Моєму синові 4 роки. Він прекрасно спілкується з моїми батьками, а ось зі свекрухою я дозволяю йому бачитися тільки в моїй присутності. Через це ми все частіше й частіше сваримося з чоловіком. Нещодавно навіть прозвучало слово «розлучення».
— Скільки можна злитися? Ну зроблено і зроблено, скільки вже часу пройшло. Пора забути, викинути з голови, а ти всі ці роки з моєю мамою через губу спілкуєшся! – такі претензії висуває мій чоловік.
Це так. Три роки я взагалі з матір’ю чоловіка не хотіла ні бачитися, ні знайомитися, тільки останні пів року року я дозволяю їй бачити свого сина і тільки в моїй присутності. Приходить, грається, йде. Усе. Взяти погуляти? Ні, не можна, одного разу вже погуляла.
Я живу Львові, сама українка, а чоловік у мене іншої віри і національності, хоча, як він сам зізнається, він ні в що не вірить, тільки в самого себе і свої справи. Коли одружилися, коли постало питання про те, що в нас буде дитина, то я поставила умову:
— Якщо тобі все одно, то мені – ні. Дитину хрестимо за православним обрядом. Згоден?
— Та роби, як хочеш, – сказав чоловік, – мені взагалі все одно.
Жили ми з чоловіком спочатку на орендованому житлі, до моменту появи дитини мої батьки поступилися нам квартирою бабусі, стали жити, тільки ремонт зробити вже не встигли. На незадоволення свекрухи, яка живе в селі неподалік нашого міста (їх сім’я переїхала до нашої країни багато років тому), мій чоловік наймолодший з її двох дітей, вона вважала, що дружина молодшого сина має жити з нею:
— Заспокоїти мою старість, доглядати, допомагати по господарству, – так висловлювалася мама чоловіка.
Якого вибачте біса? Тому що свекруха так вихована? Так з її сином у нас усе було обговорено, та й він сам у сільську місцевість не рвався. Старший брат чоловіка живе в Дніпрі, одружений, інститут закінчив, двох дітей виховує, дівчатка в нього.
— Це добре, що ти на сина чекаєш, – зраділа свекруха, коли УЗД показало стать спадкоємця, – нарешті в нас буде хлопчик, спадкоємець. Ось принесеш в дім маля, ми все влаштуємо за звичаями.
За звичаями сім’ї свекрухи – це обрізання. Я сказала категоричне ні. Чоловік не наполягав, його мама теж більше розмов на тему не затівала. Я озвучила, що ми хреститимемо хлопчика, коли йому виповниться півроку, у хресні я планувала покликати свою двоюрідну сестру і рідного молодшого брата.
Влітку, коли синові вже було 4 місяці, чоловік сказав, що у відпустку піде спеціально, щоб зробити ремонт у нашій квартирі, домовився з приятелем, який йому допоможе. Можна було піти на цей час жити до батьків, але там мій молодший брат живе, а кімнат усього дві.
— Приїжджай із малюком до нас, – запропонувала свекруха.
Мама чоловіка жінка ще не стара, їй на той час було трохи за 50 років. Працювала вона у своєму селі соціальним працівником, у неї навіть технікум за плечима, одягається модно, навіть косметикою ще користувалася. Словом, звичайна сучасна жінка, яка не загрузла в забобонах, у староглиняному укладі, у домашньому господарстві.
У свекрухи є всі зручності в будинку, інтернет. Чоловікові їхати до нас автобусом 40 хвилин, тож ночувати приїжджати він зможе. І я погодилася. Тиждень ми нормально жили. З мамою чоловіка не сварилися, вона із задоволенням возилася з онуком. І жодних розмов більше не затівала.
Через тиждень я застудилася, температура піднялася, голова болить. Свекруха прийшла з роботи й каже:
— Ляж і спи, я одягну онука і піду з ним гуляти, погодувала? І прекрасно, години 3 точно можеш відпочивати, він у нас у візочку чудово поспить.
Я з вдячністю пропозицію прийняла. А коли свекруха повернулася, я помітила, що вона в очі мені не дивиться, а малюк млявий якийсь. Коротше кажучи, розвернула я сина і зрозуміла, що мама чоловіка без моєї згоди влаштувала все на свій розсуд.
— Він навіть не плакав, – каже, – у нас узагалі це роблять ще зовсім малюкам. Я прямо дивитися не могла на онука до цього.
У мене істерика. Я чоловікові зателефонувала, погрожувала в поліцію заяву написати і на свекруху, і на того умільця, який робив операцію дитині вдома без згоди батьків. Чоловік умовив, щоб я не заявляла. Уявляєте собі мій стан? Я з температурою, дитину обрізали, просто немає слів.
Природно, я у свекрухи ні на хвилину не залишилася більше. Прокричала, нехай скаже спасибі, що не вліпила їй зі зла ляпаса, що в поліцію не заявила. Чоловікові умову поставила: свекруха більше в нас не буває, ми до неї не приїжджаємо.
Він на все погодився, ще б пак. 3 роки я матір чоловіка до сина не підпускала. Періодично чоловік вів розмови, що треба пробачити його маму, що вона кається, шкодує, хотіла як краще.
— Тим паче, – говорив чоловік, – що ти вже охрестила Івана як хотіла, за православним обрядом. Ну що тепер злитися, а мама хворіє, так хворіє…
У матері чоловіка «цукор». Він і тоді був, і зараз є. Цілком собі нормальний стан у неї, якщо цого контролювати і за харчуванням стежити. Але гаразд, я здалася, допустила свекруху, дала побачити онука, дозволила раз на місяць приїжджати.
Перший раз приїхала з гостинцями і сльозами від щастя, все пробачення просила за той випадок, говорила, як сумувала, як тужила. А потім, поступово стала невдоволення висловлювати:
— Що це за порядки такі! Онука бачу як у в’язниці, під пильним оком невістки! Я бабуся чи хто? Я маю право і погуляти його зводити, і до себе в гості на кілька днів взяти.
— Не маєте, – кажу, – після того, що Ви зробили, тільки так або ніяк.
— А що я зробила? – і очі круглі, – У нас відправляти релігійні обряди не заборонено.
— Не заборонено, – кажу, – якщо батьки в курсі й дали на це згоду. Я хрестила сина за згодою чоловіка, а Ви в кого з нас згоди питали? Навіть Ваш син не знав нічого. Чи знав?
— Ой, не починай, – морщиться чоловік, – було все сто років тому, а ти досі згадуєш.
— Згадую, – кажу, – і буду згадувати. Ми домовлялися, пам’ятаєш? Я й так пішла тобі назустріч.
Нещодавно старший син до свекрухи приїхав. Я працюю, та й я б не поїхала до свекрухи ні за якої нагоди. Чоловік почав нити: візьме сина і з’їздить до мами на кілька днів. Я відмовила. Нехай його брат приїжджає із сім’єю до нас, приймемо, посидимо, але туди я сина не пущу.
Ось тоді й стався скандал, під час якого чоловік пригрозив розлученням. Він же батько, він має право. А як на мене краще розлучення. Я його рідню просто вже бачити не хочу. Має право? А мої права як? Вирішить розлучитися, в опіці права встановимо, або в суді. Тоді я і ще деякі події пригадаю.
Що думаєте?
