І чоловік Сергій, і син-підліток Матвій не переставали повторювати, як сильно вони люблять свою дружину й маму.
«Вона в нас найкраща в світі!» — з гордістю казали вони за кожної нагоди. І не кривили душею. Бо Юля справді вважала сім’ю сенсом свого життя.
Вона вийшла заміж рано, як на нинішні мірки, і з дитиною вирішила «не затягувати» — саме тому, що хотіла присвячувати родині якомога більше часу. І щоб сили на це були, і здоров’я.
Вона не бачила жодної проблеми в тому, щоб на прогулянці бігати-стрибати із сином, кататися на роликах чи ковзанах, а потім повернутися додому й почати прибирання у квартирі.
Або навпаки — цілий вихідний крутитися, прати-прасувати-готувати-прибирати, а ввечері всією сім’єю вирушити до цирку. Чи театру.
У будні було, звісно, складніше, все-таки Юля працювала, хоч і поверталася додому о пів на сьому вечора — дорога до роботи займала лише пів години.
Вона встигала приготувати вечерю і відвести Матвія до секції карате. А потім забрати — тут теж пощастило, секція була просто під боком.
Ну, там дрібниці всякі, як-от вчасно оплатити цю секцію чи випрати форму — про це навіть і говорити нема чого, дрібниці. На змагання, щоправда, Матвія завжди возив тато.
Керувати автівкою Юля вміла, хоч і побоювалася трохи. Але змагання — святе.
Сергій міцно обіймав сина перед кожним боєм і тихо шепотів: «Я вірю в тебе, сину!», потім фотографував його в момент вручення медалей та грамот, а тренер тиснув йому руку: «Дякую вам за такого талановитого хлопчика!».
Ці моменти Сергій дуже любив. Як і урочисті лінійки в школі — з них Матвій теж не йшов без дипломів і грамот, тому що Юля постійно тягала дитину то на олімпіаду, то на конкурс, то допомагала якийсь проєкт черговий робити.
Ну і за навчання Матвія хвалили, не без цього. Щоправда, математика в нього шкутильгала, доводилося Юлі мало не щовечора пояснювати незрозуміле.
А що? Дарма, чи що, вона технічний виш закінчила? Уже зі шкільною математикою дасть собі раду!
Ось так і крутилася Юля всі чотирнадцять років шлюбу. І ніколи не скаржилася на втому чи модне нині «вигорання».
«Це ж моя сім’я! — дивувалася вона. — Як від них можна втомитися? Я їх люблю, вони люблять мене!» — і з гордістю демонструвала фото дорогого букета, який Сергій подарував їй на річницю весілля. Або на жіночий день. Або на день народження.
Матвію було вже дванадцять, і він теж намагався приберегти трохи грошей зі своїх кишенькових, щоб купити мамі трояндочку на свято. Як же це було мило й зворушливо!
Чи шкодувала Юля про те, що розгубила майже всіх своїх подруг, а з тими, що залишилися, спілкувалася виключно повідомленнями в соцмережі? Мабуть, ні.
А про те, що забула про свою мрію навчитися танцювати? Напевно, теж не надто — під кінець дня, бувало, так «натанцюєшся», що мрія лише одна — скоріше лягти й заснути.
Вона не вважала це якимись жертвами чи проявом героїзму. Просто вона дуже любила і чоловіка, і сина, і анітрохи не сумнівалася, що й вони її люблять. І це було для неї найважливішим у житті.
Лихо, як це часто буває, прийшло раптово.
Юля спокійно стояла на автобусній зупинці, коли у натовп людей влетів нетверезий шумахер на позашляховику. На щастя, ніхто не загинув, але серйозних травм зазнали четверо. У тому числі й Юля.
Її відвезли до лікарні, і вона перед операцією встигла написати чоловікові про те, що з нею сталося і в якій лікарні вона перебуває.
Попросила приїхати ввечері, привезти речі. Та й просто… приїхати. Їй дуже страшно. І дуже боляче — геть незрозуміло, що далі буде з ногою.
Отямилася Юля ввечері, коли вже було темно.
Усе минулося благополучно, її одразу до звичайної палати відвезли — реанімація важчими пацієнтами зайнята. «Усе буде добре! Ви молодець!» — підбадьорив її лікар і поспішив далі.
Юля ввімкнула телефон — напевно, Сергій приходив, поки вона спала… Або знервувався, що вона до телефону не підходить… А Матвій?..
Боже, він, напевно, з глузду сходить від неспокою за матір!.. На її превеликий подив, від Матвія не було жодного повідомлення.
А від Сергія — лише одне: «Зрозумів. Подзвони, як буде якась ясність».
Зрозумів??? Ясність???
Юля відчула, як по її щоках потекли сльози. І це все, що він може їй сказати?
Вона пригадала, як чотири роки тому він потрапив до лікарні з нападом панкреатиту, і як вона моталася до нього щодня, божеволіючи від неспокою. А тут — «зрозумів»?.. Вона що, сусідка?..
Юля набрала номер чоловіка.
— Сергію? — намагаючись говорити спокійно, запитала вона. — А ти де?
— Як — де? — здивувався чоловік. — Удома, звісно. Ну, ти як? Усе нормально?
— Та, знаєш, — Юля дуже намагалася, щоб її голос не звучав надто саркастично. — Ногу вдалося зберегти. А ти приїжджав?
— Ні, Юль. Ну, куди я поїду? З роботи, чи що, відпрошуватися? Я мамі зателефонував, вона сказала, що ти все одно в реанімації, а туди не пускають. І речей ніяких не потрібно.
— Ні. Я у звичайній палаті.
— А. Ну, це добре ж, так? Але ти ж усе одно поки лежиш, не встаєш, так? Тобі ж поки ні капці, ні одяг не потрібні? А зарядку, напевно, попросити в когось можна?
— Напевно, можна, — схлипнула Юля. — А Матвій? Ти йому сказав?
— Звісно. Він великий хлопчик. Має знати правду. Він за тебе дуже переживає. Ледве не заплакав, уявляєш? Сказав, що завтра тобі обов’язково напише. А зараз у кіно з друзями пішов, сказав, що йому важко вдома перебувати.
— То коли ти приїдеш?
— Ну, не знаю… Якщо все нормально буде. Напевно, в суботу…
— А якщо не буде нормально? Сергію, сьогодні четвер!
— Я ж сказав — постараюся в суботу! Усе, люба, мені час. Люблю тебе! Одужуй, ми за тобою дуже сумуємо!
Юля засунула телефон під подушку й розплакалася вже по-справжньому.
— Ні, ну, а що ти хотіла? — похитала головою бабуся-сусідка із забинтованою головою. — Щоб вони все кинули і до тебе бігли? Ну, немає в нього часу по лікарнях бігати. Тим паче, що в тебе все обійшлося. Вони що, мали все кинути й сидіти біля твого ліжка? Ти що, принцеса?..
— Ні, — похитала головою Юля. — До сьогоднішнього дня я думала, що я кохана дружина й мама…
***
Нерідко жінки, які все життя кладуть на вівтар родини, вважають це найбільшим доказом любові від своїх близьких, не помічаючи, як вирощують біля себе двох здорових, але емоційно «недієздатних» чоловіків.
Зручність і комфорт у родині — це не завжди ознака любові, це може бути просто звичка.
А ви вважаєте, дорогі читачі, що справжня любов має перевірятися лише в горі, чи й у побутових дрібницях?
