Живу в якомусь заціпенінні. Не зрозумію, що й коли пішло не так. Виховувала дочку сама, багато працювала.
До 30 років розв’язала всі житлові питання – здавалося, що двокімнатна квартира, це верх мрій для нас з донькою, можна розслабитися і витрачати гроші на відпочинок і розваги. Але подумавши, зрозуміла, що краще подбати про майбутнє житло для дочки.
Вклалась в будівництво на невелику двокімнатну квартиру, потім оплачувала її ремонт, потім меблі – сантехніка і все інше. І допоки Ірі виповнилось двадцять років квартира була готова.
Донька молодець, добре вчилася, потім освоювала професію, почала активно працювати та у 22 роки переїхала у своє житло. І все було добре, ми часто зустрічалися, іноді ночували один в одного, часом їздили разом на відпочинок. Я ні разу не пошкодувала, що у свій час напружувалася і придбала доньці квартиру.
І ось дочка оголошує, що у неї налагоджується особисте життя, вона зустріла чоловіка, який їй дуже подобається. І слава богу, я дуже рада. Проходить пів року і вона хоче нас познайомити.
Далі черга подій, які опишу коротко. У чоловіка дві дев’ятирічні дочки, яких він ростить один. І живуть вони всі з його мамою – в однокімнатній квартирі. Людина з дітьми переїжджає до доньки жити.
Дівчаткам (адже потрібні письмові столи, полиці для іграшок і підручників, місце для ігор) – велика кімната (а там спала раніше дочка). У маленьку 8-метрову кімнату (де був раніше її робочий кабінет) переїжджає вона з чоловіком.
Всі робочі справи тепер вирішуються на кухні, іншого місця немає. Дома шумно, спекотно (відкрити вікна під забороною – не дай Боже протяг), кішку віддали (в однієї з дівчаток алергія). Я в гості не прихожу – бо заважаю всім. Дочка смикана, не виспалася, грошей хронічно не вистачає – влаштувалася на другу роботу. Гроші відкладені на машину витратили на меблі для дівчаток.
І я дивлюся на все це…
Як-то заговорили з Ірою про дітей, мовляв, уже 28 років, чи не хоче вона дитину? Відповідь – мама, у нас місця немає і грошей.
Тобто у квартирі, купленої мною для моєї доньки й внуків, для них немає місця?
Все розумію. І що дочка сама вибрала цього чоловіка, і що це не моя справа, і що швидше за все у неї низька самооцінка, раз йде на такі жертви, поклала своє життя аби він був поруч.
А може це просто кохання? І багато цих може.
Але навіщо я так тяжко працювала у свій час?
Заради того, щоб дочка відчувала у своєму ж житлі незручності?
Щоб працювала ночами на кухні, бо вдень немає ні місця, ні тиші?
Де справедливість?
