Ризиковано, звісно, не дочекавшись темряви, йти до Зіньки — з сусідських вікон усе видно як на долоні. А з іншого боку, чого боятися? Не ночувати ж прийшов, а так — погомоніти. Чаєм побалуватися. Чай у Зінаїди знатний — зі смородиновими гілочками. А ще м’ята є. Але Павло м’яту не дуже поважає, як то кажуть, «не заходить» вона йому.
Зіна Супрун — його однолітка — жінка компанійська. Без претензій. Усміхається, слухає, сама слівце влучне вставить — не бесіда, а справжня санаторна процедура для нервової системи. А система ця (нервова) у Павла сімейним життям розхитана добряче.
— Ой, Павле, ти мене прямо компрометуєш, — сором’язливо опустивши очі, промовила Зіна. — Ну та менше з тим, чого прийшов? Справа якась чи що?
Павло картуза зняв, чуба пригладив — та він і так у нього слухняний — і, ніби перепрошуючи, голову трохи схилив.
— Та повз ішов, дай, думаю, зайду, давно не бачилися.
— Ага, гляди, щоб твоя «рись» не прознала, а то вона ж тебе до кожного стовпа ревнує…
— Так ти ж не стовп… ти… дуже навіть приємна для спілкування жінка, — Павло несміливо проходить до столу, а за вікном уже сутеніє.
Тільки-но Зіна фіранку засунула, хотіла світло ввімкнути, а Павло зирк у вікно — і лиця на ньому немає, наче на гарячому зловили.
— Матінко рідна, Любка йде… Невже Сергій здав? Бачив же, куди я звернув…
— Ой, лишечко! Тільки цього мені не вистачало! Вона ж і на коцюбі може прилетіти, твоя Любка… Тікай, Павле, звідси, ніби тебе тут і духу не було… не до чаїв нам зараз.
Павло, схопивши картуза, вилетів із хати, як корок із пляшки. Опинившись на слизькому після дощу ґанку, ледь не поїхав ногами, але втримався за поручні. А там, за парканом, уже біла хустка Любові маячить. У Павла всередині все обірвалося — подумав, що помітила… ну й дремонув через тин до сусідів.
Чи бачила його Люба, чи ні, він так і не зробив висновку. Але опинившись на обійсті Катерини Ковальчук, озирнувся: сараї без замків — там знайде, літня кухня теж навстіж… І тоді він вломився просто до хати.
Катерина, господиня обійстя, якраз чаювала, і, здавалося, ніщо не могло потривожити її спокій у рідному селі на п’ятому десятку літ.
І тут Павло, з картузом у руках і настовбурченим чубом, мов Пилип з конопель вискакує! Катерина аж чашку з рук випустила, зойкнула.
— Ти що, по-людськи зайти не можеш?! Хоч би в двері постукав!
Павло зрозумів, що втрапив до Катерини, а вона ж сама живе…
— Катерино Іванівно, рятуй! Сховай мене!
— За тобою що, пси гончі женуться? Що стряслося?
— Сховай, бо приб’є мене Любка, здається, засікла… Дай хоч під ліжко залізу…
— Здурів?! Чого це я раптом маю тебе ховати?
Павло, помітивши, що з-під ліжка його буде видно, кинувся до шафи:
— Може, сюди влізу…
— Відчепися, скажений! Я тобі дам «влізу»! Котися звідси і розбирайся зі своєю жінкою сам!
Павло кинувся до вікна й побачив, що Люба вже йде від Зіньчиної хати просто до Катерининої.
— Все, пропав я, — заскиглив він. — Катерино Іванівно, змилуйся, сховай, може, пронесе. Ти ж у нас жінка поважна, на тебе ніколи не подумає.
— Та нащо воно мені здалося? — господиня почала виштовхувати Павла в сіни. Але в цей час на подвір’я зайшла Люба.
— Вона і з тобою розбереться, бо Любка — баба ревнива…
— Тьху на тебе, хай тобі грець, звалився на мою голову… Лізь у льох! — вона відкинула хідник і, підчепивши за кільце, підняла ляду. — Сиди там, поки не піде.
Взагалі-то Катерина хотіла замкнутися, але ще ж не ніч, та й не заведено в них у селі перед своїми двері на засув брати. А всі ж свої. Сіла знову за стіл, ногою хідничок підрівняла, щоб не видно було, що зібгався. Сидить, чайок попиває, поважна така, а сама думає: швидше б із цієї халепи виплутатися, чужі драми їй ні до чого.
Тут Люба зайшла, постукавши, а разом із нею і кіт Левко прошмигнув — рудий, кудлатий, та ще й вухо надірване, пам’ять про березневі баталії. Вигляд у Люби був невеселий і заклопотаний.
— Добрий вечір у хату, — вона важко опустилася на стілець скраю. — Мого, бува, не бачила?
— Кого?
— Та Павла свого…
— А звідки б йому тут узятися? Свого чоловіка вдома шукай.
Люба важко зітхнула:
— Та сказали люди, що ніби до Зіньки майнув. Хотіла їй коси повисмикувати, тільки до двору підійшла, а тут хтось через тин як стрибне — до тебе, виходить… І так на Павла мого схожий…
Катерина поставила чашку на стіл.
— Ти що ж це собі надумала, що він у мене? Не бачила, нічого не знаю. Он сиджу, чай п’ю… Хочеш, і тобі наллю…
— Та я б чогось міцнішого… з горя…
— Ну вибачай, нема в мене… ні міцнішого, ні Павла твого.
— Тоді хоч картоплі мені набери. Все хочу завести такий сорт, як у тебе, кажуть, дуже смачна. Мені відра на посадку вистачить, на розвід…
— Любо, давай іншим разом… Не хочу я зараз у льох лізти… Я сама тобі принесу, от завтра й принесу…
Люба обвела поглядом світлицю, ніби щось шукала. Двері до спальні були відчинені.
— І куди ж він подівся? От чує моє серце, десь тут він крутиться…
Тим часом кіт Левко, підозріло принюхуючись, «пірнув» у дірку, яку в підлозі спеціально для нього прорізали. Хід цей якраз у льох вів; Левко, як малим був, ходив туди взимку свої справи робити. Тепер-то він у будь-яку погоду на двір проситься, а дірка на згадку лишилася.
Так от, чи то за старою пам’яттю, чи то внюхав чужака, але пробрався Левко в підпілля. Люба тим часом уже йти зібралася.
— Ну добре, Катю, піду шукати свого втікача.
І тут чують — котяче шипіння, потім злісне гарчання, а тоді такий крик, що й березневі коти позаздрили б! І одразу після цього хтось зойкнув і дуже міцне слівце загнув.
— Це що там у тебе? — нашорошила вуха Люба. А коли почула людський голос, аж на виду змінилася. — Павле! — крикнула вона, відкинула хідник і почала ляду тягнути.
— Нема там твого Павла! — Катерина спробувала її відтягти, але з льоху знову почулося гарчання і крик.
Тут уже й сама господиня злякалася. Перезирнулися вони з Любою, і Катерина сама ляду відчинила. А там — подряпаний Павло, зігнувшись у три погибелі, намагається віддерти від себе розлюченого кота, який мертвою хваткою вчепився йому в спину.
Так разом із котом він і виліз із-під підлоги. Катерина ледве відчепила Левка й зачинила його в іншій кімнаті.
— А-а-а, он воно що… От кого ти ховаєш… А я ще думаю, чого це вона відра картоплі пошкодувала…
— Любко, я випадково! Я сам хотів картоплі набрати, — виправдовувався пошматований Павло.
Але Люба від душі вперіщила чоловіка, а потім кинулася з кулаками на Катерину.
— Послухайте, громадянко, ви ж не в ліжку свого чоловіка застукали, а в льосі… Може, він і справді картоплі хотів набрати… Ви хоч розумієте, що за напад на власницю будинку вас засудити можуть?
Слідча намагалася суто по-жіночому напоумити Любов. Але та вперто стояла на своєму:
— Хай судять, так мені й треба!
Давши спокій ревнивиці, слідча знову викликала потерпілу Катерину.
— Катерино Іванівно, синці у вас уже зійшли, почуваєтеся ви добре… Невже обов’язково справу до суду доводити? Побутовий конфлікт… курям на сміх…
— Вам, може, й смішно, а я своє чесне ім’я відстояти хочу! Була б винна — не писала б заяви. А я не винна! А люди що в селі плещуть? Що Павло до мене вчащає… А не було такого, я на чуже не зазіхаю. Одне слово, хай буде суд, я за свої вчинки відповідаю.
Слідча лише зітхнула і пустила справу в хід.
На суді Катерина знову розповіла все як духу: як увірвався Павло, як благав сховати від жінки, як сам поліз у підпілля, як кіт його пошматував, як Люба їй фізіономію зіпсувала.
Люба, ще більше змарніла й схудла, сиділа, опустивши голову, і ні на кого не дивилася. Був там і Павло, виправдовувався, заїкаючись. Усе про ту картоплю торочив: мовляв, на насіння хотів узяти в сусідки, от і поліз туди, а жінка не так зрозуміла.
Тут Любина мати раптом як заголосить на всю залу:
— Посадять же дитину… Пропала Любка, пропала…
Катерина й сама, дивлячись на сусідку, вже не рада була, що заварила цю кашу з судом. Синець давно зійшов, та й Катерина тоді теж устигла здачі дати… Злякалася вона тепер — уже не за себе, а за Любу. Почала просити за неї:
— Не треба її в тюрму, ми по-сусідськи владнаємо…
— Заспокойтеся, що ви тут балаган влаштовуєте! — суворо обірвала суддя.
Катерина розплакалася, сказала, що претензій не має, що погарячкувала і просто хотіла всім довести, що з Павлом у неї нічого спільного немає і бути не могло.
Зрештою, дали Любові рік умовно.
Тихо навкруги, тільки відра подзенькують. До Катерини донька з зятем приїхали, на городі пораються.
— Ну от, і картоплю викопали. Ви в хату йдіть, перепочиньте, — каже вона дітям, — а я швиденько, віднесу ось…
Вона взяла відро картоплі — добірної, сортової — і пішла на сусідню вулицю.
Вперше після суду доведеться глянути Любі у вічі. Спочатку думала, що та її навіть на поріг не пустить. Але Люба була вдома й одразу відчинила хвіртку, мовчки відступивши вбік. Катерина поставила відро.
— Ось, картопля моя… хороша… на насіння. Ти ніби ще не садила, то якраз вчасно буде.
Люба кивнула і запросила до хати.
— Любо, ти вибач мені, що я до суду це все дотягла…
— Це ти мене вибач, що з кулаками накинулася. І дякую тобі.
— За що? — Катерина аж остовпіла від такого повороту.
— Якби не цей суд, так би й трималася я за свого Павла, бігала б за ним по чужих дворах, вистежувала б… Втомилася я, Катю, дуже втомилася… Все, розлучаємося ми.
— Та ти що?! — ахнула Катерина. — Ти ж його так любиш…
— Любила… а тепер як відрізало.
— Слухай, Любо, ти головне… ото з тим «міцнішим» не починай…
— Не почну. Донька приїжджала, підтримує мене, каже, що правильно вирішила, годі за нього чіплятися…
— Ой, як же ж це так… — Катерина знову змахнула сльозу.
Люба поставила чайник, попросила Катерину сісти до столу.
— А картоплю я твою візьму, і правда, добра вона в тебе… І знаєш, що найприкріше? Знала ж я, що Зінька Супрун із моїм крутить, але ж понесло мене до тебе. І з тієї Зіньки — як з гуски вода, її це взагалі ніби не обходить, а ми з тобою постраждали… Ну та Бог з ним. Раз я така погана була, хай тепер із Зінькою поживе, може, щось і зрозуміє… потім.
— Ти що, Любо, назад його хочеш прийняти?
— Та де там! Я тільки-но дихати вільно почала: не треба його шукати, не треба голову ламати, де він і з ким… Мене ж, знаєш, як у селі позаочі називали? Власниця. А я й справді люблю, щоб усе моє при мені було… Хіба це погано? От і Павла ділити ні з ким не хочу. Хай іде собі на всі чотири сторони.
Ближче до осені Катерина взялася за паркан. Викликала з міста хлопців, показала на межу з сусідами і попросила:
— Отут ставте новий і вищий, щоб жоден… не перестрибнув!
Одне слово, паркан цей якраз із сусідкою Зіною межував, його й оновили. І взагалі, не мала Катерина жодного бажання з Зіною бачитися, а з Павлом — і поготів. А от Любу частенько на чай кликати стала, завжди їй рада.
Кота Левка теж одразу пробачила. Він, виявляється, свою територію тоді в льосі захищав і так відважно кинувся на Павла. Як то кажуть: «Чужі тут ходити не повинні!»
Ось так і буває: шукаєш правду в одному місці, а знаходиш в іншому, ще й із допомогою кота.
А як ви вважаєте: чи варто триматися за стосунки, якщо доводиться постійно стерегти чоловіка, чи краще, як Люба, відпустити і почати дихати вільно?
