Соня блукала поміж рядами на ринку, з тугою розглядаючи новенькі шкільні костюми, що рівними шеренгами висіли на вітринах. Старший син, човгаючи кросівками по розпеченому асфальту, ледь плівся поруч.
Продавці, помітивши розгублений погляд жінки, заклично махали руками й навперебій обіцяли шалені знижки.
Соня лише важко зітхала. Навіть із тими знижками вона ніяк не вписувалася в бюджет, який вони з чоловіком виділили на підготовку дітей до школи. Нарешті вона зупинилася. Син, який ішов слідом, похнюпивши голову, мало не врізався матері в спину.
— Слухай, синку, — тихо мовила жінка. — Ти в нас уже зовсім дорослий, у шостий клас ідеш. Може, обійдемося цього року без нового костюма? Купимо гарні штани, свіжі сорочки та жилетку. З минулого року дещо ще цілком пристойне залишилося. Сам же бачиш, сестричці зараз більше треба — вона ж у нас першокласниця, має бути найкращою.
Хлопець швидко закивав головою. Він був згоден на все, аби тільки не блукати більше цією спекою і не міряти речі, на які в батьків усе одно бракувало грошей.
Плани на вечір та «режим економії»
Увечері Соня, згорьована й втомлена, чекала на чоловіка. Степан повернувся в піднесеному настрої, задоволено потираючи долоні.
— А що в нас на вечерю? Проголодався — як вовк! Сьогодні навіть у кафе не заходив на обід, ми ж вирішили економити.
— Так, економити… — гірко хитнула головою Соня. — Тільки все одно не вкладаємося. Речі подорожчали — страх! Слухай, Стетанку, я вирішила нашому шестикласнику костюм цього року не купувати. Він і сам погодився.
Хлопець дорослий, розуміє, що сестричці зараз важливіше виглядати ошатно. А ще я вирішила взяти підробіток — буду вести бухгалтерію в сусідньому відділі.
— Це як? — Степан відірвався від тарілки зі смаженою картоплею і здивовано глянув на дружину. — Коли ти це робитимеш? Перший клас — це ж ціла історія! З донькою треба уроки вчити, зустрічати зі школи, адаптація… Ти ж не встигнеш нічого!
— Степанку, якось викрутимося. Буду брати роботу додому, коли діти ляжуть спати — тоді й сяду за звіти.
— Ні, так не піде. Тоді вже я маю шукати підробіток, я ж чоловік у домі. Раз на основній роботі не виходить, піду таксувати вечорами. Точно! Буду підвозити людей після зміни.
Соня не стала сперечатися. Гроші зараз були потрібні як повітря: борги за квартиру самі себе не віддадуть, а тут ще й двоє школярів. Та ще й у свекрухи ювілей на носі — шістдесят років.
Подарунок із «натяком»
Віра Григорівна про свій подарунок сповістила заздалегідь. Їй терміново знадобилася посудомийна машина. І не якась простенька, а неодмінно дорогої фірми.
Свекруха була жінкою без комплексів: ще за два місяці до свята скинула синові посилання на конкретну модель. Соня з чоловіком тільки охнули, коли побачили ціну.
— Ну, добре, — невпевнено мовила тоді Соня. — Не кожен же день твоїй мамі шістдесят виповнюється. Потерпимо трохи, притиснемося і назбираємо. Бачиш, яка вона в нас передбачлива, заздалегідь попередила.
«Притиснутися» довелося добряче. Саме тому й не вистачило на костюм синові. Зате потрібна сума на подарунок уже лежала в схованці, і це хоч трохи заспокоювало Соню.
Степан стримав слово: тепер його майже не бачили вдома, він таксував до пізньої ночі. Щоб застати сина, Вірі Григорівні довелося завітати до них рано-вранці.
Енергійна жінка з коротким світлим волоссям, що відсвічувало модним блакитним відтінком, увірвалася в квартиру, наче буревій.
— О, добре, що я вас застала! Не встигли ще розбігтися по роботах.
— Тшшш! — приставила палець до губ Соня. — Віро Григорівно, діти ще сплять. Нехай відпочивають перед школою, поки є можливість.
— Сюсюкаєтеся ви з ними, — скривилася свекруха. — Балуєте занадто. Діти мають рости в дисципліні! Ладно, ходімо в кімнату, треба серйозно поговорити.
Соня провела свекруху до спальні, де Степан якраз збирався на роботу.
— Мамо? Ти чого так рано? — здивувався син.
— Хотіла про свій ювілей поговорити. Шістдесят років — це ж дата! Степанку, а ти знаєш, що мені твоя сестра Люба дарує? Путівку на три дні до Львова, у найкращий готель! Буду жити там як королева, гуляти містом, каву пити. Мені дуже подобається її подарунок!
— Тобто Любі ви заздалегідь не замовляли, що хочете отримати? — уточнила Соня.
— Ну, як сказати… натякала трохи, — клацнула пальцями Віра Григорівна. — Але я ж на щось простеньке натякала — екскурсія там чи ще щось. А путівка — це ж дорого! Проте Любонька її вже купила. Так от, я тут подумала… Хочу з шиком відзначити ювілей. У ресторані! Покличу всіх родичів, кумів, старих друзів. Погуляємо від душі!
— Ого! — свиснув Степан. — Мамо, це ж у копієчку влетить. Багато людей плануєш кликати?
— Я вже й список накидала!
Віра Григорівна дістала зі свого ридикюля аркуш, зверху донизу списаний іменами. Степан глянув на список, і в нього очі на лоб полізли — на весілля стільки людей не завжди кличуть.
— Мамо, ти впевнена, що потягнеш такий банкет?
— Це ти потягнеш! — рішуче заявила мати. — Ти мій єдиний син, а шістдесят років буває раз у житті. Зроби матері справжній подарунок — організуй свято. Я вже і в «Старому замку» дізнавалася, забронювала там залу на цей день. А далі вже ви самі…
Банкет замість костюма
Свекруха пішла, не чекаючи відповіді. Соня розгублено дивилася на чоловіка.
— Як же так? Твоя мама що, не розуміє, що це нам не по кишені? Ми на ту посудомийку ледве нашкребли!
— А що, Соню, той банкет обійдеться набагато дорожче за машинку? — почухав потилицю Степан.
— Набагато — це не те слово! — відрізала дружина. — Ти ж бачив той список. Ми не потягнемо.
— Навіть не знаю… — відвів очі Степан. — Бачиш, Люба їй путівку купила, от і мама чекає від мене чогось подібного. Шістдесят років усе ж таки… Може, заїдеш у той «Замок», підрахуєш усе? А там подумаємо, де гроші взяти.
Вечером, коли Степан заскочив додому перекусити перед зміною в таксі, Соня мовчки поклала перед ним листок із розрахунками. Внизу жирними цифрами була виведена сума.
— Ось, у стільки нам обійдеться мамин банкет. І це ще по-скромному, я обирала не найдорожчі страви.
Степан важко зітхнув.
— Соню, я цілий день думав. Дідько з ними, з тими грошима. Візьму з кредитки, а потім потихеньку віддамо. До того ж у нас уже є частина — ті, що на посудомийку відкладали.
— Так там же тільки четверта частина від цієї суми! Степанку, нам потім на всьому доведеться економити, щоб ту кредитку закрити!
— Ну, я ж пішов таксувати. Викрутимося! Не хочу маму ображати.
«Сюрприз» на святі
Через півтора тижня в «Старому замку» гучно відзначали ювілей. Гості їли, пили й не втомлювалися виголошувати тости за іменинницю. Віра Григорівна прихильно всміхалася, але кожного разу, коли дивилася на сина з невісткою, незадоволено підтискала губи. Згодом вона перехопила Соню біля дзеркала й висловила своє «фе»:
— Це що за стіл такий, Соню? Економ-варіант? Фруктів майже немає, бутербродів з ікрою теж не бачу… Соромно гостям в очі дивитися! Що ж ви так поскупилися для рідної матері?
— Віро Григорівно! — спалахнула Соня. — Не хочу псувати вам свято, але ви бачили ціни в цьому ресторані? Нам і цей банкет був не по кишені!
Свекруха лише ображено хмикнула й вийшла. А коли свято добігало кінця, вона піднялася і попросила тиші.
— Мої дорогі! Дякую всім, що прийшли. Хочу похвалитися подарунком моєї донечки — Люба подарувала мені путівку до Львова! Вона в мене така розумниця, я її так люблю! Через пару днів буду гуляти вуличками й згадувати доню.
Гості схвально загуділи. А Віра Григорівна додала, ніби між іншим:
— А син дарує мені посудомийку. Сподіваюся, коли я повернуся зі Львова, вона вже буде стояти в мене на кухні!
Степан від несподіванки впустив вилку, а Соня ледь не задихнулася від обурення.
— Про що вона каже? — зашепотіла вона на вухо чоловікові. — Яка посудомийка? Нашим подарунком був цей банкет! Чому вона ні слова про це не сказала? Вона що, серйозно думає, що ми купимо ще й машину після всього цього?!
Степан лише розгублено хитав головою.
Фінал без аплодисментів
Звісно, після повернення зі Львова ніякої посудомийки Віра Григорівна не побачила. Вона з претензіями зателефонувала синові. Розмова була короткою, і Степан не став розповідати дружині всі її подробиці.
Але після того дня свекруха просто перестала спілкуватися з родиною сина. Образилася.
Ось так часто буває в житті: хочеш як краще, віддаєш останнє, а в результаті залишаєшся винним. Народна мудрість каже: «Скільки вовка не годуй, він усе в ліс дивиться», так і з невдячними людьми — скільки не роби, їм завжди буде замало.
А як ви вважаєте — чи мав Степан ще тоді, на кухні, твердо сказати матері «ні», чи він вчинив правильно, спробувавши догодити їй попри все? Чи траплялися у вашому житті випадки, коли ваша доброта оберталася проти вас самих?
