— Коли ти вже чоловікові все відкриєш, Женю? Га? Набридло озиратися, крадькома все, — Степан подивився на жінку, що сиділа поруч у машині, зовсім не лагідно.
— Любий, ну потерпи ще трохи, треба вибрати момент. Не можна ж отак просто, в лоб, — Євгенія простягнула руку й лагідно всміхнулася. — Дивися краще на дорогу.
Степан міцно стиснув її долоню й тут же відпустив, злякано вхопившись за кермо. Машину почало водити на замерзлій трасі — якраз на тій ділянці, де поклали нове покриття, автомобіль раптом перестав слухатися.
Великий чорний позашляховик незграбно закрутився навколо своєї осі, зупинився не одразу, накренився біля самого краю дороги й почав швидко з’їжджати праворуч по застиглій крижаній кірці кювету.
На мить здалося, ніби машина зависла в повітрі, але колеса з лівого боку відірвалися від землі, і джип важко завалився на бік.
Євгенія бачила все, що відбувалося, ніби в якомусь уповільненому кіно. Картинки миготіли перед очима, але закричати вона так і не змогла — просто забракло повітря в легенях.
Степан вибрався сам, хотів витягти Євгенію, та саме в ту мить інше авто за такою ж траєкторією вилетіло з дороги й приземлилося зверху. Що було далі, Женя вже не пам’ятала.
Вона отямилася в білій-білій кімнаті. Було так світло, що аж очі боліли, доводилося дивитися крізь примружені повіки. Женя заплющила їх, потім знову відкрила — темно. Це здалося їй дуже дивним.
Підійшла медсестра, почала про щось питати.
— Де я? — спробувала вимовити Євгенія, але зрозуміла, що трубка в роті заважає говорити.
— Отямилися? Це добре. Ви в реанімації. До вечора побудете тут.
Євгенія хотіла ще щось запитати, але знову поринула в забуття. Коли наступного дня її перевели до палати, медсестра поклала на тумбочку телефон і тихо мовила:
— Чоловік один вам передав.
Женя спробувала всміхнутися, але губи не слухалися, а голова була вся в бинтах. «Степанко», — подумала вона і заплющила очі. Цей чоловік з’явився в її житті несподівано, увірвався шаленим щастям, що межувало з божевіллям.
Як ця закоханість виштовхнула на задній план чоловіка, з яким Женя жила вже третій рік, вона й сама не збагнула. Все сталося надто швидко.
Степан дізнався, що Женя заміжня, лише за місяць. Чоловік подзвонив їй, вона відповіла. Степан тоді насупився.
— То ось чому ми ніколи не з’являємося разом на людях, — зрозумів він, підводячись із ліжка.
Женя почала поспіхом збиратися.
— Чоловік був у відрядженні, зараз повертається, мені треба бути вдома.
— Чому раніше не сказала?
— А це щось би змінило?
— Так. Я б не став із тобою зустрічатися, — відказав він і поцілував її в маківку. — Не став би. Не люблю я зайвого клопоту.
Але тепер Степан відчував цю залежність, вона накопичувалася на кінчиках пальців під час кожної зустрічі, викликаючи тремтіння. Він сердився на самого себе.
— Я скажу чоловікові, тільки знайду слушну нагоду.
— Зроби це якнайшвидше, Женю, або нам доведеться розійтися.
Євгенія тоді міцно стиснула простирадло в кулаці. В ту мить з’явився страх. Страх втратити це щастя, таке справжнє і безмежне.
Через тиждень чоловік знову поїхав у справах, мав повернутися в неділю вранці. Тому з Степаном Женя вирішила зустрітися в п’ятницю ввечері. Її власна машина зламалася, була на СТО, тож Євгенія взяла автівку чоловіка, забронювала номер у готелі й заїхала за Степаном додому.
Степан обійшов новеньку машину, засунувши руки в кишені, свиснув і відчинив водійські дверцята.
— Хочеш за кермо? — вона простягнула йому ключі.
— Ще й питаєш, — усміхнувся він.
Степанові подобалося, що Женя мала гроші. Вона заробляла більше за нього, і до того, що вони відпочивають її коштом, ставилася спокійно. Степан цим радо користувався. Він обожнював її впевненість, розкутість.
У цій жінці не було того самомилування, яке його так дратувало в інших. Вона точно знала, чого хоче, і брала від життя все.
Женя почула, як у коридорі заторохтів візок. Жіночий голос протяжно гукав: «Обід!», наближаючись до палати. Їсти зовсім не хотілося, вона навіть не торкнулася страви. Тіло, подекуди здавлене пов’язками, незвично німіло без руху.
Відсунувши тарілку з гречкою та котлетою, Євгенія взяла телефон. Відкрила повідомлення, переглянула всі мигцем, навіть не вчитуючись у зміст, і тут же відклала слухавку. Жодного слова від Степана. Жодного пропущеного. Душу гріло тільки одне: «Живий, з ним усе гаразд, раз передав телефон».
Раптом Женя збагнула: чоловік скоро про все дізнається. Або вже знає. Вона знову глянула на екран, щоб перевірити дату. «Третє. Вівторок. Як же швидко минає час. Славко точно вже повернувся».
Женя набрала номер Степана. Гудки… Довгі, нескінченні, вони наче розривали душу. На четвертий раз вона не витримала, поклала телефон на живіт.
— Що, не відповідає? Твій чоловік два дні тут чергував, дай йому виспатися, — жінка на сусідньому ліжку промовила це з якоюсь особливою ноткою, чи то з жалем, чи то з заздрістю.
— Чому ви вирішили, що то мій чоловік?
— Бо в реанімації ти була одна серед чоловіків. Та й прізвище у вас однакове.
Жені стало боляче. Боляче від того, що то був чоловік, а не Степан. Вона заплющила очі й спробувала відвернутися до стіни, аби ніхто не бачив її сліз.
— Женю, — почула вона крізь сон. А потім знову: — Женю.
Вона розплющила очі. Славко сидів поруч на стільці. Неголений, трохи скуйовджений.
Женя тихо мовила: — Привіт.
— Привіт, — повторив він, якось зніяковівши. Було видно, що він хотів обійняти її чи нахилитися ближче, але стримався. Женя подумала, що це через сусідку по палаті, яка уважно спостерігала за ними.
— Тобі щось потрібно? Зарядне я привіз, у пакеті там речі. Якщо треба щось купити — пиши, дзвони, я все зроблю.
— Ні, — похитала вона головою.
— Одужуй, — сказав він просто й підвівся.
— Славо, — зупинила вона його, збираючись сказати найголовніше. Момент був зовсім не підходящий, але їй було байдуже.
— Про машину не хвилюйся, — перебив він, наче зрозумівши, про що піде мова. — До побачення! — кивнув він усім присутнім у палаті й вийшов.
Увечері задзвонив телефон. Женя з надією вхопила слухавку. Мама. Розмова була сухою, натягнутою, наче Женя кудись поспішала. А вона й справді чекала іншого дзвінка. Ближче до десятої вечора вона не витримала й знову набрала Степана.
— Привіт! — радісно вигукнула вона, коли він відповів.
— Привіт. Не дзвони мені більше. Отак.
Женя хотіла насупитися, але від руху бинтів стало боляче. — Що?
— Не дзвони мені, кажу. Все скінчено. Зустрічатися більше не будемо. Я не люблю проблем. Я заблокую твій номер, і не треба мені набридати з інших. Все, чуєш?
Женя весь цей час не дихала. Спробувала вдихнути на повні груди, коли почула короткі гудки, але легені не слухалися. Їй здалося, що вона задихається. Сусідки покликали медсестру, та прибігла, щось вколола…
Женя знову провалилася в сон.
Одноманітні дні тягнулися без кінця. Женя ніби збирала себе по шматочках, намагалася ожити не лише тілом, а й душею. Операція, потім ще одна. Чоловік більше не приходив, але регулярно передавав пакунки, не дзвонив, тільки писав короткі повідомлення.
Женя навіть не завжди відповідала — вона кожного разу чекала, що це пише Степан, вірила, що він одумається. Все інше було неважливим.
Коли Женю нарешті виписали, Славко приїхав сам, допоміг сісти в нову машину, забрав сумки.
— А та… де вона? — запитала вона.
— Продав одразу. Навіщо вона мені.
— Ну так, — тихо мовила вона й замислилася.
Всю дорогу обоє мовчали. Вдома все було як і раніше, Жені навіть захотілося викинути з голови останні місяці. Але не виходило. Чоловік сильно змінився, вона відчула це в перший же вечір.
Холодність між ними зростала. Славко робив усе механічно, без жодних емоцій. Женя списувала це на втому — він багато працював, виплачував кредит за нову автівку.
Як тільки Жені стало легше, вона почала виходити на прогулянки. Щоб не нудьгувати, брала роботу додому. Так минув ще місяць. Якось, повернувшись із двору, вона застала чоловіка за збиранням речей.
— Ти куди? У відрядження? — запитала вона.
— Ні, — спокійно відповів Слава.
— А куди ж? — здивувалася Женя.
— Я йду. І подаю на розлучення.
Женя так і застигла з курткою в руках. Німе запитання зависло в повітрі.
— Щось не так? — нарешті витиснула вона.
— Чому? Бо я кульгаю і в мене всюди шрами? — тільки й спитала вона.
— Тоді… того вечора у п’ятницю… хто був за кермом? Степан, я так розумію?
Вона відвернулася, ховаючи обличчя, порізане шрамами, що вмить почервоніло.
— Я хотіла тобі сказати ще тоді, як ти повернувся…
— Чому не сказала? Чому? — трохи підвищив голос Слава.
— Ти вважаєш мене зрадницею, так? А навіщо тоді все це було? Навіщо ти носив мені в лікарню їжу, одяг, доглядав мене? Чому, якщо знав, не пішов одразу?
— Це був мій подружній обов’язок. Чи ти не пам’ятаєш? Берегти вірність… і в біді, і в радості? Я не кинув тебе, коли тобі було найважче. Я виконав усе до останнього. Зараз ти вже одужуєш, можеш сама собі раду дати. Тепер — усе. Я можу спокійно піти. Не треба міряти всіх по собі, Женю.
Славко відчинив двері й вийшов із квартири з валізою в руках.
Женя пройшла до кімнати й лягла на диван, підібгавши під себе ноги. Ось і для неї настав той самий момент, коли навіть за помилки доводиться платити самотністю.
Цю історію нам переповіла одна з читачок. Кажуть у народі, що обов’язок — це те, що ми робимо для інших, а совість — це те, з чим нам потім жити. Мабуть, найважче в житті — це усвідомити, що людина, яку ти зрадив, виявилася набагато величнішою духом, ніж ти міг собі уявити.
А як ви гадаєте, чи справді обов’язок вищий за особисту образу, і чи зміг би кожен із нас так само гідно пройти цей шлях до кінця?
