— Тобто… ви не плануєте дітей? — Зараз точно ні. Світ занадто… — вона на мить замислилася, добираючи правильне слово, — крихкий. Увесь час щось палає та руйнується. Такі страшні часи у нашій країні, і клімат божеволіє, економіка тріщить по швах у всьому світі. Навіщо плодити нових людей у такі тяжкі часи?

Звичайний візит до доньки обернувся для Вікторії справжнім шоком: на кухонному столі вона побачила пігулки. «Я оберігаюся, мамо. Дитина зараз — це занадто великий ризик», — спокійно пояснила Таня.

Мати подумки перебирає своє життя, згадує тяжкі часи, яку пережила її бабуся, плинність часу… А донька відповідає холодно і виважено: «Якщо дітей не буде — я це прийму…»

Без дітей — теж нормально

Вікторія штовхнула вхідні двері ключем, який Таня так і не забрала в неї після свого весілля. У передпокої затишно пахло свіжозвареною кавою і чимось солодким — здається, тими самими ванільними панкейками з заморозки, які Таня так любила розігрівати вранці вихідного дня.

Звичайнісінький суботній ранок. Ніщо не віщувало біди.

— Мам, ти сьогодні щось зарано, — долинув із кухні голос доньки. — Я ще навіть причесатися не встигла. Сідай, зараз будемо снідати.

Вікторія подумки всміхнулася. У свої тридцять сім Таня мала кращий вигляд, ніж у двадцять п’ять: шкіра чистіша, постава впевненіша, а в очах з’явився той особливий спокій дорослої жінки.

Кар’єра, як вона сама жартувала, нарешті перестала жерти її живцем. Три роки тому, коли донька виходила заміж за Сашка, Вікторія вперше за довгий час відчула, що може спокійно видихнути.

Усе склалося. Ну, майже все.

Вона пройшла на кухню, поставила торбу з домашніми котлетами на стілець. Таня стояла біля плити у розтягнутій домашній футболці та шортах, волосся нашвидкуруч зібране в недбалий пучок.

А на столі, якраз між цукорницею і телефоном, лежала майже порожня упаковка пігулок.

Рожева смужка фольги з видавленими комірками. Вікторія впізнала їх одразу — такі самі вона колись пила і сама, тільки тоді вони мали іншу назву і коштували значно дорожче.

Вона хотіла промовчати. Дуже хотіла.

— Це що, таблетки від голови? — запитала вона, щосили намагаючись, аби голос звучав легко і невимушено.

Таня навіть не обернулася від плити.

— Ні, мамо. Це контрацептиви.

Слово впало між ними, як важка монета на скляний стіл. Чітко, дзвінко, без жодних варіантів для інакшого тлумачення.

Вікторія повільно, ніби ноги раптом стали ватяними, опустилася на табуретку. Серце калатало десь аж у горлі.

— Тобто… ви не плануєте дітей?

Таня нарешті повернулася до неї. В руках вона тримала чашку з недопитою кавою. Донька знизала плечима — той самий, до болю знайомий жест, який ще в підлітковому віці страшенно виводив Вікторію з рівноваги.

— Зараз точно ні. Світ занадто… — вона на мить замислилася, добираючи правильне слово, — крихкий. Увесь час щось палає та руйнується. Такі страшні часи у нашій країні, і клімат божеволіє, економіка тріщить по швах у всьому світі. Навіщо плодити нових людей у такі тяжкі часи?

Вікторія дивилася на неї і не впізнавала власної дитини. Ні, ззовні — це все та ж її Тетянка. Ті ж самі темні брови, трохи кирпатий ніс, та ж звичка закладати пасмо волосся за вухо.

Але всередині — якась чужа, холодна логіка. Вивірена до міліметра. Як презентація на раді директорів.

— У тебе ж усе є, донечко, — тихо, майже благально сказала Вікторія. — Квартира у вас своя, не орендована. Машина нова. Сашко… Сашко ж тебе на руках носить. Роботу свою ти обожнюєш. Що ще потрібно, аби наважитися?

Таня поставила чашку на стіл і схрестила руки на грудях.

— А пам’ятаєш, ти розповідала, як твоя бабуся дала життя моїй в сорок четвертому? Без світла, без лікаря, також під вибухи. І нічого — і вижила, і трьох на ноги поставила. Я чудово пам’ятаю цю сімейну історію. Але я не хочу бути тією жінкою-героїнею, мамо. Я не хочу на власному досвіді перевіряти, наскільки я витривала.

Вікторія відчула, як у грудях щось боляче стискається — не фізичний біль, а саме стиснення, ніби хтось раптом викачав усе повітря.

— Це ж зовсім різні речі! — заперечила вона. — Тоді в людей просто не було вибору. А в тебе він є. І ти його… ти його просто викидаєш.

Таня всміхнулася — коротко, майже поблажливо.

— Вибір, мамо, — це коли ти можеш обрати і потім не пошкодувати про це. А якщо у мене зʼявиться маля, а потім буду щодня картати себе, що зробила це дарма? Що прирекла нову людину на життя в цьому суцільному безладі? Це теж буде мій вибір. Тільки вже незворотний.

Вони замовкли. За вікном на великій швидкості промчала автівка з гучною музикою. Десь на вулиці хтось заливисто засміявся.

Вікторія згадала себе у свої тридцять сім. Вона тоді вже ростила Таню — милу школярку з двома кумедними кісками і вічними запитаннями «чому?».

Чоловік гарував на двох роботах, вони тулилися в орендованій двокімнатній квартирці на самому верхньому поверсі з дахом, що постійно протікав, і все одно здавалося, що справжнє життя тільки-но починається.

Вона не питала себе, чи слушний зараз час для появи на світ дитини. Вона просто жила. І дала життя своїй дитині. І боялася. І щиро раділа. Усе це — одночасно.

— Час летить дуже швидко, доню, — сказала вона нарешті. Голос зрадливо здригнувся. — Я ж теж колись думала: потім, ще встигну, ще наживуся для себе. А потім прокидаєшся одного ранку — і тобі вже тридцять сім. Ще трохи — і буде пізно. Біологія не питає твоєї думки про політику чи стан світу.

Таня підійшла ближче, присіла навпроти матері. Її очі були абсолютно спокійними. Аж занадто спокійними.

— Якщо буде пізно — значить, так тому й бути. Я не хочу заводити дитину лише зі страху, що потім, мовляв, «поїзд поїде». Це дуже погана причина для материнства.

Вікторія відчула, як до очей підступають сльози — гарячі, гіркі, непотрібні.

— А я?! — раптом вирвалося в неї з самісіньких глибин душі. — Ти про мене хоч на мить подумала? Я хочу онуків, Таню! Хочу тримати на руках маленьку людину, яка пахнутиме тобою і Сашком.

Хочу чути, як вона тягне до мене рученята і кличе бабусею. Це егоїстично, так, я визнаю! Але я не можу прикидатися перед тобою, що мені байдуже.

Таня довго мовчала. А потім лагідно простягнула руку і накрила долоню матері своєю.

— Я знаю, мамо, що тобі боляче це чути. Але я не можу народити дитину тільки для того, щоб тобі не було боляче. Це неправильно по відношенню до тієї дитини. Чому ти цього не розумієш?..

Вікторія дивилася на їхні зчеплені руки.

Пальці доньки — довгі, доглянуті, з коротко підстриженими нігтями — руки сильної жінки, яка звикла тримати все своє життя під жорстким контролем.

Її власні руки — вже з першими віковими пігментними плямами, зі зморшками на суглобах, натруджені.

— Він тебе не покине? — запитала вона ледь чутно. — Навіть якщо дітей у вас так і не буде?

Таня знову всміхнулася — цього разу значно м’якше і тепліше.

— Він уже пообіцяв. І я йому вірю. Ми про це говорили. І не один раз. Він хоче бути зі мною. Не з «функцією матері його дітей». А саме зі мною.

Вікторія повільно кивнула. Ніби перевіряла, чи вміщається ця нова, незвична думка в її голові.

Вони просиділи отак у тиші ще довго. Кава в чашці зовсім схолола. А ванільні панкейки так і залишилися недоторканими.

Коли Вікторія вже збиралася йти, Таня раптом рвучко обійняла її — міцно, до хрускоту в кістках.

— Я тебе дуже люблю, мам, — прошепотіла вона їй у плече. — Навіть якщо ми ніколи не побачимо одна одну в одній ролі — бабусі та мами.

Вікторія міцно заплющила очі. У горлі стояв болючий клубок.

— Я теж тебе люблю, донечко, — прошепотіла вона у відповідь. — І завжди, чуєш, завжди буду любити. Навіть якщо… навіть якщо все буде зовсім не так, як я собі намріяла.

Вона вийшла на вулицю. Холодний, пронизливий вітер ударив в обличчя. Ліхтарі вже засвітилися. Десь удалині грала музика — така ж гучна і безтурботна, як і годину тому.

Вікторія йшла до зупинки і думала про те, що, напевно, ніколи не перестане сподіватися. Це щось суто материнське — мати надію всупереч усьому. Навіть всупереч прямим словам власної дитини. Навіть всупереч її спокійній, вивіреній, такій дорослій правді.

Але вперше за багато років вона відчула, що, можливо, їй доведеться навчитися любити не тільки ту Таню, яку вона ідеально намалювала у своїх мріях. А ту, яка є насправді. Яка свідомо обрала жити без дітей. Яка щиро вважає, що так буде правильно.

І це, мабуть, стане найважчим уроком у її житті.

Вона сіла в напівпорожній автобус, притулилася чолом до холодного скла і довго дивилася, як за вікном пропливають чужі, яскраво освітлені вікна багатоповерхівок. У кожному з них — своя маленька правда. Свій біль. Своя надія. Своя неповторна історія.

І в жодному з них немає стовідсоткових гарантій, що все буде саме так, як нам того хочеться…

Ось така глибока і непроста життєва історія про конфлікт поколінь, різні погляди на щастя та безумовну материнську любов. Часи змінюються, і те, що для одних було єдиним сенсом життя, для інших стає свідомим вибором «ні».

А як ви ставитеся до свідомої відмови від материнства (чайлдфрі)? Чи змогли б ви прийняти такий вибір своєї дитини так само мудро, як героїня нашої історії? Розкажіть про свої думки!