— Розлучення! – заволав чоловік. – Завтра ж піду до суду із заявою! Жодної хвилини з тобою більше не хочу жити! Усе, досить, набридло! Ні романтики! Ні розуму! Ні фантазії у тебе немає!
Незадовго до цього…
— Борю, ти думаєш, нас розсадили, щоб ти люб’язничав із кумою? – саркастично поцікавилася Валентина.
— О так, тільки для цього й розсадили! – ковзнувши по ній швидкоплинним поглядом, усміхнувся чоловік.
Знову схиливши голову до хрещениці- внучки, він продовжив люб’язничати з нею. Валентина спалахнула, гнівна одповідь уже крутилася в неї на язиці, але зробивши над собою неймовірне зусилля, вона вирішила звернутися до сусідки праворуч:
— Ну ось дивись, так і провокує мене на скандал! – нарочито голосно зауважила вона. – А потім мене звинувачувати будуть, що я перша почала.
Винуватиця урочистостей, десятирічна Юлька, перелякано переводила погляд з бабусі на дідуся і нічого не розуміла. Бачачи, що доньчин ювілей не задався, мама дівчинки Діна нахилилася до Валентини і неголосно попросила:
— Мамо, заспокойся. Він же не глухонімий.
— Ага, значить, я глухоніма?! – у відповідь їй ще голосніше обурилася та. – Ні, ти мені скажи, чому це він їй підкладає салат? Вона що, сама не може дотягнутися? А може, вони ще й на брудершафт у мене на очах вип’ють?
Борис сердито стрельнув у дружину поглядом, розмови за столом вщухли, тепер усі гості дивилися тільки на бабусю іменинниці, яка розчервоніла від обурення.
Прекрасно розуміючи, що ще трохи і почнеться буря, батько Юльки Антон звернувся до тещі:
— Валентино Іллівно, вам слово, – з усмішкою сказав він.
Валентина статечно піднялася, поправила сукню і, піднявши келих, почала:
— Ну, люба моя внученька, моя кохана Юлечка! З десятиріччям тебе! Нехай цей перший у твоєму житті ювілей запам’ятається тобі на все життя! Бажаю тобі добре вчитися, слухатися батьків і не забувати бабусю з дідусем. І хоч ти зовні копія дідуся, бажаю тобі, щоб у всьому іншому ти не була на нього схожа!
Спалахнувши, Борис скинув на дружину сердитий погляд:
— От що ти несеш, стара? – огризнувся він.
— Це я стара?! – ще сильніше розчервонівшись, скипіла Валентина. – Та я молодша за тебе на вісім років!
— А розуму немає, – усміхнувся чоловік.
— От хто б казав! – запально вигукнула Валентина.
Борис грізно постукав вказівним пальцем по столу:
— Валю! Ще одне слово, і я тебе вижену на сходи!
— Спробуй тільки! – упиралася та. – Усі гості на моєму боці!
Тут Борис зрозумів, що настав час відповісти на випад дружини. Він підвівся, крякнув, подивився на онуку, що зовсім притихла, знітилася, і заговорив:
— Не слухай її, внученько. Послухай краще свого мудрого, на відміну від баби, діда. Не будь такою скандальною, як вона. Присікай одразу скандалістів. Не водися з ними! Не будь такою буркотливою як твоя баба! Намагайся в усьому бути схожою на свого благородного діда, вкрай змученого твоєю недбайливою бабцею! Будь здоровенькою і щасливою. За тебе!
— Ах ти, негідник такий!
У серцях Валентина запустила в чоловіка шматком торта, що лежав у неї на тарілочці. Потрапивши в куму, вона ойкнула і схопилася за голову.
— Ну ось, коментарі зайві… – осушивши до дна свій келих, знизав плечима Борис.
Гості захвилювалися, Діна почала заспокоювати їх, а Антон рішуче вивів тещу на кухню.
— Валентино Іллівно, вам краще піти, – тихо попросив він.
— Що, хочеш сказати, я вам зіпсувала свято? – примружилася вона.
— Юлі ви його точно зіпсували. Цей свій ювілей вона, схоже, дійсно запам’ятає надовго.
— Ось уже точно! – пролунав тут голос Бориса.
Повністю одягнений, він стояв біля дверей і чекав дружину:
— Розвела скандал на рівному місці, тільки настрій усім зіпсувала…
— Ой, помовчав би! – роздратовано відмахнулася від нього Валентина.
Не дозволивши чоловікові допомогти собі вдягнути пальто, вона холодно попрощалася із зятем і вийшла за двері. Борис пішов за нею. У ліфті вони зберігали холодне мовчання, а на вулиці, злякавшись ожеледиці, Валентина слухняно взялася за простягнуту руку чоловіка. Обережно ступаючи і підтримуючи один одного, вони під поглядом Антона, який спостерігав за ними з вікна квартири, рушили до зупинки.
***
Борис і Валентина працювали на одному підприємстві. Познайомилися на корпоративі і незабаром почали зустрічатися, а потім зареєстрували свої стосунки.
Характери в обох були доволі задиристі, вони з’ясовували стосунки з будь-якого приводу і практично завжди при свідках. Усі знайомі та родичі були впевнені, що Борис і Валя розбіжаться за кілька місяців, проте подружжя жило разом уже майже тридцять років.
У шлюбі в них зʼявилася єдина донька Діна. На третьому курсі дівчина зустріла Антона і незабаром вийшла за нього заміж. Жили Діна й Антон неподалік від батьків у взятій в іпотеку двокімнатній квартирі.
Діна не дуже любила спільні урочистості, не в останню чергу через батьків, здатних влаштувати виставу на рівному місці. Ювілей доньки спочатку планували відзначати в кафе, але в Антона на роботі почалися проблеми. Тому вирішено було запросити гостей додому і відсвяткувати Юлине десятиліття скромніше, ніж планувалося.
Увечері, провівши гостей і вклавши засмучену доньку спати, Діна зітхнула:
— Ось що в лоб, що по лобі…
— Ти про що? – запитав Антон.
— Та про маму з татом. Скільки разів просила їх не влаштовувати свої дикі розбірки хоча б при дитині та її гостях, а їм обом все рівно…
Антон промовчав. Йому самому були вкрай неприємні постійні конфлікти тещі та зятя, які, здавалося, сварилися ніби напоказ. Але що слід робити, ні він, ні Діна поки що не знали.
***
Через кілька місяців Валентину і Бориса запросили на новосілля. Винуватцями торжества була сім’я молодшого брата Бориса Костянтина. Вони з дружиною, нарешті, переїхали зі своєї вторинної двокімнатної в трикімнатну квартиру поліпшеного планування в елітному районі. Костянтин хотів, щоб старший брат розділив із ним радість, проте в якийсь момент щось пішло не так…
Від самого початку, щоб уникнути непорозумінь, сварливе подружжя про всяк випадок посадили на безпечній відстані одне від одного. Але не минуло й десяти хвилин від початку вечері, як Борис, вимовляючи довгий виснажливий тост, за звичкою зачепив свою дружину:
— Так ось! Бажаю, зрештою, щоб ви свою квартиру утримували в чистоті, а не так, як моя росомаха…
— Ти що маєш на увазі, старий?! – тут же підхопилася Валя.
— Що треба, те й маю! – підвищив голос Борис.
І тут його понесло:
— На балкон он ногою не ступити, все закладено! А на антресолях чорт ногу зламає! Нічого не знайти…
— Та ти ж сам захарастив цей нещасний балкон якимись залізяками! – кип’ятилася Валентина. – Гаража тобі мало! От у гараж твій точно ногою не ступити! Засмітив, що самому увійти страшно…
— То за що п’ємо? За гараж чи за балкон? – спробував розрядити обстановку хтось із гостей.
— Так, у мене вже чарка нагрілася. Завершуй уже тост, – попросив Костянтин.
— Ну, загалом, щоб вам тут жилося добре, багато і щасливо, – закінчив нарешті Борис.
До подачі десерту скандальна парочка поводилася більш-менш пристойно і майже весь вечір намагалася не перетинатися. Але за чаєм Борис, закидаючи в рот третій за рахунком шматок пирога, знову пустив шпильку в дружину:
— Смачний пиріг, молодець, Клаво. Ось у моєї ні розуму, ні фантазії, ні бажання, нічого не вистачить, щоб спекти ось такий шедевр! Напече якоїсь дурниці, що дивитися огидно…
— Ага, – ображено промовила Валентина, – а хто ж зжирає всю мою випічку, не давши їй навіть охолонути як слід?
— Та облиш… – поморщився Борис. – Ти занадто добре про себе думаєш. Ти ще той кондитер!
Валя надулася і хотіла було як слід припечатати чоловіка словом у відповідь, але тут Костянтин відволік брата і повів його в сусідню кімнату.
Інцидент було вичерпано, але настрій у всіх уже добряче зіпсувався. Через якийсь час, провівши поглядом родичів, які йшли під ручку, Костянтин із дружиною переглянулися. Кожен про себе вирішив добре подумати, перш ніж запрошувати їх знову.
***
Наближався ювілей куми, Борис і Валентина готувалися до свята відповідально, все-таки п’ятдесят років виповнюється не щодня. Яке ж було здивування подружжя, коли їх не виявилося у списку запрошених.
Вони образилися і, вирішивши помститися кумі, не запросили її на свою річницю весілля. Решта гостей прийшли.
У самий розпал свята розчервонілий, розслаблений і задоволений Борис поринув у спогади. Зупинити його, здавалося, було неможливо:
— І ось ми йдемо парком, вона в струмливій червоній сукні, легкою ходою… – з усмішкою говорив він.
— Та не в червоній, а в рожевій сукні я була! – заперечила Валентина.
— Та не перебивай ти! – відмахнувся він. – І ось. Підходимо ми з нею до чортового колеса, сідаємо, піднімаємося до неба… А там… Вітер як подув, її сукня як задерлася і як прилипла до її обличчя! І я побачив… у горошок. Наступного дня я потягнув її до РАЦСу.
— Та не бреши ти! – реготнула Валентина. – До РАЦСу іти вмовила тебе я. І то ледве як! Тільки коли в мене живіт став помітний…
За столом раптом стало тихо, Діна й Антон відчували наближення неминучої бурі, але не знали, як їй запобігти. Поки Борис підшукував відповідну відповідь, Валя посміхнулася і пильно подивилася йому в очі.
— А чого ти не згадуєш, як стріляв оченятами на тому колесі довгоногвй розмальованій дівиці в міні-спідниці? – понизивши голос, запитала вона.
— Хто б говорив! Сама ледь шию не звернула на дискотеці, задивляючись то на студентів, то на лисого здорованя в шкірянці, то на кудлатого хіпаря… – відгукнувся Борис.
Тут Діна вирішила, що час втрутитися.
— Мамо, тату, ну давайте про що-небудь веселеньке краще? – переводячи погляд з одного на іншого, попросила вона.
— Ну її, вона завжди все зіпсує… – зітхнув після чергової паузи Борис. – Антошо, розливай. У мене новий тост дозрів.
— Досить уже! – рішуче сказала Валя. – І так несеш нісенітницю всяку, що вуха в’януть.
— Я сказав, наливай! – підвищив голос Борис.
— Усе, немає, скінчилося все для тостів! Будемо подавати чай.
— Куди сховала мою настоянку? – Борис, який добре прийняв на груди, почервонів, вени в нього на скронях здулися. – Віддай! Постав назад на стіл!
Я ж знаю, що ми не допили!
— Не віддам!
— Ах так…
Борис різко встав з-за столу, з великими труднощами зняв обручку з пальця і з розмахом у серцях кинув її на підлогу в ноги сидячої дружини.
— Розлучення! – заволав він. – Завтра ж піду до суду із заявою! Жодної хвилини з тобою більше не хочу жити! Усе, досить, набридло! Ти мені як гірка редька! Ні романтики! Ні розуму! Ні фантазії у тебе немає!
Трохи оговтавшись після такої тиради, Валя звернулася до зятя:
— Антошо, виклич психлікарню. Тут, здається, білою гарячкою тхне.
— Ми, мабуть, підемо, – сухо сказав Антон.
— І справді. Нам пора! – підхопила Діна.
Слідом за ними в коридор вийшов Борис.
— А ти куди, тату? – запитала Діна.
— Йду, – буркнув Борис. – Ну її… Йду!
Решта гостей незабаром теж розійшлися по домівках. Борис, поблукавши трохи двором, зайшов у магазин, після чого повернувся додому.
— Що, передумав іти? – усміхнулася Валя.
— Та ну тебе. На ось. Чай тобі купив. Улюблений твій…
Як і завжди, вони швидко помирилися.
***
Наступного дня після пам’ятної річниці Антон запитав Діну:
— Ти дзвонила батькам?
— Та відразу як прокинулася. Після вчорашнього кільця гріх було не подзвонити.
— Ну і що? Не передумав розлучатися? – запитав чоловік.
— Та він, схоже, і не пам’ятає нічого. Вони обидва бадьорі, веселі й дуже навіть дружні.
Антон накрив руку дружини своєю долонею і м’яко промовив:
— А тобі не здається, Діно, що в них якась манія собачитися на публіці? Коли вони удвох, у них немає цієї потреби. І вони дуже навіть дружні…
— На жаль, не здається, Антоне, – зітхнула Діна. – Я давно цю патологію помітила. Але батьків не вибирають…
— Це вже точно. Слухай, а що як провчити їх?
— Я давно про це замислююся. Провчити їх, звісно, варто було б, але як?
— Є в мене одна думка. Але потрібно, щоб усі ми діяли спільно.
І Антон коротко розповів дружині свій план.
***
Кілька місяців потому Борис відзначав свій шістдесятирічний ювілей. Усе було готово для зустрічі гостей, ошатне подружжя сиділо за накритим столом у кафе, чекаючи на запрошених.
Коли до призначеного часу не підійшов жоден гість, вони почали хвилюватися. За півгодини Валя почала обдзвонювати запрошених, але слухавку ніхто не знімав… Незабаром вони зрозуміли, що гості не прийдуть.
Після невеликої паузи Борис тихо промовив:
— Давай вип’ємо удвох, старенька!
— Наливай, – відгукнулася Валя.
Вони мовчки випили і приступили до закуски, через якийсь час язик у Бориса розв’язався.
— Ну от як так? – забурчав він. – Узяти й не прийти… А ми їх вважали рідними, дорогими, ближніми…
— Так… – зітхнула Валя. – Невдячні вони, Борю. Наливай!
Покінчивши з шардоне, подружжя якийсь час сиділо в повній тиші. А потім Борис простягнув руку і торкнувся зап’ястя дружини.
— Нудно, Валю… – зітхнув він.
— Нудно.
На цьому гостьова історія Бориса і Валентини закінчилася, вони всерйоз образилися на доньку, зятя і на інших родичів. Більше і вони нікого не запрошували, втім, їх теж ніхто ніколи до себе не кликав.
