— Як же ми всі тут помістимося? Ти ж казала, що в тебе трикімнатна квартира…
Женя в подиві роздивлялася кімнату, де їй належало жити з дітьми. У двадцяти квадратних метрах розмістилися два дивани і стіл із шафою, залишивши вузенький прохід.
— Трикімнатна була в Юри, коли ми жили разом. А тепер знімаю кімнату в комуналці старій, зате спимо спокійно ночами. Якби я сказала тобі правду, ти не пішла б від чоловіка, і дочекалася, що замучив би тебе.
Все буде добре, не сумнівайся, ми що-небудь придумаємо. Діти, розбирайте речі!
— Ура! Ми будемо жити тепер усі разом!
— Я буду спати з Алісою, я її лублу!
Чотирирічний Олексійко не зводив захоплених очей зі старшої доньки Жені, це було кохання з першого погляду. Воно виникло після того, як десятирічна Аліса подарувала йому свій значок із мультяшним героєм.
— Звісно будеш спати з Алісою, а ще й із Тимофієм і Лідою, диван у вас на чотирьох один, і спати й жити будете там. А ми влаштуємося на іншому, затісно звичайно, але жити можна.
— Валюшо, а може…
— Ніяких , а може! Ти хочеш повернутися до свого ненаглядного Василя, який тобі ребра ламав?
— Ні, не хочу.
— Тоді підемо, я тобі покажу, де знаходиться кухня, і туалет із душем.
Уклавши дітей, подруги до ранку шепотілися і будували плани, вони не були райдужними, але була втіха, що майбутнє безпечне.
Жіноче щастя, про яке мріяли Валя з Женею, виявилося зовсім не таким, як вони собі уявляли. Чоловіки, відчувши, що у дружин немає захисту у вигляді батьків, швидко розслабилися і стали розпускати руки.
Закласти за комір після роботи, і лякати сім’ю, приходячи за північ з лайками, стали звичною справою.
Першою не витримала Валя, у місті втекти від нелюда-чоловіка було простіше, можна налякати поліцією, щоб не дошкуляв, і є можливість зняти дешеве житло.
А подрузі, якій колись «пощастило» знайти кавалера в сусідньому селі, було ой як непереливки. У селищі в сто дворів не було порожніх будинків, куди вона могла б переїхати від такого чоловіка. Навіть якби й була така хата, ніхто її б не здав, щоб не сваритися з Ваською, з чоловіком Жені. Пудових кулаків якого боялася не тільки дружина, а й усе село, особливо коли той напивався до неосудності.
Валя з Женею ще в школі потоваришували через те, що обидві були сиротами, відчули рідну душу одна в одній. Удвох було легше відбиватися від шкідливих дівчат, які дражнили їх безхатьками і жебрачками, і плакати за школою, витираючи сльози рукавом. Хлопчаки в цькуванні зазвичай не брали участі, вони їх просто не помічали, що було прикро подвійно. Старенькі сукні та куртки, в які їх одягали опікуни, серед яскравого вбрання однокласниць, мали огидний вигляд і не викликали інтересу протилежної статі до дівчаток.
Валя не знала батьків, вона зʼявилася у мами від заїжджого молодика і поїхала кудись, залишивши маленьку дочку матері. Спочатку надсилала невеликі суми, а потім вийшла заміж, там зʼявилися інші діти і вона вмить забула про свого первістка. Так і жили бабуся з онукою на одну пенсію, не голодували, але одягатися доводилося в те, що люди приносили.
А Женя росла в далеких родичів, які неохоче розповідали їй про батьків, мабуть, хорошого було там небагато. Знала тільки, що пропили вони квартиру, віддали її до дитбудинку на час і забули забрати. Тітка Марина зглянулася і взяла сироту, на додачу до своїх п’ятьох, не кривдила, звісно, але й балувати часу в неї не було.
Закінчивши школу, вискочили дівчата заміж за перших зустрічних, хто звернув на них увагу, сподіваючись знайти сім’ю, де стануть коханими і потрібними. Спочатку здавалося, що все складається як треба, народилися діточки на радість усім, начебто живи і радій. Тільки стали чоловіки молоді прикладатися до пляшки, що Юрко в місті, і що Васько в селі.
Спробували боротися наївні дівчата з пияцтвом чоловіків, та тільки ще гірше зробили. Руки почали незадоволені чоловіки розпускати, і з приводу придуманого самими, і без приводу. Захистити нікому, поскаржитися нікуди, тільки й була в молодих жінок розрада, зателефонувати одна одній. І то потайки, чоловікам не подобалося, що за спиною шепочуться, могли і телефон відібрати і розбити.
Але ж мали рацію чоловіки, поки зідзвонювалися нишком, замислили дівчата піти від них і зажити своїм життям. Першою пішла Валя і зняла кімнату, куди й покликала жити подругу з дітьми.
Жити в шістьох у маленькій кімнатці було затісно, але ніхто не скаржився, були раді й цьому. Годувала всіх в основному Валя, у Жені не було постійної роботи, і вона була змушена перебиватися випадковими заробітками. Грошей не вистачало, діти спали, грали і робили уроки на дивані через те, що місця в кімнаті для них більше не було. Але найгірше виявилося попереду, сусіди подзвонили господині кімнати, і вона зажадала, щоб нові мешканці виселилися.
— Я здавала кімнату тільки тобі з дітьми Валюша, а тепер тут цілий табір живе.
Грізно оголосила незадоволена господиня, викликана на розмову допитливими сусідами.
Вона все ж не була монстром, і побачивши перелякані очі дітей, дала тиждень терміну, щоб Женя знайшла квартиру. А сенс її шукати, якщо грошей немає, все зароблене йде на їжу й одяг дітям.
Подруги проплакали всю ніч, але так нічого розумного не прийшло на думку, і вранці опухла від сліз Валя прийшла на роботу, опустивши голову. Це ж вона напоумила подругу піти від чоловіка, а тепер має вигнати на вулицю.
— Ти чого це, Валю, така похмура?
Бригадир малярів тітка Зіна, яку всі побоювалися за різкий характер, підсіла до неї під час обіду.
— Що трапилося, а ну давай розповідай!
Те, що накопичувалося роками, прорвало греблю гордині, і потік сліз обрушився на широкі груди бригадирки. Як вони росли з Женею, як з них насміхалися ровесники, як лупили чоловіки, і як свекрухи, на яких так сподівалися дівчата, не стали рідними.
Груба тканина спецівки намокла від сліз, а заледеніле від власних проблем серце Зіни розтануло. Вона обійняла нещасну дівчину, і сама схлипнула від жалю.
— Тітонько Зіно, миленька, ну куди вона піде з дітьми, до чоловіка не може повернутися, кажуть, що він погрожує придушити.
Зіна розсудила по-жіночому просто, потрібно Женю видати заміж, тоді буде де жити, і прописатися можна у чоловіка. Залишалося тільки знайти того дурня, який погодиться на це, але у Зіни і з цим проблем не було.
— Олексійовичу, а ну йди сюди! Пам’ятаєш, ти мені розповідав про племінника, у якого дружина непутяща, дітей кинула і кудись поїхала? Одружився він чи досі один діточок ростить?
— Один мається Ванько наш, яка дівка в таку сім’ю прийде, хоч і хороший хлопець племінник. У нього ж, крім діточок, ще й батьки на утриманні, мати лежача, та батько скрипить насилу по дому. В аварію потрапили років п’ять тому, переламало обох, ні віддати Богу душу не можуть, ні одужати.
— Казав ти мені, що будинок великий у нього?
— Як в олігархів багатих, величезний, сам будував, своїми руками, сад при ньому є й город, нікому тільки садити й поливати грядки.
— А ось, Валюшо, і наречений з будинком, хоч удвох за нього заміж виходьте. Поговори з подругою, нехай ніс не відвертає, а хапає його тепленьким.
Ще ніч проплакали подруги, але нічого не виплакали, і вранці дала Женя згоду, щоб наречений прийшов на оглядини. Не на вулицю ж жити з дітьми, стерпиться-злюбиться, аби не ображав, не бив, на все вже згодна заради житла.
Увечері, прибравши кімнату й одягнувши на себе єдині пристойні сукні, сіли подруги чекати на нареченого, очі від сліз опухлі, і настрій не весільний.
Іван прийшов із Олексійовичем, старий метушився і хихикав, задоволений, що бере участь у такій важливій справі. А двометровий хлопчина багровів від сорому і не знав куди подіти руки, пом’ятий воріт сорочки тер йому шию, а піт заливав очі. Він як зайшов опустивши голову, так і не підняв її жодного разу, навіть не глянув на наречену.
— Ти Іване не соромся, справа життєва, розмовляй з нареченою. Запитуй, як вона по господарству справляється.
Так безглуздо виглядало все це сватання, що Женя не витримала і захихотіла в кулачок, а діти, які сиділи чинно в ряд, дружно підтримали її. Приснула і Валя, неможливо було без сміху дивитися на Олексійовича, який гордо випнув груди, і нареченого, що згорнувся мало не у вузол.
Іван і без того ледве тримався на плаву від збентеження, зовсім зніяковів і схопився, щоб утекти.
— Я це… піду… вибачте…
Він нишпорив рукою за спиною по стіні, намагаючись знайти ручку дверей, піт струмком стікав по лобі й капав на підлогу.
Іван був готовий провалитися крізь землю, якого біса він прийшов сюди, жив же до цього без дружини, навіщо тільки піддався вмовлянням дядька!?
Він уже ненавидів цю наречену, яку ще й не бачив, бо не піднімав голови, зате чув, як вона заливається сміхом.
Але Валя швидко схаменулася, і цикнула на Женю і дітей, які регочуть, так, що вони замовкли разом. Чоловік явно був добрим і боязким, не можна упустити таку удачу, і вона вчепилася в його рукав мертвою хваткою.
— Сідай, Іване, ось сюди, і не поспішай іти, допомога нам твоя дуже потрібна. Моїй подрузі ніде жити, розумієш, завтра її діти спатимуть на лавці біля під’їзду. Не гнівайся на нас, ми теж у це вплуталися не від хорошого життя, допоможи будь ласка.
Голос її перервався, і вона без сорому обійняла його руку й уткнулася обличчям у плече.
І тільки тоді чоловік підняв голову і роздивився чотирьох малят, які з надією дивилися на нього з дивана, і крихітну кімнату, заставлену вузлами і валізами.
— Не йди, будь ласка, нам більше ніхто не допоможе…
Він зітхнув і повернувся до Олексійовича:
— Дядьку Петрику, ти йди, я поговорю з дівчатами…
— А як же без мене впораєшся, справа ж серйозна?
— Впораюся, не бійся.
Дядько, який отримав за роботу кілька купюр, неохоче відірвався від такої важливої справи, але пішов задоволений, кафе за рогом він примітив, ще коли під’їжджали.
Іван виявився добрим і дуже втомленим хлопцем, якому теж хотілося комусь вилити душу, і вони проговорили весь вечір утрьох.
Валя з Женею знову плакали, але вже шкодуючи Івана і його дітей, які залишилися без матері. Заношені штани і пом’ята, стара сорочка нареченого не здавалися смішними, а захотілося обійняти й обігріти змучену людину. Що вони й робили по черзі, зовсім не соромлячись, нещодавно тільки з колишньої чужої людини, чоловік перетворився в рідного.
— Заберу я вас до себе, Женьо, ти мені допоможеш, а я тобі. Поживемо побачимо, а може щось у нас і складеться, збирайте речі, завтра заїду на машині.
— Дядьку, ти за ким заїдеш?
Щойно дрімаючи під тиху розмову дорослих, Олексійко нагострив вуха і міцно обійняв улюблену Алісу.
— Не віддам, це моя Аліса! Дядьку, не забирай її!
Дитина швидко зметикувала, що навряд чи хтось прислухається до її вимоги, і вирішила застосувати останній, найвідчайдушніший засіб. В очах хлопчиська блиснули сльози, рот скривився, він із гірким плачем уткнувся в подушку і забився в істериці.
Аліса не могла залишити названого братика в біді, і приєдналася до нього, схлипуючи й зітхаючи сумно. За короткий час, проведений учотирьох на дивані, діти стали рідними і не хотіли розлучатися. Майбутнє лихо згуртувало їх, і за хвилину хор із чотирьох голосів завивав на весь поверх.
— О, господи! – зітхнув Іван, і витер сльози, що підступили, вдома сиділи таких самих троє нещасних дітей, і в нього розривалося серце від жалості.
— Ех, була не була, Женя, Валюша, збирайте речі, забираю всіх, помістимося якось.
Цього літа приміське селище гуло від пліток, які переказували, як вулик.
— Чули, Іван Жиленко знову одружився!
— Відразу на двох!
— Кажуть, сестри вони, дружини його!
— Ось що творять, гарем розвели, безсоромні!
Дурні вірили пліткам, а розумні раділи за хлопця, кому яке діло, з ким він живе.
Заблищали чистотою вікна хати, став спираючись на палицю виходити до воріт батько Івана, наглядати за сімома онуками, поки ті граються. А у вересні під листопад вивезли у візку й бабусю, яка кілька років до цього не вставала з ліжка.
— Господь ангелів послав Жиленкам, за їхнє довготерпіння, – сказав батюшка, у відповідь на розпитування стареньких про моральний стан Івана, – не нашого розуму це справа, не лізьте, куди не просять.
Старенькі не стали суперечити, колись батюшка Андрій був людиною багатою, багато чого бачив і знав, тому люди вірили йому. Подейкували і про те, що не найправедніші справи його привели до церкви, але ніхто толком нічого не знав, так, одні чутки.
А Івану були нецікаві плітки людей, він був щасливий, і були щасливі його діти.
А коли в двері його будинку подзвонила молода жінка, двері їй відчинила галаслива орава, що складалася з бантів і панамок. Серед них та, як не старалася, так і не впізнала рідних дітей.
Дітлахи весело сміялися і зовсім не цікавилися чужою тіткою. Вони вибігли на подвір’я, тільки старша з них крикнула, обернувшись у передпокій.
— Мамо Женя, мамо Валя, до нас якась тітка прийшла!
Коли Женя дійшла до дверей, на порозі нікого не було, вона знизала плечима і повернулася на кухню, де обідали дорослі, продовжуючи неспішну розмову.
— Ну що, дівчата, вирішили в якому кафе весілля справляти будемо?
— Може вдома стіл накриємо, так дешевше вийде. Не забувайте, що нам цього року п’ятьох до школи збирати.
Іван кивнув головою на знак згоди, але Ілля, молодший син Жиленків, не погодився. Він заробив достатньо грошей борознячи моря-океани і вибираючи сітки з рибою, і хотів весілля своє з Женею влаштувати пишне. Та й Івану з Валею допомогти йому зовсім не складно, тому вирішив, що весілля братів обов’язково відбудеться в найкращому ресторані міста.
Зажили вони дружною великою родиною! Адже сім’я – це найбільше щастя!
