В Алли Петрівни одружився молодший син, Григорій. Давно це було, але історія варта уваги. І, начебто, радіти треба, щастя ж, син сім’єю обзавівся, та от не радіє ніяк. А все тому, що Григорій наречену собі в місті знайшов. Їздив на навчання і зустрів свою долю. Вже як мати його відмовляла, що ж це, у них у селі дівчат нормальних немає? Але Гриша вперся рогом – люблю і крапка! Довелося змиритися.
От був би батько живий, Василь, він би швидко нащадкові нерозумному мізки вправив, та тільки немає його вже давно, царство йому небесне. А до матері, Григорій не особливо прислухався. Сам собі на умі був, весь у батька.
Весілля молодим справили гарне, багате, у міському кафе. Довелося Аллі Петрівні бичка молодого здати, щоб витрати покрити зі сватами навпіл. І адже всі майже виручені грошики за бичка в цю урочистість вклала, ледве-ледве собі на сукню нову і туфлі викроїла. А зачіску їй сусідка змайструвала, Люба, задарма, за старою дружбою. Не розпатланою ж до сина на весілля йти, справді?
Після весілля приїхали молодята до них, розсудивши, що дружина має жити при чоловікові. А що? Будинок великий, просторий, Гриша комбайнером працює, заробляє непогано, особливо в сезон. Живи та радуйся!
А Наталя його, дружина новоспечена, як у двір зайшла, так і носик свій скривила.
— Чого це ти, донечко? – запитала її Алла Петрівна.
— Та щось запах у вас тут якийсь… Прямо з ніг збиває.
— Так худоба в нас, – усміхнулася жінка, – Дві корови, кінь, теля, свині ще, кури, гуси. Звідти й запах.
— А навіщо вам так багато? – здивовано запитала міська невістка.
— А як інакше? Це село, тут має бути всіх потроху. Зате своє все, натуральне! – Алла Петрівна жестом запросила її до хати, – А підемо ось, я тебе оладками пригощу, та з парним молочком! Зголодніла, мабуть, з дороги?
Посадивши невістку за стіл, почала клопотати. Оладок перед нею поставила, пишних, рум’яних, з пилу – з жару. До них мед, варення яблучне, сметану – все своє, домашнє. Молока парного в кухоль налила.
— Їж, донечко, не соромся!
Отут і Григорій наспів, поруч із дружиною сів, потер руки в передчутті:
— Ну, мамо, догодила! Ох як я твої оладки люблю!
Узяв один, вмочив у сметану – і в рот його! Жує, від насолоди мружиться, немов ситий кіт.
Наталя на нього подивилася, потім на блюдо. Боязко запитала:
— А виделки немає у вас? Я руками їсти не привчена.
— Виделки? – ахнула Алла Петрівна, – та десь є мабуть, але це потрібно шукати. Ми зроду звикли ложками їсти.
— І ти звикай! – засміявся Григорій, – Тут тобі не місто, порядки інші!
Наталя з’їла все таки оладок, піднесла до губ кухоль із молоком. Поморщилася, але кілька ковтків зробила – не захотіла образити господиню.
Після сніданку став Гриша показувати молодій дружині хату, господарство. Для початку їхню кімнату облаштували, речі розклали. Потім провів він Наталю по сараях, у город зводив. Та тільки дружина його ходила за ним зовсім неохоче, була бліда і якась нещасна.
— Що це з тобою, донечко? – помітивши це, занепокоїлася Алла Петрівна.
— Та щось недобре мені, – слабким голосом відповідала невістка, – Де у вас вбиральня?
— Що? – не зрозуміла господиня, – Прибиральня? Так рано ще, у серпні почнеться.
— Та ні, матір, – махнув на неї рукою Гриша, і взяв дружину під руку, – Ходімо, проводжу.
Відвів він свою кохану за сарай, де туалет розташовувався. Звичайний туалет, вуличний.
Наталя як дірку в підлозі побачила, та запах відчула, та на рій мух глянула – зовсім їй стало погано. Однак же, діватися нікуди – не прийняв її шлунок жирного сільського молока і сметани.
— А ви що, і взимку туди за потребою ходите? – повернувшись до хати, запитала вона чоловіка.
— Ну так, – просто відповів він.
— Так адже мороз.
— А ти не засиджуйся, тоді й морозу не відчуєш.
— А купаєтеся ви де? – не вгамовувалася Наталя
— Так у саморобній лазні, що за сараєм! – відповіла Алла Петрівна.
— Що, щодня топите?
— Навіщо щодня? Як усі, по суботах. А якщо тільки обмитися, он, рукомийник висить та таз стоїть.
— Тобто, ви один раз на тиждень тільки купаєтеся? – здивувалася невістка, – Але ж літо, спека!
— На городі бочка стоїть, якщо треба, можна з неї відром ополоснутися, там за сараєм літній душ, – сказала Алла Петрівна, не розуміючи, що так дивує міську, – А щодня лазню топити – ніяких дров не напасешся!
Наталя нічого не відповіла. Пішла у свій куток і просиділа там до самого вечора, посилаючись на погане самопочуття. Навіть вечеряти відмовилася.
Вранці, о четвертій, Алла Петрівна, за старою звичкою, була вже на ногах: корів подоїла, в стадо вигнала. Теля прив’язала. Потім свинкам кашу зварила, птахам, на городі дещо зробила, та о пів на шосту вже поралася на кухні. Тут і Гриша прокинувся, умився, сів до столу:
— Мати, збери мені щось із собою, в поле їду!
— А дружина твоя що ж? – здивувалася жінка, ставлячи перед сином хліб, масло, молоко, домашній сир.
— Спить вона ще, незвична в таку рань вставати.
— Ех, Гришо, та де ж ти її знайшов таку? – зітхнула мати, – З такою невісткою каші не звариш!
— Не біда, навчиться, як звикне! – самовпевнено заявив Григорій.
Наталя прокинулася близько дев’ятої, коли чоловік давно вже працював у полі.
— Прокинулася, наречена? – ласкаво зустріла її Алла Петрівна, – От і добре! Давай снідай і за роботу пора братися.
— За яку роботу? – здивувалася дівчина.
—Як це? Гній прибрати, грядки прополоти, цибулю повисмикувати, пора вже, лежить. Потім її розкласти на просушку. Теля напоїти, обід приготувати, прання, знову ж таки, накопичилося. У хаті прибрати…
— Це що, у вас щодня стільки роботи? – очі міської невістки округлилися від подиву.
— А то як же? Ще закрутки мені допоможеш сьогодні робити. Зима довга, у льох потрібно запасти всього. А як впораємося, відпочинемо. За грибами сходимо. Нещодавно дощик пройшов, мають піти.
Весь день Наталя допомагала свекрусі справлятися по господарству. До вечора вона вже не відчувала ні рук, ні ніг, просто падала від втоми. Єдиним її бажанням було прийняти душ, змити з себе піт і втому, очистити від землі нігті, відмити ноги. Сяк-так обмившись із бочки, молода жінка пройшла до хати, маючи намір лягти й заснути, але виявилося, що ще треба перемити гору посуду, а там і чоловік зажадав уваги.
Наталя втекла через два дні. Поїхала в місто, нібито провідати батьків, та так більше й не повернулася, на розлучення подала. Навіть речі свої майже всі залишила, так поспішала якнайшвидше покинути гостинний дім Алли Петрівни.
А Гриші записку залишила: вибач, мовляв, але таке життя не по мені. Я міська, до комфорту звикла, і не для того заміж виходила, щоб усе життя в землі та в гної колупатися. Я думала, що в селі життя – рай, природа, свіже повітря, свої продукти. А виявилося, що все зовсім не так. Не ображайся, зустрінеш ти ще своє кохання.
А Григорій і не ображався. Зрозумів він, що з Наталею не буде нормального життя. Через рік уже одружився знову, з місцевою дівчиною, Марією. Хороша дівчина, своя, сільська, кров із молоком. До праці з дитинства привчена, ніякої роботи не боїться.
І живуть вони щасливо донині, дітлахів троє. І Алла Петрівні така невістка до душі – нема чого щастя на стороні шукати, коли своє є, поруч, під боком. У дружини та в чоловіки рівню треба обирати, щоб потім не було один до одного претензій.
А ви як вважаєте?
