— Сашенько, Дімочко, невже ви кинете мене напризволяще? Синку, ти зобов’язаний мені допомагати. Я все життя на тебе поклала. Давно час забути старі образи! Мало що я колись казала. Я тут подумала: може, ви мене до себе перевезете? Усім тоді буде зручно. Або просто щодня до мене приїжджатимете?
Олександру дзвінок свекрухи не потішив.
Наталія Володимирівна знову вимагала негайно до неї приїхати і прибрати. Жінка скаржилася, що не може дихати пилом, через який нібито з’явився кашель.
Прохання свекрухи Саша виконати не могла, навіть якби дуже захотіла. З роботи, та ще й у розпал дня, її ніхто не відпустить. Наталія Володимирівна наполягала:
— Відпросися, Сашо. Скажи, що захворіла. Я чекати до вечора не можу, зовсім погано почуваюся. На груди наче пудову гирю поклали! Сашо, приїжджай швидше.
— Не зможу я відпроситися, Наталіє Володимирівно. У нас навіть лікарняні не вітаються. Може, ви Дімі зателефонуєте? У нього сьогодні вихідний.
— Я дзвонила вже синові, не поїде. Він сказав, щоб я не чіплялася з дурницями. Порадив на прогулянку вийти, свіжим повітрям подихати. Запиши, до речі, що купити мені треба.
— Наталіє Володимирівно, вибачте, мені треба йти. Я приїду ввечері. З пилом вашим розберемося. Диктуйте.
Саша поклала слухавку і замислилася. Чому вона повинна кидати всі справи, мчати у квартиру свекрухи на першу її вимогу?
У неї теж сім’я, діти, у яких треба перевіряти уроки. Чоловік, зрештою, який потребує уваги. Наталія Володимирівна, якщо зізнатися чесно, взагалі не заслужила жодної допомоги від невістки.
Саша з Дімою в шлюбі були майже шістнадцять років, і за ці роки жінка жодного разу не почула доброго слова від свекрухи.
Саша раптом згадала їхнє перше знайомство.
Коли Діма привів її до своєї матері, Наталія Володимирівна захоплення не виявила. З обличчя жінки було видно, що вона з вибором сина не згодна. Стоячи в передпокої, Саша шкірою відчула холод, що йшов від свекрухи.
— Чого стоїте? Проходьте, раз прийшли. Дімо, хто це з тобою?
— Знайомся, мамо. Це Саша, моя наречена. У найближчому майбутньому ми плануємо з нею розписатися.
— Мені здається, синку, ти говориш дурниці. У двадцять чотири роки треба думати про кар’єру. Та й обраниця твоя, на мою думку, на роль дружини не годиться.
Діма розлютився:
— Мамо, припини. Я тебе взагалі не впізнаю! Звідки в тобі стільки жовчі? Саша ж не встигла навіть слова сказати, а ти про неї вже якісь висновки зробила!
— Я, синку, на світі живу майже п’ятдесят років. Навчилася за цей час у людях розбиратися. Чого в коридорі стояти? Проходьте вже у вітальню.
Саша, яка до цього мовчки стояла, вимовила:
— Дякую, Наталіє Володимирівно. Я, напевно, піду. Дімо, проводжати мене не треба. На все добре.
Саша кулею вискочила з квартири і помчала сходами. Дівчину душили сльози. Вона не розуміла, за що на неї так розлютилася потенційна свекруха.
Звідки такі висновки?
Дімі знадобилося кілька місяців, щоб помиритися із Сашею. Дівчина навідріз відмовлялася продовжувати з хлопцем будь-які стосунки. Тільки після того, як Діма пообіцяв, що його мама ніколи не влізе в їхню сім’ю, Саша здалася.
Весілля зіграли скромне, на власноруч зароблені гроші.
Ні Саша, ні Діма до батьків по фінансову допомогу не зверталися. Наталія Володимирівна запрошення сина проігнорувала.
Вважала, що на торжестві з приводу одруження вона буде зайвою.
Дзвонила молодятам нечасто, в орендовану квартиру не прийшла жодного разу.
Стосунки почали налагоджуватися, коли у родині зʼявився на світ старший син Коля.
А потім і середня дитина — хлопчик Костик — з’явився через два роки, а донька Христина — ще через три роки.
З онуками Наталія Володимирівна час проводила неохоче, ніби роблячи ласку невістці. Саша якось стала свідком неприємної сцени.
Свекруха зателефонувала їй вранці і попросила до вечора привезти дітлахів. Дітей хотіла подивитися її рідна сестра, яка живе в Німеччині.
Жінки планували зідзвонитися по відеозв’язку. Саша, не бажаючи засмучувати свекруху, дітей привезла.
Ірина Володимирівна, поспілкувавшись зі старшими і розчулившись від меншої, попросила Наталію Володимирівну запросити до комп’ютера Сашу.
— Сашенько, привіт. Які чудові дітки в тебе! Як швидко ростуть! Діма мені фотографії надсилав, на них вони ще зовсім маленькі. Сашенько, візьми мій номер телефону у Наталки і відправ мені повідомленням реквізити своєї картки. Хочу відправити малюкам гроші на подарунки.
Наталія Володимирівна раптом грубо перебила сестру:
— Не треба їм грошей! Мені надішли, я сама онукам куплю те, що треба. Ні Діма, ні Саша абсолютно не вміють розпоряджатися грошима! Витратять на всякі дурниці, а в мене ціліші будуть.
Ірина Володимирівна посміхнулася:
— Наталко, ти як була в дитинстві скнарою, так нею і залишилася. Онукам подарунки куплять батьки, до чого тут ти?
Наталія Володимирівна підібгала губи і пішла в іншу кімнату. Попрощавшись із тіткою чоловіка, Саша стала збирати малюків.
Скоро мав приїхати Діма. Коли чоловік піднявся у квартиру, Наталія Володимирівна, проводжаючи невістку та онуків, сказала:
— Гроші, які відправить Іра, без мене не витрачайте. Надумаєте щось купити онукам — обов’язково мене з собою візьміть. Не здумайте брати їм іграшки, витратьте на щось корисне!
Діма парирував:
— Не варто, мамо, тобі перейматися. Якщо тітка Іра якусь суму відправить, ми знайдемо, на що її витратити. Або взагалі витрачати не будемо, відкладемо.
— Я взагалі не розумію, чому Іра, як раніше, мені не відправить гроші? У мене ж спеціально для закордонних переказів електронний гаманець відкритий.
— Тому що, мамо, всі гроші, які надсилає тітка Іра, до нас ніколи не доходять. Скільки разів вона через тебе намагалася передати нам подарунки в грошовому еквіваленті?
— Ніколи не передавала. Мені надсилала на особисті потреби.
— Правда? А я зовсім недавно дізнався, що тітка Іра передавала подарунки через тебе нам на весілля, на народження дітей Колі, Костика та Христини. Тобто щонайменше чотири рази. Сума виходить пристойна. Скажи, будь ласка, де вона?
— Нічого не знаю. Вам нічого не передавали.
— Дуже вже ти скупа. Могла б просто сказати правду, що гроші витратила на себе. Тобі б слова ніхто не сказав.
— Звісно, не сказав би! Я тебе просила чотири роки зробити мені у квартирі ремонт. Шпалери треба було міняти, старі давно набридли. У тебе ж весь час грошей немає. А завдяки Ірі я обстановку освіжила. І вас смикати не довелося.
Дорогою додому Діма і Саша обговорювали ситуацію, що склалася:
— Дімо, навіть якось трохи прикро, так?
— Та-а-а-к, прикро. Мати завжди була такою. Я, коли від тітки Іри про ці перекази почув, особливо й не здивувався.
— А чому вона нам напряму не зателефонувала?
— Сестру свою вколоти хотіла. Вона сподівалася, що мама зізнається, що чужі гроші витратила. А воно он як вийшло.
Подібних ситуацій за п’ятнадцять років сталося чимало.
Коли серйозно захворів Коля, старший онук, Наталія Володимирівна своєї допомоги не запропонувала. Вилікувати дитину змогли тільки завдяки чуйності друзів і знайомих.
Батько Діми, Гнат Семенович, навіть продав свою трикімнатну квартиру, щоб допомогти онукові.
Собі купив кімнату в колишньому гуртожитку, решту грошей привіз синові. Наталія Володимирівна всім знайомим говорила, що нічим допомогти не може.
Вона пенсіонерка, що з неї взяти?
Діма до того, як звернутися до батька, просив матір зняти заощадження в банку і дати гроші їм у борг. Чоловік чудово знав, що накопичення в неї були, але отримав відмову.
Мати сказала, що гроші ці — її гарантія спокійної старості.
Після цього випадку Діма припинив усі стосунки з матір’ю. Коля давно одужав, життя налагодилося, а чоловік навідріз відмовлявся наново впускати матір у свою сім’ю.
Наталія Володимирівна постаріла. Свій шістдесятип’ятирічний ювілей жінка святкувала в гордій самоті.
Від неї давно відвернулися навіть подруги, дізнавшись, як вона вчинила із сином та онуком. Сусідка, хороша знайома Наталії Володимирівни, навіть якось сказала:
— Згадай мої слова: помреш у повній самоті. Син твій правильно зробить, якщо відвернеться від тебе. З Гнатом ти давно розлучена, а він і то сина не кинув. Житла позбувся, а онука вилікував.
Коли здоров’я почало підводити, Наталія Володимирівна стала вимагати уваги від сина та невістки.
Спочатку вона зателефонувала синові. Діма слухавку брати не хотів, але його вмовила дружина. Чоловік одразу ж увімкнув гучний зв’язок:
— Дімочко, синочку, здрастуй. Ти досі на мене ображаєшся? Усе ж добре, онучок здоровий. Дімочко, я зовсім старенька стала, мені допомога твоя потрібна. Приїжджайте по мене, буду до вас перебиратися. Уже ні приготувати, ні випрати не можу. Руки-ноги зовсім не слухаються.
Діма трохи помовчав і сказав:
— А тебе хіба хтось запрошував?
— Як? Ти проти того, щоб я до вас переїхала? Ой, щось серце прихопило… Синку, хіба можна так із матір’ю?
— На мене твої концерти не діють. Я все тобі сказав ще тоді. Не мати ти мені. Нічого про тебе знати не хочу. Живи, як знаєш. Гроші в тебе є на спокійну старість, найми сама собі доглядальницю.
А до мене не звертайся.
Наталія Володимирівна зрозуміла, що їй не вдасться розжалобити сина.
Діяти вона вирішила через Сашу. Зателефонувала спеціально невістці в другій половині дня, щоб Діми поруч не було.
— Сашенько, нам не вдалося з Дімою домовитися. Син досі мене не пробачив за те, що я вам тоді грошей не дала. Розумієш, я не могла нічим вам допомогти. Заощадження в мене були, але крихітні.
Їх би все одно на лікування не вистачило. А квартиру, як Гнат, я продати не могла! Найбільший мій страх — на старості років залишитися бездомною.
— Я не хочу, Наталіє Володимирівно, ворушити минуле. Що ви хотіли?
— Сашенько, ну хоч ти не кидай мене у складній ситуації. Я ж багато чого не прошу. Просто іноді відвідувати мене і допомагати по господарству. Я знаю, що раніше чинила з тобою несправедливо. Настав мій час покаятися. Будь ласка, допоможи мені.
— Добре, Наталіє Володимирівно. Що від мене вимагається?
— Нічого складного. Просто приїхати ввечері до мене буквально на годину. Треба антресолі розібрати, а я на стільці не дістаю.
Саші, на відміну від Діми, було шкода Наталію Володимирівну.
Вона свекруху давно пробачила, образу пережила. Увечері, перед тим як їхати до матері чоловіка, Саша сказала Дмитру правду.
Чоловік знизав плечима.
— Якщо хочеш — допомагай, але мене брати участь у цій благодійності не проси. Я цій жінці і склянки води не подам.
Наталія Володимирівна, зрозумівши, що з невістки можна вити мотузки, почала нахабніти.
Якщо раніше вона просила приїжджати максимум двічі на тиждень, то тепер вимагала щоденних візитів. Саша після роботи заїжджала додому, годувала сім’ю вечерею і прямувала до свекрухи.
Наталія Володимирівна на прибиранні була схиблена, тому Саші доводилося щодня мити підлогу і протирати пил. До прохань про допомогу по господарству додалися й матеріальні витрати.
Наталія Володимирівна під час розмови диктувала Саші список продуктів і ліків.
Ось і зараз свекруха запросила делікатесів.
Купити їх Саша мала своїм коштом. Жінка вирішила поговорити зі свекрухою. Зробивши прибирання, Саша завела розмову:
— Наталіє Володимирівно, вибачте, але я не можу щодня купувати вам те, що ви просите. Ми з Дімою багато працюємо, щоб утримувати нашу велику сім’ю. Розумієте, зайвих грошей немає.
— Подумаєш! Я що, багато чого прошу?
— Так, продукти ви замовляєте дорогі. І давайте, Наталіє Володимирівно, домовимося відразу. Приїжджати я до вас зможу тільки один раз на тиждень, у суботу або неділю.
Ви живете на іншому кінці міста, я на дорогу витрачаю до вас тільки півтори години, додому повертаюся пізно, вночі абсолютно не висипаюся.
Наталія Володимирівна розлютилася:
— Ну і не треба мені твоєї допомоги! Бач, яка ніжна знайшлася, не висипається вона! Не приходь більше, не хочу тебе бачити. Думала, квартиру вам залишу — а ні! Шукатиму претендента більш гідного.
Наталія Володимирівна образилася на невістку і сина. Більше вона їм не дзвонить. Справляється сама, найняла помічницю по господарству. Діма і Саша не нав’язуються.
Цю життєву історію надіслала нам наша читачка Александра, а ми лише трохи причепурили її для вас.
Кажуть, що як гукнеш, так і відгукнеться, і часом навіть найближчі люди можуть відвернутися, якщо роками сіяти лише холод та образу. А як ви вважаєте, чи завжди потрібно прощати рідних, навіть якщо вони колись відмовили в допомозі в найважчу хвилину?
