Валерій Іванович відвів молодшого онука Микитку до школи і бадьорим кроком чимчикував через скверик назад додому.
Зараз вони з Наталкою будуть снідати — на пенсії в них тепер свій, неспішний розпорядок.
Старшу доньку, Оленку, вони вже давно заміж віддали. Живуть молоді неподалік, у бабусиній квартирі. Чоловік Оленки, Денис, власного житла не мав, тулився з батьками в невеличкій квартирці.
Та й хай йому, зате хлопець він просто золотий, їхній старший зять. І діток у них уже двоє — Іринка та Толик.
А потім і молодша, Тетянка, заміж зібралася. Її Славко із села приїхав, вони разом у коледжі вчилися. Жив Слава в гуртожитку, теж ні кола ні двора.
Тож і молодшого зятя вони з радістю прийняли до себе. І тепер сім’я Танюші живе разом із ними.
У Валерія Івановича та Наталії Олексіївни квартира велика, простора, тож місця всім вистачає. Не у всіх же молодих одразу на житло гроші є, не всі навколо бізнесмени, а жити ж десь треба.
Зятями Валерій Іванович та Наталія Олексіївна не натішаться: хлопці хороші, роботящі, стараються. До того ж обидва як на підбір привітні, все помічають, допомогу самі пропонують, навіть просити не треба.
Щодо дачних справ, то Слава в них великий любитель. Дарма що сільський, до землі привчений. Навесні тільки-но приїде — одразу всі грядки скопає, з тестем то паркан підлатають, то дров якщо треба наколе. Ця робота йому в радість, звична, в руках усе так і горить! Тільки й чути від нього:
— Батьку, що далі робити будемо?
— Та перепочинь ти хоч трохи у вихідні! — милується зятем Наталія Олексіївна. — Цілісінький тиждень на роботі крутишся як дзиґа. Ще люди скажуть, що теща зятя зовсім заганяла!
— Та ну, мамо, нудно мені просто так сидіти. Давай хоч лушпиння в компост винесу. Що там ще треба зробити?
— М’ясо твоя Таня замаринувала, йди вже вугілля та шампури з сараю діставай!
— О, оце я люблю! — щиро радіє Слава.
І незчуєшся, як уже й колонка музична на подвір’ї весело грає. І димок в’ється від мангала, аромат шашлику на всю округу розноситься. А Слава все встигає, вже й стіл надворі з Танею накрили:
— Мамо, батьку, де там Христинка з Микиткою? Ідіть усі, шашлики готові!
А старший їхній зять, Денис — механік на СТО. Валерій Іванович горя не знає: як щось із його старенькою машиною стається, він одразу до зятя їде. Денис і під капотом попорпається, і з тестем по-чоловічому погомонить.
Словом, дуже задоволені своїми зятями Валерій Іванович та Наталія Олексіївна.
Мир, любов, доброта і злагода панують у їхніх родинах. Пощастило дівчатам…
З такими світлими думками й ішов Валерій Іванович додому.
От у його давнього друга Бориса — зовсім інша картина. Син до пуття працювати не хоче, на жодному місці не тримається. Потім роботу довго шукає, на батьківській шиї сидить. Та й по господарству не допомагає. Дівчина його покинула, так і ходить неодружений, ще й до чарки заглядати почав.
Ніяких мільйонів не захочеш, коли такі діти. Дякувати Богу, у них із Наталкою та в їхніх доньок у сім’ях усе добре.
Відчинив двері Валерій Іванович:
— Наталко, я прийшов, давай швидше снідати!
Зазвичай дружина вже чекає і весело командує: «Швиденько мий руки!». А тут — тиша. Валерій Іванович скинув черевики й прямо на кухню, аж злякався трохи.
Дивиться — сидить його Наталка. На столі навіть сніданку немає, а сама вона якась незвично сумна.
— Ти що, вже без мене поїла? — здивувався і навіть трохи образився чоловік.
— Та ні, Валеро. Каша на плиті, та щось їсти зовсім не хочеться.
— Чому, Наталко? Кажи вже, бо в мене зараз теж апетит пропаде. Може, ти захворіла?
— Не захворіла я, Валеро. Просто настрою немає. Усе крутимося, вертимося… Коли молодими були — все на потім відкладали, все для дітей! Тепер онуки один за одним пішли. Ти не подумай, я їх усіх дуже люблю, але знову все тільки для них. А чому так виходить? Та тому, що ми живемо не окремо.
Скоро сорок років, як ми разом, а все скачемо, як ті молоді. Вранці Таня зі Славою на роботу збираються, Христинка з Микитою — до школи. У туалет черга, у ванну не пропхатися.
Поїли, до пуття не прибрали й побігли, а я ходжу і за всіма підтираю. Ніби й не важко, але… невже ми з тобою ніколи так і не поживемо окремо, для себе, як люди, га, Валеро?
Валерій Іванович теж знітився від її смутку:
— Пробач мені, Наталко. Це я в тебе такий чоловік недолугий. Не багатий, та й прихопити, де погано лежить, ніколи не вмів. Хоч і непогано завжди заробляв, та все якось розходилося — то на одне, то на інше.
— Давай-но я тобі каші насиплю, поки не охолола. Ось хліб із маслом, ось сосиски, їж і не слухай мене, дурну. Я своїм скигленням тобі весь апетит зіпсувала. Це ти мені пробач, усе в нас добре.
Головне, що всі здорові, вчаться, працюють. Це я серіалів, мабуть, надивилася. Там у всіх квартири розкішні, та машини дорожчі за нашу «трійку». От я й розкисла. А за старими мірками ми з тобою шикарно живемо! Головне, що ми разом, Валеро!
— Дякую, Наталко. Я ж так багато хотів для тебе зробити, коли ми були молоді. Та не все склалося. Вже що зміг… — Валерій Іванович тепло обійняв дружину.
Вони доїли кашу з сосисками, випили чаю і взялися за звичні справи. Наталія Олексіївна заходилася обід готувати. Скоро вони разом із Валерієм підуть Микиту зі школи забирати, заодно й прогуляються.
Потім Христинка прийде — і все піде своїм звичним, сімейним колом.
— Бабусю, дідусю, я сьогодні три дванадцятки отримав! — біг назустріч Микитка, і Наталія Олексіївна раптом відчула такий теплий приплив щастя.
Яка ж вона дурна, навигадувала собі казна-що, ще й чоловіка засмутила.
За місяць у Валерія Івановича та Наталії Олексіївни була річниця весілля.
Цього разу — ювілей, і вони, як завжди, зібрали за святковим столом усю свою велику родину. Дві доньки — Олена й Тетяна, зяті Денис та Слава, і аж четверо онуків — Іринка, Толик, Христинка та маленький Микитка!
Десятеро людей за столом — ось воно, їхнє найбільше, найсправжнісіньке багатство.
Раптом доньки й зяті підвелися. Обличчя в усіх якісь загадкові.
— Мамо, тату, у нас сьогодні для вас спільний подарунок, — почала Олена.
— І ми його дуже давно для вас готували, але тільки зараз усе вийшло, — продовжила Таня, і вони з сестрою змовницьки перезирнулися.
— Ми думаємо, що він вам дуже сподобається, — широко усміхнувся Денис.
— І сподіваємося, що нічим вас не образимо, і ви не подумаєте, що ми вас із вашої хати виживаємо, — ще більше напустив туману Слава.
— Ну кажіть уже, не мучте! Не знаємо, що й думати після таких вступів! — змолився Валерій Іванович. Та й Наталія Олексіївна сиділа як на голках, не знаючи, як реагувати.
— Словом, ми… всі разом купили вам окрему квартиру в новобудові. Тут зовсім поруч! Вклалися ще на стадії котловану, а тепер будинок уже здали. Тому вийшло набагато дешевше, та й гуртом завжди все простіше, — зяті Денис та Слава гордо і з любов’ю дивилися на приголомшених тещу й тестя.
— Ну ви даєте… Чого-чого, а такого я ніяк не очікував, — із тремтінням у голосі промовив Валерій Іванович. А Наталія Олексіївна мовчки, з усієї сили стиснула руку чоловіка, і на її очах заблищали сльози.
— Поодинці ми б точно не потягнули, а разом ми — сила! Скажи, Денисе? — поплескав по плечу свояка Слава.
— Аякже, звісно, сила, — обійняв Славу Денис. — Ви нас підтримали, в сім’ю свою прийняли, ніколи нічим не дорікнули. Дякуємо вам за все!
— Гірко! — крикнув хтось із дітей, і всі дружно розсміялися. І справді, це ж річниця весілля!
Наталія Олексіївна зайшла у світлу квартиру і завмерла в передпокої. У них нове, окреме житло! Діти живуть зовсім поруч, вони й надалі зможуть їм допомагати. Але при цьому тепер у них є свій власний, тихий дім!
І вона заплакала від чистого щастя, давши волю сльозам.
Хороші в них доньки і зяті. Вони завжди це знали…
Ось така світла історія про те, що посіяне добро і батьківська любов завжди повертаються сторицею. Коли сім’я живе в злагоді і повазі, будь-які труднощі можна подолати гуртом.
А чи знаєте ви випадки, коли діти робили своїм батькам такі ж великі і зворушливі сюрпризи на знак вдячності?
