Мене звати Світлана, і знаєте, наче все так гарно починалося. Ми з Толіком одружені вже сім років. За цей час було всякого – і сварки, і непорозуміння, але чомусь завжди я брала на себе всю оту відповідальність, щоб вирішити наші проблеми. Може, я й сама винна в цьому, бо завжди старалася не навантажувати його, ну знаєте, робила все, щоб йому легше було.
Часом думаю, що десь прогавила той момент, коли Толік мав би взяти на себе хоч трохи більше відповідальності за наші сімейні справи.
Але так вже склалося, що я завжди йшла на поступки, особливо коли ми жили у нього вдома. Він робив, як йому хотілося, а я ніяк не наважувалася заперечити.
Одного разу, коли ми працювали разом, Толік сказав мені таке, що я й досі не можу забути. Це було так боляче, що я просто не могла бачити на одне око, ходила з чиєюсь допомогою, бо світ крутився перед очима. Але, як не дивно, я його вибачила і жила далі, ніби нічого й не сталося.
Потім, коли все ніби минулося, його ставлення змінилося на краще, але тільки до першої його гулянки. Після чергової гулянки він вигнав мене зі своєї квартири. Я тоді зібрала всі свої речі і пішла до мами, яка, на щастя, жила недалеко.
Було дуже соромно, що мене вигнали, наче якусь безпритульну собаку. Але після того ми знову стали жити разом, цього разу вже у мами. І тут, можна сказати, почалося справжнє випробування.
Коли Толік не пив, все було більш-менш нормально. Ми могли поговорити, посміятися, плани якісь будувати. Але варто було йому взяти до рук чарку, як все відразу мінялося.
Я вже наперед знала, чим це закінчиться. Три роки ми так прожили. Я намагалася йому забороняти пити, але згодом зрозуміла, що це не дуже й допомагає.
Толька випрошував пляшку мало не кожен день, і я, знаєте, потроху почала йому дозволяти, але намагалася контролювати, щоб він не доходив до крайнощів. Він не кинув пити, але принаймні вже не доходило до серйозних сварок.
Рік тому ми сильно посварилися, і він мені зрадив. Як я тоді ревіла, як мені було боляче. Але я знову його вибачила. Я так сильно хотіла бути з ним, що готова була пробачити все.
Та, мабуть, він цього не зрозумів, бо з того часу щось змінилося. Спочатку він наче почав любити мене більше, навіть пишався тим, що я його вибачила. Але варто було нам кудись піти разом, як після відпочинку він починав говорити, що йде від мене, забирає свої документи і речі.
І так кожного разу. Останній раз це сталося, коли ми відпочивали в сауні з друзями. Він знову завів ту ж пісню – про документи, речі, і що він іде назавжди. Цього разу він справді зібрав усе і пішов, залишивши мене саму, без відповіді на мої питання, куди і до кого він пішов.
Тепер я живу у мами. Я не знаю, як його повернути назад, але й забути не можу. Щоразу, коли я сиджу біля вікна і дивлюся на дорогу, моє серце стискається від надії, що він повернеться. Але всередині я розумію, що, мабуть, він вже не той Толік, якого я колись полюбила.
Та все ж, ця любов досі живе в мені. Можливо, саме через це я не можу рухатися далі. Можливо, я просто боюся залишитися одна, без нього, навіть після всього, що сталося.
Але я знаю, що мені доведеться знайти сили в собі, щоб рухатися вперед. Я повинна вчитися жити без нього, як би складно це не було. Можливо, одного дня я знайду спокій і зможу відкрити своє серце для нових почуттів, але зараз мені це здається неможливим.
