— Мамо, я не збираюся на шкоду власній родині допомагати тітці Люді, — вкотре терпляче пояснює Олена. — І дуже тебе прошу: не треба за мій кошт благодійності, нібито від тебе. Мені ці гроші з неба не падають.
Олені тридцять шість. У неї чоловік, двоє дітлахів і новенька трикімнатна квартира в кредиті — взяли більшу, бо діти різностатеві, кожному свій куточок потрібен.
Щойно Олена вийшла з декрету, так і впряглися у чергове фінансове ярмо.
Працюють обоє, але Олена поки що «на пів сили»: сину вісім, доньці п’ять — то застуди, то лікарняні, то з садка забрати.
— Поки що тримаюся за цю спокійну роботу, — каже жінка. — Про кар’єру думатиму пізніше, коли малеча підросте. Якщо не пізно буде… Але що вдієш? Я зараз — тил для чоловіка, а моя мама здоров’ям слабка, з онуками підсобити не може.
Чоловік Олени заробляє непогано, але й витрати на сім’ю чималі.
Попри це, вони щомісяця допомагають Оленчиній мамі, бо та на інвалідності.
Треба і продукти купити, і ліки дорогі, та й хочеться, щоб мама не у лахах ходила, а мала якусь обновку. Подружжя кожну копійку рахує: Олена готує вдома, а чоловік, попри солідну посаду, спокійно бере на роботу судочки з обідом.
— Заодно і мамі готую, приношу вже все свіженьке, — розповідає Олена. — У неї ж суглоби на руках — просто біда: болять, напухають, вона навіть картоплю почистити нормально не може. Тож я намагаюся, щоб вона принаймні харчувалася добре.
До того ж комуналку за мамине житло теж повністю оплачують донька з зятем. У мами, крім них, є ще старша на дев’ять років сестра. І от нещодавно ця сама сестра стала великою проблемою.
Мама вважає, що це їхня спільна біда, а Олена з цим категорично не згодна.
Тітка Люда живе у двокімнатній квартирі, де ремонту не було років тридцять. Техніка — ще «царя Гороха», половина вже давно не працює.
Жінка на пенсії, і хвороба у неї та сама, що й у Оленчиної мами, тільки ще гірше — ноги майже не слухаються.
— З хати майже не виходить, ледь пересувається, — каже Олена. — Пенсія мізерна, бо все життя то на групах, то на легких роботах. І діти у неї є! Двоє: син і донька. Тільки вони з нею роками не спілкуються. І, чесно кажучи, я їх розумію.
Колись давно тітка Люда примудрилася пересваритися з усіма.
Характер у неї — не цукор, а справжній полин. Спочатку вижила з дому доньку. Та прийшла жити до матері з молодим чоловіком, так теща зятя і «неробою» обзивала, і кожним шматком докоряла.
Терпець доньці увірвався, вона поїхала до свекрів, згодом своє житло купили, але з матір’ю відтоді — жодного слова.
— Був момент, — згадує Олена, — кузина моя вирішила помиритися. Приїхала з дитиною, мовляв, хай бабуся з онуком познайомиться. І чоловік з нею був.
А тітка Люда на порозі встала, руки в боки: «Ти і малий заходьте, а цього пройдисвіта я не кликала і на поріг не пущу!». Звісно, донька розвернулася і пішла. Більше спроб не було.
За тим же сценарієм пішло і з сином.
Тітка Люда невістку просто з’їдала зауваженнями: то борщ недосолений, то під обідком унітаза пилинку знайшла, то шкарпетки не так випрані.
Син зрештою обрав спокій у своїй сім’ї, а коли через роки спробував просто подзвонити, почув у слухавку:
— Ти зрадник! Обміняв рідну матір на чужу бабу! — і гудки.
Тепер тітка Люда сидить одна і плачеться сусідкам, що нікому вона не потрібна. Оленчина мама сестру жаліє:
— Ой, доню, ти не уявляєш, як це страшно — на старість лишитися самотньою.
Олена ж дивиться на речі тверезо: тітка сама собі таку старість збудувала. Хоче допомоги? Хай просить вибачення у дітей, налагоджує стосунки. Але тітка Люда чекає, поки діти самі «приповзуть на колінах».
Більше того, вона злісно сичить, що за спадком вони перші прибіжать, але вона їм «дулю з маком» залишить.
Останнім часом тітка все частіше через маму просить допомоги в Олени.
— Завезла б ти тітці Люді ліки, га? — просить мама. — Тільки їх купити треба, бо ті, що безкоштовно дають, їй не допомагають. А грошей у неї немає.
— Мамо, у мене теж гроші на деревах не ростуть, — відрізає Олена. — І возити через усе місто на маршрутках я нічого не буду.
— Ну як же так, вона ж одинока літня жінка! — стогне мати. — У неї от пралка зламалася, може, купимо їй хоч якусь вживану?
— Хто «купимо», мамо? — обурюється Олена. — Я чи мій чоловік? Вибач, але у неї є свої діти. Знати її не хочуть? А хто в тому винен?
Мама по доброті душі намагалася зв’язатися з племінниками, але ті спокійно відповіли: «Якщо їй важко — хай іде в будинок престарілих. Нам ні спадку її не треба, ні її скандалів, які досі у вухах стоять».
А нещодавно Олена помітила, що у мами раптово «закінчилися» гроші, хоча тиждень тому вона привезла повний холодильник продуктів. Ясна річ — мама потайки годує сестру.
— Я не благодійниця, — попередила Олена. — Гроші заробляє мій чоловік, якому твоя сестра взагалі чужа людина. Якщо ти маєш зайве, щоб віддавати їй, значить, тобі наша допомога не потрібна.
Мама на такий «ультиматум» видала геніальну ідею: хай тітка Люда переїжджає до неї! Разом, мовляв, легше.
А квартиру тітчину закриють — щоб шахраї не виманили.
— Мамо, — поставила крапку Олена. — Якщо сюди переїде тітка Люда, моєї ноги і ноги мого чоловіка тут не буде. Я її характер добре пам’ятаю. Як вона мене «недалекою» називала за блиск на губах у шістнадцять років, пам’ятаєш? Їй погано? Їй потрібна допомога? Це проблеми її та її дітей. Крапка.
Цю історію нам надіслала жінка, яка опинилася перед дуже складним вибором між родинним обов’язком і справедливістю. Життєва мудрість каже: «Що посієш, те й пожнеш», і, на жаль, старість часто стає дзеркалом нашої молодості.
А як ви вважаєте, дорогі наші читачі, чи повинна племінниця опікуватися тіткою, яка сама розірвала зв’язки з близькими? Чи правильно робить Олена, захищаючи спокій та бюджет власної родини, навіть попри вмовляння мами?
