— Хто в домі господар? — гукнув Петро.
— Ну, якщо ти не знаєш, тоді я! — віджартувалася Марійка.
— Ти що, взагалі? — обурився Петро.
— А ти дурних питань не став! — мило всміхнулася Марія.
— Моє слово в цьому домі — закон! — грізно проголосив Петро.
— Тоді я вношу поправки в першому читанні, — продовжувала жартувати дружина. — Прошу взяти до відома!
— Ти мені це… не того! — погрозив Петро кулаком.
Марія взяла в руку качалку і запитально подивилася на чоловіка. Мовляв, на будь-яку вашу дію знайдеться протидія!
— Отже! Якщо я сказав, — почав Петро безапеляційним тоном, — що моя сестра їде до нас у гості! Це означає тільки одне: моя сестра їде до нас у гості!
Марійка скопіювала його тон:
— Якщо твоя сестра їде до нас у гості, то скакати навколо твоєї сестри, її чоловіка та їхньої дитини будеш ти сам! А в мене й без них справ вистачає!
— Що-о-о? — заревів Петро. — Ти смієш мені перечити?
— Петрику, тон збав! — порадила Марія. — Я теж можу горло драти! І тоді ти до праотців глухим підеш!
— Маріє, не доводь! — загрозливо вимовив він.
— Отож-бо! Тобі та сама порада! — кивнула жінка. — І з усією відповідальністю заявляю: гальма в мене можуть і відмовити!
Петро насупився і вишкірив зуби. Якщо чесно, вигляд це мало не дуже. У тому сенсі, що зовсім не страшний. Принаймні, Марію він не лякав. А ось наміри в Петра були кепські.
Тому Марійка відклала качалку й дістала з духовки чавунну бабусину сковорідку. З тих, на яких ще можна було насмажити картоплі на чималу родину.
— Це що означає? — Петро якось на зльоті пригальмував, а голос виказав, що він різко передумав.
Ні, знайомства з цим предметом у нього ще не було. Але ближче знайомитися, до чого все йшло, Петро не хотів би.
— Маріє, — він перейшов на діловий тон. — Це, — вказав на сковорідку, — трохи… Вам не здається?
— А що робити? — Марія знизала плечима. — Вимушений захід! Ти в півтора раза вищий за мене і вдвічі важчий! А потопельник і за соломинку хапається!
— Ти не маєш рації! — заявив Петро, коли Марія поклала сковорідку на місце. — Це не мова діалогу, а прямий тиск!
— А твоя мова діалогу надто нагадує неприпустимі силові дії! — усміхаючись, відповіла Марія.
— Марійко, ну я ж у домі господар! — намагаючись переконати, сказав Петро. — І чинити маю відповідно! От я і приймаю рішення, як господар.
— Та приймай ти хоч тисячу рішень на хвилину! — роздратовано відрізала дружина. — Тільки співвіднось їх хоч трохи зі здоровим глуздом! Добре?
— Це що ти хочеш сказати? — насупився чоловік. — Що в мене клепки не вистачає, щоб порядок у власному домі підтримувати? Та я, між іншим, чудовий господар! І дім у нас — повна чаша! І все це тільки тому, що тут я все вирішую! І як я сказав, так тут і буде! Зрозуміла?
Петро знову зірвався на крик. А ще почервонів і почав розмахувати руками.
— І, якщо я сказав, що моя сестра із сім’єю приїдуть до нас у гості, це означає тільки одне: вони приїдуть до нас у гості! У своєму домі я можу приймати будь-яких гостей! І для моїх гостей у моєму домі завжди буде місце!
А ще повага й турбота! І не тому, що так заведено, а тому, що я так сказав! Господар прийняв рішення!
А якщо тобі щось не подобається, то тебе тут ніхто не тримає! Черга вишикується, щоб твоє місце зайняти!
Нормальні люди цінують розум! А якщо ти сама цього не розумієш, тоді це з тобою щось не так! Зрозуміла?
Це був уже явний перебір.
А найгірше, що Марія сама до цього доклала руку.
Виходячи заміж за Петра, Марія рожевих окулярів не носила. Не чекала, що з неба падатиме манна чи настане життя без турбот.
У фільмах люди одружуються, заводять дітей і живуть довго та щасливо, а от побут, прибирання, хвороби та інші неприємності залишаються за кадром.
Як і людська недосконалість.
До шлюбу без прикрас Марійка була готова лише завдяки мамі, яка незадовго до весілля провела роз’яснювальну роботу.
— Гідний чоловік, за яким ти почуватимешся як за кам’яною стіною, — явище унікальне! Нечасто зустрінеш того, хто візьме на себе повну відповідальність за благополуччя родини, думатиме про кожного і передбачатиме бажання.
— Як наш тато? — запитала Марійка.
— Ну, можна сказати, що як наш тато зараз, — кивнула мама. — Повір, коли свекруха передала мені його з рук у руки, він був зовсім іншим! Чоловік, насправді, може все! Але щоб зі звичайного хлопця зробити такого, як наш тато, треба добре попрацювати!
— У кулаці тримати й повністю контролювати? — здивувалася дівчина.
— Зовсім ні, доню! Тобі потрібен чоловік, а не слуга! — мама всміхнулася. — Якщо змушувати — він пручатиметься! А треба все зробити так, щоб він сам хотів! Ось тоді й вийде, як наш тато!
На практиці Петро героєм не був. Його і сестру виховувала мама, тож хлопець виріс м’яким і податливим. За це Марійка його й полюбила: він умів бути ніжним, ввічливим і послужливим.
Найпростіше було б просто перейняти естафету від свекрухи і водити його на повідку. Але мама застерігала:
— Рано чи пізно він зірветься! Виховуй у ньому стержень! Тільки так отримаєш нормального чоловіка!
М’якими дотиками, відвертими розмовами та власною любов’ю Марія ліпила з Петра героя.
— Який же ти розумний! — захоплювалася вона, коли він під її керівництвом робив правильний вибір.
— Який же ти сильний! — казала, вдаючи, що не може відкрити банку.
— Як же мені пощастило з тобою! Я за тобою, як за кам’яною стіною! Справжній глава сім’ї та господар!
Чому чоловік м’який?
Бо не вірить у себе! Він боїться помилитися, боїться, що його сваритимуть. Варто було лише перевернути свідомість, щоб він відчув себе впевненим.
А впевнений чоловік не чекатиме наказу, він сам готовий на вчинки заради тих, кого любить!
Було непросто. Не завжди Петро робив те, що треба, і не завжди так, як треба. Але до появи у родині дитини на нього вже можна було покластися! Він розумів відповідальність за дружину і малюка.
На пізніх строках, коли Марійці було важко, а Петро був зайнятий на роботі, він вольовим рішенням викликав свою сестру допомагати. Алла спробувала пручатися, але брат відрізав:
— У такому разі і ти до мене не звертайся! Машину хай твій чоловік ремонтує, і ніяких «позич до зарплати»!
Коли у домі зʼявилося немовля, Петро запросив свою маму допомагати.
Світлана Петрівна теж мала заперечення, але син був непохитним:
— Половина вашої квартири — моя! Я не претендую на неї, але в мене зʼявилася дитина! Так що попрошу без зайвих слів, і не дай Боже хоч щось сказати моїй дружині!
Свекруха безмовно відпрацювала помічницею, поки Марійка не відновилася. А от Петрови мама й сестра стали тихо ненавидіти невістку:
— Хлопчика нашого зіпсувала! Раніше він був таким добрим, а зараз — грізний! Командує!
Сімейне ж життя Петра й Марії було ідеальним. Мамина школа спрацювала — чоловік став надійною опорою.
Але за щоденною рутиною Петра почало трохи заносити. На п’ятдесят його рішень одне було абсурдним. Наприклад, замість дверей на кухню він повісив декоративну фіранку.
Тепер під час готування чад ішов по всій квартирі, а відкрите вікно створювало протяг. П’ятдесят до одного — не так уже й багато. Але згодом співвідношення почало змінюватися!
Два до п’ятдесяти, три… Два до десяти! А Петро вперто доводив свою правоту. Навіть усвідомлюючи помилку, стверджував, що це був навмисний досвід.
Марія зрозуміла, що переборщила із самовпевненістю чоловіка. Треба було вирівнювати ситуацію. Але Петро пручався, мов лев, і нерви в Марії вже здавали.
Був момент, коли він покликав сестру з родиною пожити пару тижнів. Марійці довелося брати відпустку, щоб їх обслуговувати.
Петро своїм «хазяйським словом» зажадав. Коли ж Марія злягла від перевтоми, він зрозумів, що перестарався, і навіть перепрошував.
Але минуло пів року, і він знову запросив сестру в гості.
А Марії натякнув, що час би у відпустку. Тут вона і збунтувалася.
Характер Марійки пішов на пряме зіткнення з характером Петра. Але ж цей характер створила вона сама! Хоча слова, що злітали з його вуст, надто нагадували свекрушині.
Не забула вона за десять років, як Петро змусив її доглядати невістку.
«Ну, що ж! — зважилася Марійка. — Настав час відділити зерна від полови!»
— Петре, у тебе п’ять секунд, щоб обдумати сказане і попросити в мене вибачення! — суворо сказала вона.
— Хто? Я? — зверхньо розреготався чоловік. — А може, це тобі варто перепросити за суперечки з чоловіком?
Завзятість в омані — остання крапля для Марії.
— Ти сказав, що мене тут ніхто не тримає? Так це тебе тут ніхто не тримає! А на тебе зачекалася твоя черга! Речі в руки і пішов геть! — крижаним тоном промовила Марія.
Петро оскаженів, але сковорідка знову опинилася в руках дружини.
Одного сталевого стержня замало. Потрібні ще й мізки!
Саме в цьому Марія побачила різницю між Петром і своїм батьком. Тато приймав рішення, але продовжував читати книжки. А Петро розважався телевізором.
— Треба було все-таки контролювати, — розмірковувала потім Марійка. — А я перегнула з похвалою! Перестаралася! Ось його «я» і вилізло на перше місце. Може, пізніше зрозуміє!
Світлана Петрівна, прийнявши сина назад, теж думала, що трохи перестаралася. Так, Петро мав відігратися на Марії за неї, але ж не до такого ступеня, щоб та його вигнала!
А тепер свекрусі було дуже весело: вона господиня у своєму домі, донька — друга господиня, зять — теж господар. А тут ще й син із хазяйськими замашками намалювався. Весело — це ще слабо сказано!
Ось таку життєву історію, сповнену іронії, надіслала нам читачка, а ми лише трохи надали їй літературної форми. Часом наші старання зліпити з партнера ідеал обертаються несподіваними наслідками, і важливо не лише підтримувати, а й зберігати баланс.
А як вважаєте ви: чи варто взагалі намагатися «виховувати» свою половинку, чи краще приймати людину такою, якою вона є?
