Рік тому Роман закрив свій невеличкий бізнес — продавав сантехніку. Спершу казав, що місяць перепочине. Потім — що шукає нові варіанти. А далі пішли розмови про кризу, мовляв, усі завмерли, і щось починати зараз просто нерозумно.
Знаєте, як воно буває: ліг чоловік на диван, увімкнув телевізор, а в телефоні гортає якісь чати, де обговорюють стартапи, інвестиції та тренди. Часом він аж ніби прокидався, дзвонив комусь, говорив голосно, по-діловому:
— Я в темі, треба пробувати.
Але за тиждень весь той запал кудись вивітрювався.
Катруся ж працювала кондитеркою в ресторані при готелі. Графік рваний, зарплата така собі, але вона свою справу любила по-справжньому. Любила цей теплий запах ванілі, кориці, духмяних спецій та карамелі.
Тішилася, коли з-під її рук виходили мереживні кошики для тарталеток, пухкі бісквіти чи дзеркальна глазур. Вона приносила десерти додому, іноді пекла торти на замовлення — зайва копійка в хаті не завадить.
Роману пояснювала, що це просто для душі. А він робив вигляд, що вірить у неї, аж поки йому це не набридло.
— Покинула б ти це, — кинув він якось, дивлячись, як вона чаклує над кремом. — Робота для дівчат. Тобі вже сорок, у кондитерці молоді потрібні, щоб руки швидкі були. Та й узагалі, кондитер — це професія другого сорту.
— Другого сорту? — тихо перепитала Катя.
— Ну, не престижно це. Лікар — так. Адвокат — так. А тістечка ліпити — це будь-яка дурна зможе.
Катя промовчала. Було боляче, але вона розуміла, що сперечатися марно. Вона ж бо пам’ятала його іншим. Пам’ятала, як вони познайомилися, як він залицявся, як горіли його очі, коли розповідав про свій магазин.
Пам’ятала, як приносив квіти і казав, що вона талановита. Рік без роботи, без грошей і без руху — таке кого хочеш змінить. Катя все думала, що він от-от отямиться. Що треба просто перетерпіти, почекати.
Чоловік же не може без діла, казали люди, він підніметься.
Та надія танула з кожним днем. Катя й незчулася, як помалу перестала його поважати. Відчувала тільки втому. Таку тяжку, хронічну втому від усього цього. І страх, що завтра буде те саме.
Усе змінилося навесні. Катя випадково побачила в інтернеті оголошення про великий конкурс кондитерів. Головний приз — півтора мільйона гривень. Умова єдина: представити авторський торт з історією.
Подумала-подумала та й вирішила спробувати. Нікому ані слова не сказала. Ночами, коли Роман уже хропів, вона малювала ескізи, виписувала рецепти, робила пробні шматочки і ховала їх у холодильнику за мискою з салатом.
На конкурс поїхав її торт «Цілий рік» — чотири яруси, кожен як окрема пора року, і всередині кожного свій смак. Весна — полуниця з м’ятою. Літо — малина й лайм. Осінь — груша з карамеллю. А зима — шоколад та апельсин.
Вона не зізналася Роману навіть тоді, коли пройшла у фінал. Поїхала до Києва сама, сказавши, що провідає подругу. А повернулася з дипломом за перше місце і справді великими грошима.
Катя поклала диплом на стіл перед чоловіком. Той довго дивився, кліпав очима, рахував нулі, крупно надруковані посередині.
— Це що? Твої? Півтора мільйона?
— Мої. Я виграла конкурс.
— Та ти жартуєш! От даєш! Катюню, ти ж моя красуня! Ану дай сюди!
Він ухопив диплом, покрутив у руках, а потім глянув на неї зовсім інакше. Очима, в яких знову спалахнув той давній вогник.
— Слухай. У мене ж ідея є! Я тобі розказував про ті сушарки для овочів? У мене партнер є, ми все прорахували. Нам якраз такої суми бракувало. Вкладемо, за рік матимемо три мільйони, а то й чотири! Ти ж не проти? Ми ж сім’я, команда!
Катя мовчала. Дивилася на нього і бачила, як він уже подумки витрачає ці гроші. Як вони течуть крізь його пальці, як він бере їх без дозволу, ніби так і треба. Ніби вона — просто інструмент, щоб ті гроші здобувати.
— Ні, — сказала вона спокійно. — Це мої гроші. Я хочу відкрити на них свою власну кондитерську.
Обличчя Романа змінилося. Спершу недовіра. Потім подив. А далі щось темне, зле, що давно сиділо всередині, полізло назовні.
— Твої гроші? Твої?! Та хто ти взагалі така? Кондитерка нещасна! Другий сорт! Двадцять років торти печеш бридкі тістечка, а розуму не нажила! Якби не я, де б ти зараз була? Корів би доїла! Я з тебе людину зробив! Я! А ти мені — «мої гроші»! Стара мочалка!
Він усе кричав і кричав, а Катя слухала. І з кожним його словом у ній щось відмирало. Те останнє, що ще тримало її біля цього чоловіка. Надія. Пам’ять про те, яким він був колись.
Любов, яка, здавалося, ще трохи жевріла. Усе це вмирало тихо, без істерик, просто переставало існувати.
Вона дивилася на його перекривлене від злості обличчя і думала: а хто це? Це мій чоловік? Цю людину я годувала цілий рік? Йому купувала ліки? Цього чоловіка я утримувала, жаліла, вмовляла?
Усе. Досить. Такого я йому не пробачу.
Вранці вона встала о п’ятій, як завжди. Зварила каву. Дістала борошно, масло, цукор, вершки. Спекла невеличкий десерт — шоколадний фондан із рідкою серединкою, полила карамельним соусом, поклала кульку морозива зверху. Поставила на тацю. Коли Роман вичовгав на кухню, сніданок уже чекав.
— Це тобі, — сказала Катя рівним голосом. — Їж, генію.
Роман здивувався. А потім зрадів. Він дуже любив солодке, але останнім часом Катя його обмежувала через зайву вагу та ризик діабету. А тут раптом такий подарунок. І дружина сама дозволяє. Змів усе до крихти.
— Смачно, — буркнув він примирливо. — Ти вибач за вчорашнє. Погарячкував. Нерви.
Катя лише кивнула й пішла на роботу.
Увечері був новий десерт. Тірамісу у великій чашці, щедро присипане какао, з жирним маскарпоне та просоченим кавою печивом савоярді. Роман з’їв і похвалив.
Наступного дня — профітролі із заварним кремом та шоколадною глазуррю. Ще за день — чизкейк із карамеллю. Потім — брауні з горіхами, полите розтопленим білим шоколадом.
Потім — еклери зі згущеним молоком.
Роман навіть трохи насторожився.
— Слухай, а чого так багато солодкого? Ти ж казала, що мені не можна.
— А кому зараз можна? — спокійно відказала Катя. — Життя одне. Їж, поки дають.
І він їв. Не міг відірватися. Це було неймовірно смачно, красиво, і так щовечора. Раніше він пиляв її, що вона мало готує, що все якесь дієтичне, мовляв, він мужик і йому треба м’ясо, а вона тримає його на кашках.
А тепер перед ним ставили справжні витвори мистецтва. І він думав, що це не просто їжа. Це так вона просить вибачення. Визнає, що він головний. Її турбота, нарешті справжня, без тих дурних дієт.
Він і не помітив, як ремінь довелося перестібнути на нову дірочку. Як після їжі почало нудити. Як німіють пальці на лівій руці, а в роті постійно пересихає, хоч скільки пий воду.
Списував на погоду, тиск, сидячий спосіб життя. Думав: нічого, потім схудну, зараз головне їсти, поки дають.
А Катя дивилася на нього і не відчувала нічого. Ні жалю, ні зловтіхи, ні задоволення. Вона просто щовечора ставила перед ним тарілку і спостерігала, як він їсть. Іноді згадувала: а що було б, якби він тоді сказав інакше?
Якби сказав: «Катю, я так тобою пишаюся». Якби обійняв. Якби визнав, що вона його врятувала, витягнула на власних плечах. Але він не сказав. І тепер було пізно.
Рівно за місяць Роман не зміг встати з ліжка. Голова йшла обертом, в очах темніло. Спробував покликати дружину, та язик ледве ворушився. А вона вже пішла на роботу. Пролежав так до обіду, потім намацав телефон, викликав швидку.
У лікарні винесли вердикт: діабет другого типу, загострення гастриту, зайва вага, плюс вісім кілограмів за місяць, печінка збільшена, підшлункова в поганому стані. Дієта, уколи, пожиттєвий нагляд.
Роман дзвонив Каті. Жалівся, вимагав, щоб приїхала, забрала, привезла домашнього супчику. Але Катя не квапилася приїжджати.
— Роби, що кажуть лікарі. Скоро повернешся додому, — сказала вона відчуженим тоном.
За тиждень його виписали. Катя привезла його додому. Дочекалася вечора, винесла велику коробку, поставила на стіл і відкрила.
Там був торт. Зроблений у вигляді пачки стосиків купюр. Кожен шар бісквіта щедро перемазаний кремом, а кожен «грошовий» рулончик зліплений із мастики й розмальований під справжні банкноти. Дуже схоже. І дуже апетитно.
— Це що? — спитав Роман, із жахом дивлячись на торт. — Ти чого, мені ж тепер не можна. Зовсім не можна.
— Ти хотів мої гроші, Ромо. Ти їх отримав. Півтора мільйона. Ось вони, перед тобою. Їж. Солодке життя закінчилося, то хоч наостанок поласуй.
Вона поставила торт, розвернулася і пішла до дверей.
— Катю! — крикнув він. — Катю, постій! Ти що, кидаєш мене? А як же я? У мене діабет, я сам не впораюся! Катю!
Біля порога вона озирнулася. Довго дивилася на нього — на цього великого, розвалуватого, жалюгідного чоловіка в старій поношеній сорочці.
Чоловіка, який рік лежав на її дивані і вчив її жити. Який назвав її старою мочалкою і другим сортом.
— Ти впораєшся, — тихо сказала вона. — Ти ж у нас геній.
За три місяці на околиці міста відкрилася затишна кондитерська «Солодка пані». Власниця пекла сама, часто виходила до відвідувачів, пригощала кавою за акцією. У неї була своя справа і своє, зовсім нове життя.
Ось така життєва історія, де кожен зрештою здобув те, що сам і посіяв.
Часом доля вчить нас розставляти крапки доволі суворо, але, мабуть, інакше просто неможливо віднайти себе. А як ви гадаєте, чи є та межа, після якої людині вже неможливо пробачити знецінення і байдужість?
