Ніна Іванівна стояла посеред свого городу й гордо оглядала володіння. Двадцять соток землі, як вона любила жартувати, перетворювалися під її руками на справжнє царство — тут грядки з овочами, там теплиця з помідорами, а ще яблуні, груші, кущі смородини.
Сусіди щороку заздрили її врожаям, а вона щоосені закривала щонайменше сотню банок всіляких солінь-варень.
— Маріє, — гукнула вона до сусідки через паркан, — бачиш, які огірки вродили? Знову всю зиму буду годувати сімейство!
— Та в тебе, Ніно, руки золоті! — відповіла та. — А син із невісткою допомагають?
Обличчя жінки одразу похмурніло.
— Яка там допомога… Тільки приїжджають готовеньке поїсти.
Це була для неї болюча тема. Щозими Антон з дружиною Оксаною справно спустошували мамині запаси.
Огірочки, помідори, кабачкова ікра, компоти — все йшло до їхньої родини. А особливо онуки обожнювали бабусині гостинці.
— Антоне, — телефонувала Ніна синові, — приїжджайте по помідори. Десять банок вам відклала.
— Спасибі, мамо! — радів син. — Оксана вже місце у комірчині звільняє.
Та коли мова заходила про допомогу на городі, сім’я одразу ставала дуже зайнятою.
— Антоне, — подзвонила Ніна минулими вихідними, — треба грядки перекопати. Допоможеш?
— Мамо, у нас діти хворіють. Не можемо приїхати.
— А на наступні вихідні?
— На наступні в нас уже є плани. Може, дядька Петра попросиш?
Дядько Петро — сусід-пенсіонер, який за невеличку плату завжди готовий прийти на поміч. Але Ніні хотілося не найнятої, а рідної, сімейної допомоги. Хіба це нормально — годувати сім’ю, а потім шукати чужих людей для роботи?
Особливо її засмучували яблука. Цього року дерева вродили так, що гілки довелося підпирати. Ніна вже уявляла, скільки компоту закриє, скільки сушки заготовить. Але самій збирати врожай було вже важко — не ті роки.
— Оксанко, — подзвонила вона невістці, — може, в суботу приїдете яблука збирати? А то пропадуть.
— Ніно Іванівно, ми ж вам казали — у Діми змагання з футболу. Не можемо.
— А в неділю?
— У неділю йду на День народження подруги. Вибачте.
— Зрозуміло, — сухо відповіла свекруха.
А за тиждень той самий голос радісно питав:
— Ніно Іванівно, а яблука вже можна забирати? А то діти просять компот бабусин.
Жінка аж зціпила зуби, але промовчала. Діти ж не винні, що їхні батьки такі споживачі.
— Маріє, — жалілася вона сусідці, — ну скажи, це нормально? Тридцять банок за зиму з’їдають, а як допомогти — так одразу купа інших справ знаходиться.
— Молодь зараз така, — співчутливо хитала головою Марія. — Тільки брати вміють.
— Я в їхньому віці щовихідних до батьків їздила. І дрова допомагала рубати, і картоплю копати.
— Інше покоління, Ніно.
Цієї осені терпець Ніни остаточно увірвався. Врожай видався рекордний, а сили вже не ті, спина болить, руки набрякають.
— Антоне, — подзвонила вона синові, — приїжджай в суботу. Грядки треба готувати до зими.
— Мамо, не вийде. У Оксани подруга заміж виходить, весілля.
— А в неділю?
— У неділю будемо відходити після весілля.
— Зрозуміло. А хто мені допомагатиме? Сусіди?
— Ну мамо, не драматизуй. Даси якось раду.
— Дам, — подумала Ніна і поклала слухавку.
І вона дала собі раду. Три дні поспіль повзала по грядках, збираючи врожай. Спина нила так, що по ночах не могла заснути. Але все було зібрано.
А за тиждень дзвінок:
— Доброго дня, Ніно Іванівно, — пролунав радісний голос Оксани. — Як ваші справи? Консервацію вже робите?
— Роблю, — коротко відповіла жінка.
— А нам скільки відкладете? А то діти вже питають про бабусині смаколики.
— Не знаю поки. Подивлюся, що вийде.
— Ніно Іванівно, а що трапилося? Ви якось дивно говорите.
— Нічого не трапилося. Просто дуже втомилася.
Наступного дня подзвонив Антон.
— Мамо, а що у тебе відбувається? Оксана каже, ти якась сердита.
— Сердита? — Ніна витерла руки об фартух. — А з чого б мені сердитися?
— Ну не знаю. Ти ж завжди нам допомагала, пригощала, а тут якось так злісно відповідаєш.
— Допомагала. І пригощати буду. Тільки от від вас допомоги ніякої ніколи не бачила.
Антону стало ніяково.
— Мамо, ну ти ж розумієш — у нас діти, робота, справи.
— Розумію. А ти розумієш, що мені шістдесят вісім років? І тягати мішки з картоплею вже важко?
— То найми когось. Гроші ж є.
— Найму. Тільки от навіщо мені тоді сім’я? Щоб тільки годувати її?
Син розгубився. Він звик, що мама завжди все робить сама, ніколи не скаржиться, завжди готова поділитися врожаєм.
— Мамо, ну ми ж не знали, що тобі так допомога потрібна.
— Не знали? А коли я дзвонила і просила приїхати грядки перекопати?
— Мамо, не ображайся. Ми ж не спеціально.
Розмова ні до чого не привела. Антон пообіцяв приїхати наступними вихідними допомогти, але Ніна вже не вірила. І справді — у п’ятницю він подзвонив з вибаченнями. У сина порвалися кросівки, потрібно йти за новими.
— Та годі, — сказала жінка, — справлюся сама.
І знову справилася. Найняла дядька Петра, той за день перекопав грядки. Сусідка Марія допомогла прибрати яблука. А Ніна закрила стільки банок, що в погребі місця не вистачило.
— Ой, Маріє, — казала вона сусідці, — знаєш, що думаю? Досить мені годувати невдячних.
— Та що ти, Ніно! Онуки ж не винні.
За місяць невістка попросила баночку варення, бо все вже скінчилося.
— Всі запаси пороздавала, — збрехала Ніна.
— Як пороздавали? Кому?
— Сусідам. Тим, хто допомагав на городі.
— Та ви що?
— А що? Вас же не було, коли допомога була потрібна?
Невістка розгубилася:
— Ніно Іванівно, ну ми ж пояснювали — діти, робота.
— Так, пояснювали. І я пояснюю — смаколики у тих, хто з городом допомагав.
Увечері подзвонив Антон.
— Мамо, що за дитячий садок? Оксана засмутилася, що ти якісь образи висловлюєш. Ти ж завжди нас пригощала!
— Пригощала. А тепер передумала.
— Через що? Через те, що ми пару разів не приїхали допомогти?
— Пару разів? — Ніна посміхнулася. — Синку, за останні три роки ти рівно один раз лопату в руки взяв. Один раз! А з’їли за цей час більше двохсот банок всілякого.
— Ну і що? Ти ж любиш поратися на городі!
— Люблю. Але не для того, щоб годувати ледарів.
— Мамо, ну годі вже! Приїдемо у вихідні, допоможемо, що треба.
— Не треба. Пізно вже.
— Мамо!
— Ні, Антоне. Все. Скінчилося моє терпіння.
Син пирхнув і поклав слухавку. А Ніна сіла за стіл і відчула дивне полегшення. Вперше за багато років вона сказала правду прямо.
Минув тиждень.
Антон не дзвонив. Оксана теж мовчала. Тільки онуки іноді присилали повідомлення — скучали за бабусею. Онуків було шкода. Але нехай їхні батьки самі навчаться консервувати. Або купувати в магазині. Далі бути зручною і безвідмовною Ніна не збиралася.
***
Цю історію прислала нам одна читачка, і вона так гарно показує, як іноді важко буває сказати “ні” навіть найріднішим людям. Адже, як кажуть, усьому є своя міра.
Ніна Іванівна довго терпіла, але зрештою зрозуміла, що повага до себе має бути вищою за образи. А як ви думаєте, чи правильно вона вчинила?
