Мені сім років і в цей Новий рік у нас будуть гості. За столом я сиділа біля бабусі і дуже хотіла стати невидимкою, щоб мене, коли почнеться найцікавіше, не відправили спати.
Про те, що у нас будуть гості, я дізнавалася з того, що штучну ялинку ми заздалегідь не прикрашали. Ялинку, справжню пишну лісову красуню завжди привозив із собою дядько Юра. Величезний, весь обсипаний снігом, виростав він на порозі опівдні тридцять першого, з ялинкою в обіймах, а з-за нього, як старенька Снігуронька, визирала усміхнена всіма зморшками маленька тітка Аня.
— А холодець буде? – запитував він гучно.
З цього моменту починалося свято. Першою, за кілька днів, з Тернівки приїздила бабусина племінниця баба Надя, дочка бабусиного найстаршого брата, за роками – майже бабусина ровесниця, названа на честь неї. Через двох Надій часто виникала весела плутанина.
— Надю! – кричав на всю квартиру дядько Юра, і до нього на поклик змінялися дві Наді. Дід Тихон, чоловік тітки Наді, добродушно посміювався. За вечір «перевірка слуху» повторювалася кілька разів. Зараз мені здається, що бабусі прекрасно розуміли дядька Юрка маневри і просто підігравали йому.
Тітка Аня відразу включалася в «кухонні пригоди», а ми з дядьками йшли прикрашати ялинку. Де 31 грудня дядько Юра відкопував пухнастих красунь – для мене досі загадка. Але ялинку він завжди привозив величезну, волохату, пишну, запаморочливо пахнучу лісом і хвоєю. Святом.
Тато ще з вечора напередодні приносив із підвалу ящик з іграшками. Дядько Тихон подавав іграшки, а дядько Юра – вішав. Робив він це оригінально. Мною. Я брала іграшку, дядько Юра брав мене на руки, піднімав, дід Тихон командував «нижче» і «лівіше», і я чіпляла іграшку на волохату лісову гостю. Смеркалося.
Ближче до вечора, коли вже ялинку було вбрано, а стіл розкладено і вкрито скатертиною в жорстких складках в квадратик, приходила ще одна бабусина подруга, баба Марія, яка жила в сусідньому будинку.
Загострення кухонних пристрастей зростало. Пахло печеним, домашнім Наполеоном, запеченою качкою, салатами, мандаринами і гостями. Усією метушнею, яка і створює атмосферу свята.
А потім раптово наставала тиша. Усі причетні відпочивали. У напівтемній «великій кімнаті» (ми ніколи не називали її залою, завжди «велика кімната») таємниче мерехтіла і сріблилася мішурою ялинка. За вікном гуркотів трамвай, дзвеніли підвіски на люстрі і в тиші кімнати їм вторили ялинкові іграшки. А на дивані та кріслах мовчки сиділи немолоді люди. Чому так? Не знаю. Згадували?
У морозильнику вистигали напої і тихонова трав’яна настоянка, на столі нудився домашній компот, на кухні чекали на свій час салати і фрукти у вазах, відпочивав на табуретці величезний яблучний пиріг.
Кіт Василь стрибав на двері кухні, а я в цей час лущила горіхи і у ванній на підлозі била їх молотком.
Потім приходили з роботи батьки і метушня тривала з новою силою. Мама швидко переодягалася в ошатну сукню, а батько біг до пекарні по свіжий хліб вечірнього привозу. Брав він його не в магазині, а в шофера, який розвантажував у цей час хлібний фургон на подвір’ї.
Батько вибігав із під’їзду прямо в костюмі, без пальта, пхав водієві гроші, отримував дві гарячі, палючі руки буханки чорного і два батони, і моментально повертався додому. У жителів нашого двору це називалося «взяти хліба без черги».
Стіл обростав стравами. Мені довірялося розставляти тарілки і розкладати столове приладдя, і звичайно ж серветки.
Напередодні свята весь посуд перемивали і натирали до блиску. Світло люстри відбивалося і грало в столовому кришталі. На стіл несли салатники, тарілки з вигадливо укладеними нарізками й овочами, та фруктами.
У передпокої знову лунав дзвінок і приходили друзі батьків і сусіди. А потім усі розсаджувалися за великим столом (розкладали і зсували два), гасили світло, запалювали свічки, і дядько Юра зачиняв двері.
Усім, крім мене, він наливав крижаного, прямо з морозилки, дорослого напою.
— По пʼядесят! – командував дядько Юра. Усі цокалися і пили за зустріч. Починалася програма по телевізору. Випивалище трохи, закушували бутербродами зі шпротами і починалося застілля.
Дядя Юра був неперевершеним тамадою. Під його чуйним керівництвом за столом завжди було весело, але дуже не тверезих ніколи не було.
Другу завжди пили стоячи і мовчки за мого діда і чоловіка баби Марії, бабусиної подруги. Дід загинув ще давно.
І з трьох друзів, залишився один дядько Юрко. Василя Сергійовича я не застала, він пішов з життя за кілька років до мого народження, а його вдову, бабусю Марію, пам’ятаю. З моєю бабусею вони дружили до самого кінця…
Після невеликої перерви пили третю за Старий рік, дякували, відчиняли двері кімнати, випроваджували його за поріг і застілля йшло своєю чергою. Веселощі наростали, а я починала сумувати. Стрілки годинника невблаганно йшли до півночі, наближаючи моє заслання в ліжко.
Об одинадцятій мене відправляли спати. Я лежала в бабусиному ліжку, прислухалася до голосів і потихеньку провалювалася в сон. На ноги важко вкладався старий Василь. Ось і опівніч. Новий рік. Сон.
Грюкнули вхідні двері. Це всі пішли на вулицю гуляти, проводжати бабцю Марію до під’їзду і гостей до трамвая. У квартирі стає тихо. Я встаю і навшпиньки йду у велику кімнату. У мерехтінні свічок, що догорають, проглядає понівечений стіл і сріблиться мішурою ялинка. Так і є, під нею навалена гора подарунків.
Завтра в мене буде робота все розгорнути й помацати. Можна, звісно, і зараз, але краще завтра. Цікаво, що подарують. Добре б ковзани. Фігурні. І сумочку. І багато цукерок. Шоколадних. І ще фарби… У мріях я знову засинаю.
Знову грюкають двері. Повертаються. Жінки прибирають зі столу, чоловіки їм допомагають. Розмовляють пошепки. Наївні. Можна подумати, що я сплю.
Усі вкладаються спати, і велика квартира затихає. Останньою лягає бабуся. Від неї пахне мандарином, пирогами і чимось рідним-рідним.
— Не спиш?
Вона лягає поруч, обіймає мене, цілує, і я засинаю, тепер уже до ранку. Попереду довгі-довгі канікули, походи по гостях, ковзанка і лижі з друзями.
А сьогодні – Новий рік!
Ось так було в моєму дитинстві. А як було у вас?
