— Любий, тобі не здається, що наше життя стало нудним? – надувши губи-пельмені, заявила Анжела.
— У сенсі? – не відриваючись від смартфона, запитав чоловік.
— Ось раніше ми ходили в ресторани, вживали для настрою різноманітні напої, гуляли до ранку. А зараз що – як пенсіонери сидимо вдома.
— Ну ми тоді зелені були, безтурботні, чого не гуляти за батьківський кошт? Та й взагалі молодість, усі справи…
— Ми й зараз не старі! Тобі всього сорок! А мені трішки менше. Давай зберемо гулянку з наших, згадаємо молодість?
— Роби що хочеш…
На тому й вирішили.
Анжела зайнялася організацією “вечора молодості”. Обдзвонила подруг, які так само, як і вона, втомилися від походів магазинами і фітнес-клубами, знайшла ресторан із затишною банкетною залою, продумала вбрання й атрибутику нульових років. Зібралося чотири пари колишніх друзів, які спускали в молодості батьківські гроші на дорогу випивку, гулянки та розваги. Нині всі успішні бізнесмени, не без допомоги батьків, безумовно.
Вбралися “як тоді”. “Дівчатка” в коротких спідницях, топах, зі стразами на всіляких місцях. Яскрава помада і рівні стрілки. “Хлопчики”, звісно, простіші – джинси і футболка, але вбранням своїх дам залишилися задоволені. Анжела за певну суму замовила музичний супровід і весь вечір грав популярний м’юзік нульових: Кайлі Міноуг, Стінг.
Загалом, можна сміливо заявити – вечір вдався. Друзі згадали все: і перші гулянки, і салат з крабових паличок, і коктейль “Викрутка”, і якими тоді були танці, фрази. Регот, приколи, спогади так і лилися за столом.
Ближче до кінця вечора компанія в повному складі вийшла на ганок подиміти. І хоча, зараз усі за здоровий спосіб життя та спорт, їдять корисну їжу та медитують. Але нинішній вечір виняток – сьогодні можна. Стоять, димлять, продовжують реготати.
— Анжелко, ти класно придумала! Від душі дякую тобі.
— Так! Анжела – крута.
А чоловік Анжели по-молодецьки зістрибнув із ґанку і попрямував до клумби.
— Пам’ятаєш, коли тільки познайомилися, я теж нарвав тобі квітів біля бару? Між іншим, для жодної жінки більше не рвав. Тільки для тебе!
— Який ти в мене романтичний, котику, – розтягувала в усмішці губи-пельмені Анжела.
На ґанок вийшов швейцар ресторану:
— Молодий чоловіче, не раджу рвати там квіти…
— Та годі тобі ,друже, не переймайся! Тобі нічого не буде, я вирішу все.
— Але все ж таки я…
— Так я все сказав! Скажеш адміністрації, щоб у рахунок включили. Гроші є.
— Але…
— Цить я сказав! Зів’янь. Знай своє місце.
Той, кого назвали котиком непевною ходою пройшов у саму середину клумби. На ґанку компанія підбадьорювала романтика. Анжела розчулювалася, дивлячись на чоловіка: ось вона любов, навіть через десятиліття!
Чоловік наламав квітів і приніс оберемок різноманітних бутонів:
— Моїй найкращій дівчинці!
Та обійняла чоловіка, аж запищала від захвату:
— Ти найкращий, котику! Обожнюю тебе! Прям наче діамант подарував! – і занурила обличчя просто в середину букета. – Боже, а який аромат! Як у справжніх квітів, а не тепличних. Ах!
Букет передався наступній дамі, а потім наступній.
З дверей вийшов адміністратор із кам’яним обличчям:
— Ви зірвали квіти з цієї клумби?
— Ми, ми. Я ж сказав швейцару – відшкодуємо. Не парся, запиши в рахунок. Давай не псуй нам свято, йди у своїх справах.
— Я б не рекомендував брати квіти з цієї клумби, – рівним і беземоційним голосом сказав адміністратор. – Гості люблять розважатися і змагатися на рахунок влучності. Об’єктом обирають саме цю клумбу.
— Що? Нічого не зрозумів, ну не буде в них мішені, в інше влучати будуть.
— Вибачте. Але їм не мішень потрібна. Вони дзюрять прям на ці квіти, – так само рівно відповів адміністратор і гордо пішов.
А тому що скільки б тобі не було років, і ким би не був, не треба бути невихованою та нечемною людиною.
