— Це ви, Зоя? На фото молода були, а зараз… вибачте, насилу впізнаю ваше пом’яте обличчя! Дуже на двірника нашого скидаєтеся… Зоя Петрівна, хоч дама й вихована, рикнула: — А ви, громадянине, на знімку — кучерявий Аполлон, а на ділі — лисий карлик! Де ж ваше волосся, дозвольте запитати? Три волосини стирчать, і то сиві

Зоя Петрівна, дама пʼятидесяти трьох рочків, самотня, але не зламана життям, мешкала в однокімнатній з котом Мурзиком.

І вирішила, що пора. Пора знайти щастя, а то пенсія не за горами, а в кіно з котом не сходиш, і не обговориш останні новини.

Був колись чоловік. Та зник за обрієм світлого майбутнього. До кращої подруги переметнувся. І не було після такого жорстокого уроку довіри до чоловіків. Але й самотність обтяжувала.

Хотілося не того щастя, що в серіалах показують, з лімузинами й діамантами, а простого, людського, чаю попити удвох, та руку чоловічу на плечі відчути. А може, й на інших частинах тіла.

Вирішила Зоя Петрівна, що в вік технологій недарма живемо. Зайшла на сайт знайомств, чим чорт не жартує, думає, принц закордонний об’явиться і запросить жінку на якийсь круїз, або, на худий кінець, бухгалтер без шкідливих звичок.

Профіль створила.

Фото з дев’яностих завантажила, коли талія була тонша, волосся густіше, а погляд стомлений, як у драматичної актриси.

«Ну і що, що знімку двадцять років, — подумала вона, — характер-то в мене молодецький!»

Написала: «Романтична особа шукає супутника для прогулянок під місяцем і дискусій про високе. Можливо, й для сімейного життя згодом».

І явився їй у повідомленнях за три дні Геннадій.

Чоловік, згідно з анкетою, «інтелектуал, цінитель мистецтва, без комплексів». На аватарці ставний брюнет з густою шевелюрою, наче з обкладинки журналу.

Листувалися вони тиждень, віршами цитати сипали, і Зоя Петрівна вже подумки приміряла фату. Вирішили зустрітися біля пам’ятника в центрі міста, місце, мовляв, ідеологічно перевірене.

З’явилася Зоя Петрівна в найкращій своїй сукні, щоб підкреслити жіночі принади, обличчя пудрою вибілила, як належить. Кокетливі локони накрутила. Намисто наділа. Чекає.

Бачить, чимчикує до неї чоловічок метр із кепкою, лисина блищить, ніби паркет у будинку культури. Костюм на ньому парадний, і жилетка видніється. Зовсім не схожий на свою аватарку. І вік солідний. Зупинився, очима в телефон зиркає, потім на Зою, і раптом як гаркне:

— Це ви, Зоя? На фото молода були, а зараз… вибачте, насилу впізнаю ваше пом’яте обличчя! Дуже на двірника нашого скидаєтеся…

Зоя Петрівна, хоч дама й вихована, рикнула:

— А ви, громадянине, на знімку — кучерявий Аполлон, а на ділі — лисий карлик! Де ж ваше волосся, дозвольте запитати? Три волосини стирчать, і то сиві.

Геннадій, однак, не розгубився:

— У чоловікові, — каже, — зовнішність не головне. Розум, харизма, широта душі, ось на що дивитися треба! У мене, між іншим, ще дача з теплицею є!

— А в мене кіт персидський! — парирувала Зоя Петрівна, але раптом задумалася: «Адже правда… Чого я, як дурепа, на волосся дивлюся? Може, душа в нього поетична?»

— Ви, Зоя Петрівна, хоч і з… е-е-е… віковими змінами, але душа, бачу, допитлива. І волосся, справа наживна, перука є, якщо вам дивитися нудно на мою голову.

Можу надіти, ось у пакеті лежить, голубонько. Взяв про всяк випадок. І троянду піднести збирався, але сумніви беруть… Чи варто…

Коли таку огиду викликаю, карликом обзиваєте, яка вже тут романтика… Ось так от в інтернеті знайомитися…

Зої Петрівні стало совісно.

Сама ж не краща. На двадцять кілограмів більше, ніж на фото, і обличчя не вирізняється свіжістю й молодістю… Обдурили один одного, що вже тут сказати…

— Геннадію, а що, якщо нам променад здійснити, а потім повечеряти в ресторані? Потягнете фінансово? Чи в гаманці так само порожньо, як на голові?

Геннадій аж покрився плямами від обурення. Стоїть, ґудзик на піджаку крутить від хвилювання.

— З фінансами в мене все гаразд! Ходімо в найближчий заклад, шикувати будемо!

Цей щедрий жест сподобався Зої Петрівні.

Чого ж не скуштувати страви за чужий рахунок!

Стіл ломився, Геннадій не збрехав. Ще й чайові щедрі офіціантці залишив. Зоя Петрівна, об’ївшись, голосно гикнула і запропонувала провести її додому.

— Геннадію, бачу, що людина ви непогана, і не жадібна. І літературу (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) поважаєте. А те, що маленького зросту, так це нічого страшного, не зріст прикрашає людину. І лисина вже не так травмує мою ніжну натуру. Так що, думаю, у нас є шанс…

Розійшлися по домівках вони мирно.

Геннадій сказав:

— Давайте продовжимо знайомство. Я вам завтра зателефоную… якщо, звичайно, серце не прихопить. А то вік, знаєте, всяке може бути…

Зоя Петрівна зайшла додому і троянду до носа притискає, а в голові думки крутяться:

«Може, і правда, дві самотності, як два порожні келихи, разом задзвенять? А фото… ех, грішна, грішна. Але він же теж не святий!»

Тепер по суботах ходять у ресторани, сперечаються про духовні цінності, і Гена все намагається Зої Петрівні довести, що лисина — це «вища ступінь еволюції».

А вона йому, що сивина у волоссі «не старить, а одухотворяє».

І хоч щастя їхнє поки що нагадує ту саму троянду — трохи зім’яту, але вперто пахнучу, живуть, як то кажуть, не в конфлікті з дійсністю.

Бо, як хтось колись сказав: «Істинна любов — це коли два недоліки разом становлять одну гідність».

І нічого, що сусіди хихикають, дивлячись на дивну парочку.

Головне, що зустрілися дві самотності, і щастя знайшли!

Як ви гадаєте, чи є така “чесна” оцінка зовнішності на першій зустрічі запорукою міцних стосунків, чи це радше ризикований крок?