повну машину собачого корму, іграшок і кошлатого килимка, що пахнув псиною.
Коли вони зупинилися біля під’їзду, Гена галантно вискочив відкрити їй двері. І саме в цей момент із-за рогу виїхала автівка чоловіка.
Олексій вискочив із машини ще швидше за Гену. Довелося терміново пояснювати, що це всього лише Шеррі. У доказ Марія продемонструвала вухату собаку. Олексій раптом… розсміявся.
— Ти чого? — образилася Марійка, чекаючи, що він зараз почне повчати її маминим голосом.
Але Олексій нічого не сказав. Він просто відчинив дверцята своєї машини й витяг картонну коробку.
Коли він підійшов і протягнув її дружині, у Марії ледь серце не зупинилося: всередині, згорнувшись клубочком, лежало маленьке кудлате цуценя.
— Ось, вирішив порадувати тебе після того ранкового жаху. — Щоб ти уважніше переходила дорогу. — Май на увазі: ми тепер відповідальні за тих, кого приручили.
Марійка однією рукою вхопила коробку, а іншою спробувала обійняти чоловіка.
— Ну, я поїхав, чи що? — ніяково озвався Гена. — Я речі на лавку вивантажу, добре?
Було видно, що він переживає, аби бігля не відправили назад.
— Так, дякую, — усміхнулася йому Марійка. — За все дякую.
Олексій подивився на Гену не дуже приязно, тож той поспішив швидше зникнути. Шеррі з цікавістю бігала навколо них, підстрибуючи й принюхуючись до коробки.
— На що я підписався! — закотив очі Льоша, але Марійка бачила — він не серйозно.
— А я заяву на звільнення написала, — додала вона. — Буду шукати іншу роботу. Ближче до дому.
Краще вже відразу викласти всі карти. Але чоловік і тут її здивував.
— Ну і правильно. А то ці твої відрядження вічні… — Я сумую, між іншим. — Тим паче я, ти ж знаєш, гуляти з собаками не мастак.
Марію так і підмивало запитати, чи мастак він гуляти з вульгарними дівчатами на ім’я Вероніка, але вона стрималася. Про це вона подумає пізніше.
А зараз їй треба дати раду двом собакам, знайти нову справу до душі — можливо, таки піти на ті курси дизайнерів. Льоша, звісно, знову закочуватиме очі. Але ж і про собаку він колись казав те саме…
Цю світлу історію нам прислала читачка Марія, і вона — про те, що іноді доля штовхає нас у спину, аби ми нарешті почали жити власне життя, а не те, яке нам колись «порадили». Народна мудрість каже: «Немає того злого, щоб на добре не вийшло», і навіть страшна подія може стати поштовхом до справжніх змін.
А чи траплялися у вашому житті такі моменти, любі читачі, коли одна випадковість чи коротка мить змушували вас переглянути все: і роботу, і стосунки, і навіть власні мрії? Чи вірите ви, що доля надсилає нам знаки через інших людей або навіть через тварин?
