Людмила, або як її кликали вдома — Людочка, була найменшою в сім’ї. Мала двох старших братів-близнюків, які були на 14 років за неї старші. Вони давно вже покинули рідну домівку.
Хлопці поїхали на навчання за кордон, бо там були далекі родичі які звали до себе, після закінчення навчання там і залишилися працювати. Додому навідувалися рідко, бо було й дорого, і далеко. Одначе батьків не забували: дзвонили та гроші присилали.
Мати ними дуже пишалася: «Треба ж, а ми ж такі прості роботяги, а діти он які розумні в нас!»
Жили вони в невеличкому містечку, можна навіть сказати — в містечку-примарці, у приватному будинку. Батьки все життя пропрацювали на місцевому м’ясокомбінаті. Батько працював безпосередньо з мʼясом, а мама прибирала виробничі приміщення. Людочка зʼявилася, коли їм уже було по 36 років.
Дівчинка росла тихою, повільною і навіть трохи загальмованою. Та виросла писаною красунею. Люда, як то кажуть, зірок з неба не хапала, особливим розумом не вирізнялася, абияк закінчила дев’ять класів і вступила в місцевий коледж на кухаря.
Навчання давалося їй важко, ледве-ледве вона його закінчила.
Після коледжу Люда влаштувалася в їдальню помічником кухаря, але й з цією роботою не впоралася. Зрештою її перевели в посудомийниці.
— Невдаха, та й годі, — журилася мати.
З Олексієм дівчина познайомилася на танцях і одразу ж зрозуміла — це кохання. Вродливий, ласкавий Олексик миттю закрутив їй голову. Людочка йому теж припала до душі: тиха, скромна, нічого не вимагає, тільки дивиться закоханими й довірливими очима.
Танці, зустрічі — все, як у людей, а потім вони вирішили одружитися. Наречений працював електриком на тому ж м’ясокомбінаті. Щоправда, хлопець частенько приходив напідпитку, але ж де їх, тверезих, нині знайти?
Батьки були не проти. Вони навіть підшукали та купили молодим невеликий будиночок, бо, як-не-як, а зі своїм господарством і городом жити легше.
Оскільки багатіїв ні з того, ні з іншого боку не було, весілля вирішили робити вдома. На святкуванні наречений добряче перебрав і поштовхався з тестем. Але вже наступного дня вони помирилися. З ким не буває?
Олексій взяв тиждень відпустки на честь весілля і гуляв на повну. Але прийшов час повертатися на роботу. Зранку чоловік встав злий, шукав чим би погасити пожежу яка вирувала всередині чоловіка і не знайшов.
Винною виявилася молода дружина. Невже вона не могла приховати для нього хоч одну пляшечку? Він дав їй кілька ляпасів і пішов на роботу.
Людочка заплакала, дивлячись у дзеркало на свій набряклий від сліз та синців, почорнілий очей. Але, тверезо поміркувавши, вирішила, що заміжнє життя не у всіх буває безхмарним. Треба просто набратися терпіння і догоджати чоловікові. Однак чим більше вона терпіла і догоджала, тим більше він нахабнів.
Частенько приходив додому напітпитку, зчиняв сварки й розпускав руки на свою любу дружину. Людмилка дивувалася: був же такий добрий і ласкавий, що з ним сталося?
Згодом у Людочки зʼявився син. Хлопчик виявився хворим. Надії на одужання не було. «Він буде все життя, як рослина, ніколи не стане на ноги», — сказали лікарі й порадили віддати його до спеціалізованого закладу.
Людочка навідріз відмовилася й сама доглядала сина. Але прожив хлопчик лише рік і два місяці.
Люда дуже переживала і плакала. Чоловікові було байдуже. Своєї провини він не визнавав. Щоправда, руки піднімати на дружину перестав.
До появи на світ донечки Люда встигла трохи попрацювати. Дівчинка, на щастя, була здоровенькою. Назвали її Ганнусею.
Ганнусі було шість місяців, коли до Олексія в гості приїхав його старий армійський друг. І почали товариші гуляти! Господар заздалегідь припас оковитої. Ганнуся якраз занедужала, а тут гість, треба ж готувати, догоджати. Люда сильно втомилася за цей пияцький тиждень.
Нарешті гість зібрався їхати, випили ще на коня. Вже в сутінках Олексій пішов проводжати друга на вокзал, а назад по мосту над рейками повертатися не захотів. Пішов просто колією. Він саме обходив товарний потяг, що стояв, а той несподівано рушив. Зачепив, здається, не сильно…
Згодом стало відомо, що чоловік віддав Богу душу, бо сильно вдарився головою. У 26 років Людочка залишилася вдовою з маленькою дитиною на руках. Вона оплакувала чоловіка, хоч і пив, і кривдив, але все ж був чоловік…
До трьох років Людмила сиділа з донькою, отримувала пенсію по втраті годувальника та допомогу на дитину.
Потім віддала Ганнусю до дитсадка, а сама повернулася в їдальню на посаду помічника кухаря. Стала жвавішою, набралася досвіду. Життя вчить краще за будь-якого вчителя.
В їдальні за два роки вона й познайомилася з Павлом. Він почав залицятися, зустрічав з роботи, проводжав додому. Новий знайомий працював водієм у компанії, що перевозила пасажирів. Лише через три місяці він зізнався, що рік тому звільнився з місць позбавлення волі. Сидів за бійку.
А Люда за цей час вже встигла до нього звикнути. Подобався він їй: такий серйозний, не жадібний. Та й зле самій, хочеться і ласкаве слово почути, і вулицею пройтися під ручку зі своїм чоловіком.
Вона жила п’ять років одна, можна і нову сім’ю створити. Ну й що, що сидів? Пристойні люди теж буває сидять…
Словом, почали вони жити разом. Павло перебрався до неї. Реєструвати шлюб він не хотів, сказав, що зараз це не обов’язково. Павлу Людмила подарувала йому хлопчиків-близнюків.
Видно, від матері передалася їй така спадковість. Назвали хлопців Ілля та Ігор.
Павло переконав її, що на нього хлопчиків записувати не треба, їй вигідніше вважатися матір’ю-одиначкою і отримувати чималу допомогу на дітей від держави.
Життя в Людмили налагодилося. Павло виявився домовитим чоловіком: паркан полагодив, сарай новий збудував. Він пив лише на свята і то не багато, її не кривдив, хлопчиків любив.
Одне лише її засмучувало: до Ганнусі він ставився прохолодно, весь час вимагав, щоб вона допомагала по дому, доглядала за хлопчиками, а дівчинці самій було лише сім років.
Скільки разів Людмила дорікала йому, щоб дочку не кривдив. Павло обіцяв, а потім забував.
Якось Людмили не було вдома. Хлопчики пролили кисіль на підлогу, і Павло змусив Ганнусю мити. Вона миє, а кисіль все більше розмазується. Маленький Ігор послизнувся і впав, голосно заплакав.
Розлючений Павло вдарив перелякану дівчинку і вигнав на вулицю. Вона тільки й встигла накинути курточку, так у колготках і вибігла. А на вулиці мороз. Побігла Ганнуся до бабусі. Треба сказати, що бабуся з дідом жили не поруч. Доки бігла, відморозила стопи, навіть колготки до ніг примерзли.
Старі просто жахнулися. Викликали «швидку допомогу». Дівчинку забрали до лікарні. Там вона пробула понад місяць. Ніжки врятували, хоча лікарі побоювалися найгіршого.
Павло зрозумів, що накоїв, і втік, адже зустріч з поліцією в його плани не входила. А поліція й органи опіки одразу підключилися. Людмила плакала і присягалася, що більше жодного чоловіка в її житті не буде.
***
Минуло три роки.
Людмила так і працює в тій самій їдальні. Живе вона з дітьми й у бік чоловіків навіть не дивиться. Розуміє, що порядного не зустріне, а непорядних їй і так вистачило.
— Невдаха, ну ніяк не щастить їй у житті, — зітхає мати.
А Людмила себе невдахою не вважає. У неї хороші й виховані діти. Вона живе спокійним життям, бо не треба ні під кого підлаштовуватися.
Усе в неї добре!
***
Іноді доля дає нам не просто уроки, а справжнісінькі випробування на міцність. Та після кожної бурі завжди приходить затишшя. І в такі моменти розумієш, що найголовніша сила — це ми самі, коли знаходимо в собі мужність іти далі, не озираючись на минулі помилки.
А чи були у вашому житті схожі історії, коли здавалося, що все пропало, а потім життя починалося з чистого аркуша?
