Зінаїда Павлівна прискіпливо покрутила в руках пучок кропу і перепитала:
— Це за кілограм чи за пучок?
— За пучок, звичайно, красуне, зі знижкою віддаю. Сам цими руками кріп виростив, зрізав і тобі привіз.
Зінаїда Павлівна усміхнулася. Знала – брешуть і не червоніють ці продавці. Пучок струснула ще раз – не свіжий, поклала назад. Пішла далі між рядами.
Ринок «Квітневий» від Зінаїди був далеко. Це вона до доньки приїхала няньчитися з онуком і по дорогі до супермаркету, вирішила забігти купити чогось смачненького, а дорогою побачила торгові ряди – зайшла.
Чого тільки тут на базарі не було: фрукти, овочі, ягоди, зелень різна.
Такі назви хитромудрі, які Зінаїда на своєму віку й не чула, та їх навіть вимовити було важко.
Дочка з Туреччини привозила матері різні дивовижні фрукти, але тут прилавки нагадували базар усіх континентів.
Зінаїда Павлівна зупинилася біля прилавка з бананами. Стала розглядати одну китицю за іншою, прискіпливо, обирала для онука, який просто обожнює ці фрукти.
Поруч біля іншого прилавка із сухофруктами зупинилася літня жінка. Вона довго й пильно розглядала кожен мішок, наповнений сушеними смаколиками.
— А спробувати можна? – тихий голос пролунав біля сусіднього прилавка.
Продавець відволікся від телефону, встав і почав нахвалювати товар. Жінка взяла з одного мішка кілька ядер волоського горіха і поклала в рот.
— Нічого так, не гіркий, а то недавно взяла кілограм і викинула, їсти неможливо було.
— Хороший, бабусю, горіх, свіжий, тільки вчора привіз.
— А коштує скільки? Скільки? Так я в понеділок удвічі дешевше брала.
— А цей? – уже не питаючи дозволу, бабуся взяла з іншого мішка кілька ядер і тільки одну половинку засунула до рота, решту – в кишеню.
Літня жінка ходила від прилавка до прилавка, торгувалася довго, пробувала, а коли дістала гаманець, починалося найцікавіше.
Так уже вийшло, що Зінаїда Павлівна на своєму шляху вздовж торговельних рядів весь час зустрічала цю стареньку.
Та пробувала, намагалася взяти на пробу більше, ніж можна покласти до рота, а решту в кишеню. Зінаїда Павлівна усміхнулася. Хитра бабуська.
Біля одного прилавку бабуся зупинилася. Торгувалася. Зінаїда Павлівна поки стояла в черзі чула її розмову з продавцем.
Літня жінка пробувала, попросила зважити жменю того, жменю цього. Нарешті, старенька дістала гаманець і… Зінаїда Павлівна побачила в гаманці п’ятдесят гривень, та дрібні гроші.
— Ой. У мене тільки ціла тисяча, – зараз сходжу в магазин, обміняю.
На вигуки продавця, що він може здати з будь-якої купюри, бабуся вже не реагувала, а йшла до виходу.
І Зінаїді Павлівні пора було бігти. Банани не купила, вирішила зайти до супермаркету по дорозі. Вийшла, немає тієї старенької. Ще подумала, що є ж такі шкідливі люди похилого віку, ходять, пробують, а платити не хочуть.
Зінаїда Павлівна зайшла в магазин і пройшла до прилавка з фруктами. Вибрала чудові стиглі фрукти, поскаржилася, що знову подорожчали банани і пішла до каси.
Та сама старенька стояла попереду. Вона боязко рухала стрічкою хлібину. Найпростішу і найдешевшу. Потім дістала п’ятдесят гривень і розрахувалася.
Дрібниця, яку касир висипала їй у руку, не втрималася і, дзвінко впавши, покотилася підлогою.
Старенька нагнулася, почала збирати, смикати чергу, що закотилася монета, усі відходили, розраховувалися, але старенькій не допомагали.
Одягнена вона була в старе пальто колись зеленого кольору, у сірий безформний берет. Її потертий, не надто охайний вигляд, тремтячі, зморщені руки викликали огиду в покупців, що стояли поруч.
Зіна сунула руку в кишеню і дістала одну монету, потім зробила вигляд, що підняла і сунула старенькій в руку.
— Тут десять, у мене гривня закотилася, – не припиняла шукати літня жінка. Зіна знову сунула руку в кишеню і дістала гривню.
— Ось ваша, – простягнула вона монету.
— Точно моя?
— Ваша, ваша, не заважайте обслуговувати, чергу затримуєте, – почали обурюватися покупці.
Літня жінка пішла, а Зінаїда Павлівна почала розраховуватися.
При виході з супермаркету Зіна знову натрапила на цю стареньку.
Раніше такі моменти жінку не чіпали. Ну живуть собі люди похилого віку і живуть, ходять магазинами, повільно щось там вибирають. А ця старенька звернула на себе увагу.
Зіна підійшла до неї, яка сиділа на лавці і тримала в руках хлібину, і висловила все, що думала:
— Усе своє життя мене вчили, що чуже брати не можна, не можна користуватися чужою працею. Взяла щось – заплати.
Я ось була на ринку, і жодного разу мені на думку не спало ходити по рядах пробувати і не платити. У вас же пенсія хороша, точно більша, ніж у мене. Але я не жебракую ось так. З останнім папірцем у магазин не ходжу. Діти ж є, онуки у вас…
Старенька в цей час гладила своєю зморщеною рукою край пальта і не піднімала голови.
— Є, мила. І онуки є, і дочка, і пенсія є. І так, хороша, мені вісімдесят три. Та тільки дружина онука її в мене з картки знімає і мені тисячу віддає.
— Як!?
— А як пішла ця хвороба страшна країною, усіх по домівках посадили. І я сіла, бо вік такий, що не перенесла б я вже такого. А за квартиру платити треба?
Треба. От і дала я онукові картку свою. Він заплатив і сказав, що буде мені гроші мої знімати, обіцяв за продуктами ходити. Так і було. А потім одружився.
І дівчина ця сказала, що за іпотеку вони будуть із моєї картки платити, мовляв, мені жирно таку пенсію витрачати. От і немає в мене грошей ні на що.
Борг по комуналці збирати почали. Дочці зателефонувала, а вона їх підтримала. Ось так.
Тут не тільки шматок хліба не зайвий і горіхи, – старенька вийняла з кишені жменю і простягнула Зіні. – Тому й ходжу по ринках і магазинах, щодня десь акції, спробувати дають, як їхні … моутори …
Зіна насупилася. Усе вона чула, але щоб таке!
— Де цей онук ваш живе? Далеко? Удома зараз?
— Онук працює, а ця його… удома, напевно. Але я не піду туди.
— Я піду, скажіть адресу!
Зінаїда Павлівна зателефонувала доньці, повідомила, що затримається, а сама попрямувала у квартиру до онука Людмили Геннадіївни.
Двері відчинили не відразу. На порозі столу в повній бойовій розмальовці, з накачаними губами молода жінка в коротких шортах і обтислій майці.
— Я зараз у магазині познайомилася з Людмилою Геннадіївною…
— Ось ви шкідливі бабусі, що ви до нас ходите і ходите, та розберемося ми самі з бабусею. У неї деменція і… у квартирі гори сміття, … і сама вона погодилася нам картку віддати, щоб ми іпотеку платили.
Зінаїда Павлівна такого нахабства не очікувала. Обізвали ще. Вона хотіла відповісти, але спритна молода особа швидко зачинила перед нею двері.
Більше дзвонити у двері не хотілося, все, отже, було зрозуміло.
Старенька, немов передчуваючи розповідь про те, що дружина онука, гостра на язик, дала Зіні жорстоку відмову, посміхнулася, побачивши, як виходить із під’їзду жінка із сумним обличчям.
Зінаїда Павлівна тільки зробила кілька рухів губами, зібралася з думками, сказала, що сходила, поговорила, але в деталі заглиблюватися не стала.
А Людмила Геннадіївна і не питала, все сама знала.
— У вас паспорт із собою?
— Ні, вдома, а навіщо він вам?
— У банк підемо. Давайте-давайте, підемо. Картку нову потрібно вам завести.
— Навіщо, у мене ж є.
— Іншу дадуть, а ту анулюють і будуть у вас ці гроші.
Людмила Геннадіївна почала з себе тиснути сльози:
— А що я їм скажу, що власний онук забрав? Соромно ж.
— А ходити по ринку, горіхи пробувати не соромно? – підвищила голос Зіна. – Мабуть, не сильно ви голодуєте, якщо вигороджуєте онука з дружиною.
— Так прискочать же, заберуть і цю.
— А ви не віддавайте. Скажіть, що борг за комуналку сплатити потрібно. Стільки років живете, а за себе постояти не навчилися.
Старенька опустила голову.
— Їх шкода, а себе не шкода? – суворо запитала Зінаїда Павлівна.
— Ні, не шкода.
Раніше Зінаїда ніколи у своєму житті не допомагала людям похилого віку. Вважала, що це не її справа. І зараз пошкодувала.
Начебто втрутилася в чуже життя, а тут не зрозумієш хто правий, хто винен.
Зіна розвернулася і пішла до доньки, тож довелося змушувати чекати.
— Жінко, почекайте, – старенька все ж наздогнала її. – Сходіть зі мною в банк, допоможіть мені.
Зінаїда Павлівна зателефонувала доньці й пояснила ситуацію.
Коли вони зайшли до Людмили Геннадіївни додому, Зіна зрозуміла, що старенькій до деменції ще далеко: у квартирі бідненько, але чисто, давно потрібно було зробити косметичний ремонт.
Та й привітна вона, навіть на чай запросила, хоча вдома тільки хлібина.
У банку Людмила Геннадіївна поводилася не дуже (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) впевнено, все боялася, що її дані не туди надішлють або повісять на неї кредит.
Дрібний шрифт старенька просила прочитати Зінаїду Павлівну.
Та мружилася, у самої зір останнім часом став підводити, але читала. На картці під час активації не було ні копійки.
— Якщо відберуть, скажіть, що знову заблокуєте стару й отримаєте нову, – давала рекомендації Зіна.
Попрощалися жінки дуже тепло, і Зінаїда Павлівна вирушила, нарешті, до дочки.
Більше Зіна не зустрічала Людмилу Геннадіївну. Але одного разу, проходячи повз маленьке затишне кафе, почула, як у вікно постукали.
Стареньку, ту саму, що два місяці тому Зінаїда зустріла на ринку, вона не впізнала.
Посмішка їй дуже личила. Одягнена вона була в червону шовкову блузку в білий горох.
На голові молодіжна коротка стрижка. Людмила тримала в руці стаканчик з чаєм і весело махала Зіні.
Зінаїда Павлівна увійшла в ринкового кафе і присіла до бабусі за столик.
Теплою вийшла зустріч. Людмила Геннадіївна запропонувала старій знайомій випити з нею чаю і розповіла, як тепер живе.
— Так, Зіна, я допомагаю онукові з іпотекою, але тепер даю тільки ту суму, яку вирішу сама. І нічого, приймає, не ображається. Навіть двічі онук із дружиною приходили в гості. Схоже, скоро я стану прабабусею, – кокетливо промовила Людмила Геннадіївна і підморгнула Зіні.
Довго не могли розпрощатися, немов зустрілися дві дуже добрі й старі подруги.
Зінаїда Павлівна йшла потім тротуаром і раділа, дихала легко.
Адже, коли можеш допомогти комусь, нехай навіть словом, не ділом, то стаєш щасливим і окриленим.
Почуття це ні з чим не порівняти, його можна тільки випробувати!
