— Ти сама прийшла на тих же умовах, сама на шию мамі сіла, та ще й дитину свою привела, – почула я від рідного брата.
Так, та не так, я вважаю. Мені 32 роки, 3 роки тому, коли моєму синові виповнилося 4 роки і він стабільно ходив до садочку, я зважилася піти від чоловіка. Мій чоловік із тих чоловіків, для яких штамп у паспорті нічого не означає. Якщо покликала любов – він піде покликом. Навіть якщо кохання на одну ніч. Загалом, терпіти його зради і зі страхом чекати, коли він мені принесе якесь захворювання, яке передається певним шляхом, набридло.
Повернулась я до мами за її згодою. Мама має двокімнатну квартиру, часткою в ній ні в мене, ні в мого старшого брата немає. Мама інвалід, отримує невелику пенсію та не працює. Про те, що вона сидітиме з онуком “на підхваті”, не йшлося. Але моєму поверненню мама навіть зраділа: на її крихітну пенсію жити та утримувати квартиру було дуже важко.
Ми із сином переїхали. Я працюю, син хворіє не частіше, ніж будь-яка середньостатистична дитина його віку. Потрібно віддати належне моєму колишньому чоловікові, він теж працює і від аліментів бігати не став. Платить справно та досить пристойно. Із сином спілкується. Спочатку він усе кликав нас назад, але люди не змінюються, до нього я не повернуся і це точно.
— Як добре, – казала мама, – і допомога від тебе суттєва в побуті, в матеріальному плані стало просто незрівнянно легше, та й не нудно мені. Сидіти з онуком не можу, то хоча б пограю, займу його чимось корисним.
Мама вихователь дитячого садка у минулому, вона справді займалася з онуком. Крім того, з моїм поверненням ми змогли багато проблем вирішити, які стосуються її здоров’я – платні обстеження, хороші ліки, невеликий ремонт у квартирі, купівля нової пральні тощо. Словом, усе було добре майже півтора роки.
Доки до мами не повернувся мій старший брат. Йому 38 років, дружина вигнала: брат почав все частіше вживати, працював останнім часом епізодично: хто ж таких буде довго тримати на роботі. Чи я зраділа такому несподіваному повороту подій? Ні. Але при поверненні брат клятвенно обіцяв, що зміниться, кине згубну звичку, стабільно працюватиме.
Загалом, мама синочка виставити із рідного гнізда не змогла. Він спочатку жив на кухні, але це виявилося всім незручно, тоді мамину кімнату переставили меблями і брат оселився там. Працював? А як же! Разів зо три. Двічі на місяць і один раз по 3 тижні.
Самі розумієте, що за життя у нас почалося. Дорослий мужик, який їсть, ще й вживає, питає у мами грошей на “подиміти”. Пити він справді став менше, але працювати не пішов. Звідки у мами гроші? Правильно, у мами грошей, щоб годувати здорового чоловіка, немає.
— Що за справи такі? – обурювалася я, – Чому я зі своєї зарплати та аліментів мою дитину зобов’язана годувати цього родича? Рахунки виросли, їсть він теж, не соромлячись. Довго це продовжуватиметься?
— Ну постривай, – твердила мама, – зараз він стане на ноги і знайде нормальну роботу. Ну, як я можу сина вигнати? Куди він піде?
Від чого треба було оговтатися братові? Від яких душевних ран? Дружина вигнала? Ага, на рівному місці. У брата із дружиною двоє дітей. Одному 10 років було, друге всього 6. Напевно не від хорошого життя жінка воліла їх вирощувати одна.
Але поступово я почала помічати, що мама просто виправдовує сина та вішає всіх собак на колишню невістку: ставила дітей без батька, не підтримала, мабуть, знайшла собі нового чоловіка. Неприємно було.
Я знаю, як важко зважитися на розлучення жінці, яка виховує дітей. З колишньою невісткою мама не спілкується: сама не поїде, здоров’я не те, а братова дружина возити онуків до бабусі не захотіла. Зрозуміло, там колишній чоловік живе, а він якраз і не докладав жодних зусиль до того, щоб з дітьми підтримувати стосунки.
— Вона їх проти мене налаштувала, – видав братик, приблизно після півроку з дня свого повернення, коли одного разу вибрався на зустріч із сином і донькою, – я прийшов, а вони мене запитують: “Тато, а що ти нам приніс?” Ось як? Батько прийшов, а їм “щось” подавай? Без подарунків та гостинців татко не потрібен? Та й нехай як хочуть, так і живуть.
Я багато могла сказати з цього приводу, але не стала – даремно. А мама сидить і киває: “Безсовісна ж колишня невістка, сама чоловіка вигнала, тепер їй грошей подавай?” Тим часом я жорстко скоротила свій внесок у спільне господарство: треба було хоч трохи накопичити на окреме життя для нас із сином. Я ж розуміла, що довго не витримаю.
4 місяці тому, повернувшись із роботи, маму я застала у сльозах. Причина? На брата справу порушили через несплату аліментів. Хто винен, що чоловік двох дітей не забезпечує? Правильно, колишня дружина. Де логіка?
І прохання до мене:
— Дай братові грошей, щоб він закрив частину боргу, тоді справу припинять.
— Звідки, – говорю, – у мене, розведена з дитиною, гроші? Брат працювати не хоче спробувати? Дітей, як не кажи, а утримувати він має.
— Ось ти міркуєш, як жінка, – образилася мама (цікаво, а як хто мені міркувати?), – Ти ж маєш гроші. І потім ти аліменти отримуєш регулярно.
Тут я засміялася. Тобто, я з аліментів, які колишній платить на свою дитину, маю платити аліменти за свого брата на його дітей? Але мама вважала, що все нормально, я просто мушу виручити брата. А він сам був з мамою цілком згоден, ще й висловився, що я теж живу в квартирі, та ще й з дитиною на тих самих підставах, що й він. Тобто даром.
Через 2 тижні я з’їхала в однокімнатну знімну. І знаєте, за цей час я якось не відчула, що грошей поменшало. А я одразу ж підробіток знайшла, боялася, що нам із сином не вистачить. Дивно, але вистачає. Мабуть, я сильно занижувала свої витрати на те, щоб оплачувати комунальні послуги матері, щоб купувати їжу для трьох дорослих та одну дитину. Так, у мами пенсія була, але й на ліки вона витрачалася.
Нам із сином вистачає. Але я підроблятиму. Так, не надто скоро, швидко і не вийде, але назбирати на своє житло я постараюся.
Як живуть мама та брат? Казна-як живуть. Нам із сином вистачає на життя, але не на допомогу рідні.
— Ти нас покинула, ти подумала про те, як ми житимемо? – питання від мами зі сльозами, – У нас борги збираються за комунальні вже.
— Мамо, – кажу, – коли я з чоловіком жила, брат жив з дружиною, а ти жила одна, тобі ж вистачало? Насилу, але з субсидіями ти справлялася. І тепер ти впораєшся. Треба тільки перестати утримувати сина. Ну чи змусити його заробляти. Я не знаю як, мамо. Але маю своє життя. Ти думаєш про свою дитину, а я про свою. Вибач, у мене немає можливості, ні бажання далі його тягнути.
— Яку жорстоку виростила дочка, – плаче мама, – рідній матері шматком хліба не допомогти.
Мені важко далася ця розмова, мені шкода маму, але допомагати їй не буду. Я, наприклад, від колишньої братової дружини знаю, що мама (а хто ще) нещодавно перевела їй 10 тисяч у рахунок аліментів. Тобто історія продовжується, мама шкодує сина, тягне його, а безсовісна у неї – я?
