Кіра довго не була у квартирі сина. Не хотіла. Чи не могла. Сліз уже давно не було. Горе перейшло в стадію тупого постійного болю та безвиході.
Синові було двадцять вісім років. На здоров’я ніколи не скаржився. Закінчив інститут, працював, ходив до тренажерної зали, зустрічався з дівчиною.
Два місяці тому він ліг спати та не прокинувся. Кіра розлучилася з чоловіком, коли синові було шість років, а їй тридцять. Причина банальна – зрада, і не раз.
Аліменти не платив, ховався. Син виріс без батька. Допомагали батьки. Траплялися кавалери в її житті, але вона так і не наважилася на повторний шлюб.
Кіра працювала та заробляла. Спочатку орендувала невеликий відділ у супермаркеті для свого магазинчика з продажу оправ та окулярів. Вона була лікарем-офтальмологом. Потім узяла кредит і придбала своє приміщення, стала власницею солідної «Оптики», де був і її кабінет. Вона проводила консультації, підбирала окуляри.
Торік купили синові квартиру. Квартира однокімнатна, з нею на одному майданчику. Зробили невеликий ремонт. Жити б так, жити.
…. Пил, навколо пилюка, Кіра взялася за ганчірку. Протираючи підлогу, відсунула диван, звідкись із його надр випав телефон сина. Вона його не могла знайти. Поставила телефон на зарядку.
Вже вдома Кіра, зі сльозами на очах, дивилася фотографії на його телефоні: ось Слава на роботі, він з друзями на відпочинку, з коханою дівчиною.
Відкрила вайбер, у самому верху повідомлення від друга Дениса. Фотографія. Незнайома молода жінка з хлопчиком. Хлопчик, як дві краплі води нагадує її маленького Славика!
“Пам’ятаєш, ми зависали в Оленки на новий рік, давно, ще навчалися в інституті? Вона ще подруга була. Зустріла цю подругу з дитиною, вона, виявляється, в будинку навпроти квартиру винаймає. Так ось, син викапаний ти! Клацнув їх, типу, на згадку”.
Повідомлення надіслано за тиждень до трагедії. Значить, син знав і нічого не сказав їй! Ось так історія! Де живе Денис Кіра знала.
Другого дня після роботи вона під’їхала до будинку. Хлопчика Кіра впізнала відразу, як можна не впізнати свою рідну кров? Він бігав за пацаном на велосипеді та просив дати йому покататися.
Кіра нахилилася до нього і спитала:
– У тебе немає велосипеда?
Хлопчик відповів, що ні. Підійшла мати хлопчика. На вигляд їй було трохи більше ніж двадцять років. Яскравий макіяж трохи псував її симпатичне обличчя.
– Ви хто? – спитала вона.
– Здається, я бабуся цього хлопчика, – відповіла Кіра.
– А я Мая, мати цього хлопчика, ось і познайомились.
Кіра привезла їх до кафе. Дмитру, так звали хлопчика, замовили морозиво, собі каву. Мая розповіла, як шість років тому приїхала із села, було їй сімнадцять років. Вступила до училища вчитися на швачку.
На новорічні канікули подруга Олена покликала Маю до себе. Вони навчалися в одній групі. Батьки Олени поїхали на свята до родичів.
Олена дружила з Денисом. Він прийшов відзначати до них свято із другом Славою. Ну і згрішили тоді Мая зі Славою. Слава залишив свій телефон для зв’язку, обіцяв дзвонити, але так жодного разу не подзвонив.
Мая зателефонувала йому сама, коли зрозуміла, що чекає дитину. Зустрілися. Слава був злий і накричав на неї. Сказав, що порядні дівчата самі думають про безпеку, залишив гроші для переривання.
Прощаючись, він попросив Маю зникнути з його життя назавжди. Більше вона ніколи не бачила його. Училище вона не закінчила, із гуртожитку з дитиною попросили піти.
У село назад ніяк не можна, матері давно немає, батько та брат п’ють. Мая знімає кімнатку у самотньої бабусі. Зараз вона доглядає і дитину, поки Мая на роботі.
Щоправда, доводиться віддавати майже усі зароблені гроші. Місце у садочку не дочекатися. Працює Мая у приватника у пельменному цеху, платять не дуже, але нічого, живуть.
На другий день Кіра перевезла їх у Славика квартиру. І почалося в неї зовсім інше життя. Онук був влаштований у пристойний приватний садок.
У Кіри з’явилися нові справи: треба було купити дещо з одягу і Маї та онукові. Вона дуже багато та з великим задоволенням займалася з ним.
Він був схожий на сина всім: погляд, жести, навіть упертий характер все, як у нього. Кіра взяла шефство і над Маєю. Вона вчила її правильно користуватися косметикою, одягатися і доглядати себе, вчила готувати, стежити за порядком. Одним словом, навчала всього.
Одного разу, вони сиділи в неї, дивилися телевізор, Дмитро обійняв бабусю, притулився до неї й сказав:
– Ти моя найулюбленіша!
У цей момент Кіра зрозуміла, що вона давно не відчуває порожнечі у своїй душі, і горе не тисне на неї, як раніше стопудовим вантажем. Вона зрозуміла, що повернулася до нормального життя, в якому є місце для радості. І все це сталося завдяки цьому чоловічку, її онукові.
Минуло два роки. Кіра з Маєю проводили Дмитра до першого класу. Мая почала працювати у Кіри. Вона стала її головною та незамінною помічницею.
У Маї з’явився друг, налаштований на серйозні стосунки. Кіра не має нічого проти, життя є життя, і воно має продовжуватися.
Здається, вона сама незабаром стане заміжньою жінкою. Один гарний, давній приятель наполягає на цьому. А чому б і ні?
Вона симпатична, незалежна жінка, з гарною фігурою, поступливим характером, і їй лише п’ятдесят чотири роки!
