— Слухай, давай тільки без цих «концертів», добре? — Олексій гидливо поморщився, дивлячись, як по щоці Марійки котиться самотня сльоза. — Я ж тебе попереджав, що не терплю жіночих істерик!
Марія кивнула і слухняно витерла обличчя.
— І взагалі. Я навіть радий, що так вийшло. Чесно. Я так втомився від усього цього… Ти маєш зрозуміти, як мені було важко жити в постійному стресі. Я ж не якийсь там негідник, я щиро переживав і думав, як усе це розрулити. А тепер…
Тепер ти все знаєш. Ти зобов’язана ввійти в моє становище! Та й потім. Я взагалі не розумію, навіщо робити трагедію на рівному місці? Ніякої катастрофи не сталося.
Поміркуй сама: тобі всього тридцять чотири. Ти ще молода і досить симпатична жінка.
У тебе гарна освіта, хороша робота. Не пропадеш. Повернешся додому, до батьків — сама ж казала, що вони почали хворіти.
Я б зрозумів, якби тобі довелося переїжджати в інше місто — звісно, важко. А так — у сусідній район! Чотири зупинки метро! І що? Що? У чому проблема?
Хочеш — живи собі на втіху, хочеш — заміж вийдеш. Ти ще маєш подякувати мені, що ми розлучаємося у твої тридцять чотири, а не у сорок три…
— Дякую, — насилу розтуливши губи, прошепотіла Марія і пішла збирати речі.
Усі чоловікові слова були розумними, справедливими, логічними і… такими болючими.
Невже сім років спільного життя нічого для нього не важили? Як же так? Чому? Адже він про все знав, його все влаштовувало, а тепер…
Тоді, сім років тому, Олексій не був таким холодним і байдужим. Він увивався хвостом, красиво залицявся, клявся у вічному коханні, а вона… вона просила дати їй спокій.
Казала, що нічим добрим це не закінчиться, тож краще й не починати. Проте відв’язатися від залицяльника було неможливо, тож Марія зізналася.
— Я не можу мати дітей, — сказала вона після чергового закиду в тому, що вона «крижинка, нездатна кохати». — І це не лікується. Не буду тебе обманювати — ти мені подобаєшся. Дуже сильно. Та мені б не хотілося, щоб ти був нещасним.
— І це все? — Олексій був приголомшений. — І через цю дурницю ти бігаєш від мене четвертий місяць? Марійко! Я, напевно, сам винен… Треба було одразу тобі сказати, але я теж боявся засмутити тебе…
Я, в принципі, дітей не хочу. І це не забаганка, не егоїзм. У мене дуже погана спадковість по татовій лінії. Не хочу вдаватися в деталі, але лікарі мені дуже не рекомендують мати дітей — я здоровий, але хвороба може проявитися через покоління.
Тож жодні заперечення не приймаються! Нас звела сама Доля!
І він красиво став перед нею на одне коліно. Це було так гарно, так казково, що в Марійці не лишилося сил опиратися…
Вони одружилися досить швидко після того освідчення і сім років жили, як здавалося Марії, в любові та злагоді. Бо вчора вона дізналася, що чоловік їй невірний.
Але й це було ще не все.
У соцмережі їй написала його коханка й благала відпустити Олексія — він, як порядна людина, не хоче кидати дружину-«інваліда», але ж дитині потрібен батько…
Як, ви не в курсі? Так, Олексій скоро стане батьком. Щасливим батьком маленького хлопчика. Так, це вже достеменно відомо.
І от тепер Марія збирала свої речі, щоб звільнити місце для майбутньої мами та її дитини. Ні. ЙОГО дитини. І чому вона раніше нічого не помічала, ні про що не здогадувалася?
Останнім часом Олексій був завжди в чудовому гуморі, щось наспівував, з обличчя не сходила посмішка.
«На роботі все йде чудово, може, навіть підвищать скоро, — відповідав він на запитання дружини і підхоплював її на руки. — Ех, Марійко! Як же чудово, коли мрії здійснюються!..» А тепер каже, що мучився і жив у стресі…
Ну ось як таке можливо?
Був веселий, дбайливий, уважний, кликав у ресторан, дарував милі дрібнички та квіти — Марійка вважала, що в них другий медовий місяць, а виявилося, що він просто присипляв її пильність…
Щоб вона завчасно не здогадалася. А зараз, мабуть, саме час — термін у його обраниці вже великий, якщо навіть стать дитини відома, все гаразд, малюк зʼявиться здоровим.
І йому потрібен батько… Усе правильно…
Марійка змирилася і навіть перестала плакати. Усе правильно…
Їй час повертатися до батьків…
Минув рік.
Марійка оговталася. Звісно, забути Олексія вона не могла, але рани потихеньку затягувалися і вже не завдавали таких страждань, як раніше. Вона працювала, займалася здоров’ям батьків і зовсім не хотіла жодних нових стосунків.
Може, колись… А, може, й ні.
Поки що думати про це не хотілося зовсім. Хотілося відправити батьків у санаторій, а самій рвонути кудись до теплого моря. І, судячи з цифр на рахунку, цілком можливо, що влітку її бажання здійсниться. І це було приємно.
Про це думала Марія, повертаючись додому з роботи, і мимоволі усміхалася — життя ж налагоджується!
— Марійко! — почула вона знайомий голос і здригнулася.
Біля під’їзду стояв Олексій, який шморгав носом. Він переступав з ноги на ногу і мерзлувато знизував плечима. У руці його був симпатичний, але вже добряче присипаний снігом букет.
— Це тобі! — Марійка автоматично взяла квіти. — Ти чого так довго? Я зовсім замерз! Пригостиш кавою?
— Ходімо, — байдуже знизала плечима дівчина. — Батьки до театру пішли, ти нікому не завадиш.
— Чудово! — Олексій підбадьорився, почувши, як йому здалося, тонкий натяк, мовляв, квартира вільна.
А Марія не знала, навіщо покликала його до себе. Побачивши колишнього чоловіка, вона раптом зрозуміла, що все минулося. Серце не здригнулося, кров не вдарила в голову.
Просто… просто людина довго чекала її на морозі й замерзла.
І негарно буде не запропонувати йому зігрітися. Усього лише… Їй навіть не було цікаво, навіщо він прийшов. Прийшов, значить, щось треба. Захоче — розповість, не захоче — поп’є кави й піде додому.
«Мені фіолетово, — знайшла Марія влучне слово. — Мені взагалі фіолетово».
— А я до тебе, — почав Олексій, не відкладаючи в довгу скриню. Він сидів за столом зігнувшись і обхопивши чашку двома руками. Його морозило. — Загалом… Марійко… Я був дурнем. Не треба було нам розлучатися. Це була помилка. Моя помилка, визнаю. Давай миритися!
— Я з тобою й не сварилася, — вона теж сіла за стіл. — Як дитина? Здорова? Росте? Добре їсть?
— Не кепкуй! — поморщився Олексій.
— Та я серйозно. Ти ж хотів дитину… Чи вже награвся?
— А це не моя дитина, — зітхнув Олексій і опустив очі.
…Малюк народився трохи раніше терміну, але гарним і абсолютно здоровим. Олексій був шалено щасливий. Він примчав до палати, щойно дозволили лікарі, притягнув стільки продуктів, що вистачило б на все відділення.
Лікарів віддячив конвертами, середній персонал — квітами та цукерками.
Сам купив візочок і ліжечко, прибрав квартиру й прикрасив дитячу кімнату кульками, а на виписку організував ціле шоу з фотосесією.
Свято продовжилося і вдома. Хлопчик виявився справжнім «подарунком» — їв і спав, а вередував лише «по суті».
Олексій носив його на руках, сам укладав спати, а потім довго сидів біля ліжечка, вдивлявся у крихітне личко й шепотів: «Мій син».
Однак лікарі, з якими він вирішив про всяк випадок проконсультуватися, його оптимізму не поділяли. І наполягали на повному обстеженні — потрібне було дороге генетичне дослідження, щоб повністю виключити можливість спадкової хвороби.
І ось тут сталося щось геть несподіване.
Молода матуся, почувши слово «генетичне», закотила істерику, навідріз відмовляючись від аналізу. Це було так дивно, що Олексій вирішив з’ясувати, у чому, власне, річ. І дізнався.
Виявляється, його дама серця зустрічалася з дуже перспективним молодиком, від якого планувала зробити дитину, щоб утримати його.
Однак у неї нічого не вийшло: щойно почувши «а раптом у нас буде дитина», молодик одразу зник з радарів. І саме в цей час «раптом» підтвердилося тестом.
У розпачі дівчина втратила над собою контроль і потворно напилася на корпоративі, після чого виявила у своєму ліжку Олексія.
Було в них тоді щось чи ні — вона не пам’ятала. Та й це вже було неважливо. Головне, Олексій був упевнений, що «було». А тепер цей аналіз… Генетичний…
Їжаку зрозуміло, ЩО він покаже. Що дитина здорова. Тому що до Олексія стосунку не має…
Олексій закінчив свою розповідь, зітхнув і раптом зрозумів, що Марія тихенько сміється.
— Ти чого? — здивовано запитав він, але вона розреготалася ще голосніше.
— Ти зробив мій день! — промовила вона. — Ну, головне в цій історії, що дитина здорова, а все інше — дрібниці життя.
— Гаразд, — вона встала, — дякую за смішну байку, але я втомилася й хочу відпочити.
— Байку? Я поділився з тобою своєю трагедією… Моє життя пішло шкреберть… А для тебе це… Байка? Тобі що, все одно?
— Мені… фіолетово, — вимовила Марійка слово, яке весь вечір крутилося в неї на язиці. — Ти зігрівся? Тоді — щасти!.. Двері — там.
***
Ось така життєва іронія, чи не так? Чоловік пішов шукати щастя й батьківства, звинувативши дружину в тому, що вона «зламаний товар», а зрештою отримав науку від самої долі.
Інколи доля повертає людині рівно стільки, скільки вона сама вклала в чужу образу. Кажуть, що від зради не втечеш, але й відплати не уникнеш.
А ви вірите, що зрада завжди повертається бумерангом?
