Діло було в далекому 2007 році. Знайомі літали у відпустку і залишили ключі від дачі. Ну, там шашлику якщо захочеться на природі, або грядки прополоти з овочами різними корисними. Та хіба мало, для чого ще можуть знадобитися ключі від чужої дачі?
Цього разу ключі знадобилися саме для прополки бурʼяну. Оскільки все посіяно-посаджено і необхідно періодично плекати насадження за допомогою виривання незапланованих шкідливих травинок і обкопування кущиків.
Їдучи, вони попередили, мовляв, там скотина живе одна, іноді в гості приходить, ви вже її не ображайте. Нагодуйте якщо прийде. І на цій загадковій ноті відбули на далекі острови.
Я спочатку здивувався таким дивним стосункам із сусідом. Якщо він скотина, то чому ми повинні його годувати? Хоча знаючи добру вдачу друзів, цілком міг допустити, що вони підгодовували когось там. Може він і скотина, а людина хороша?
Загалом нам, що полити-прополоти, що полити-прополити-скотину погодувати, все одно. Треба, значить нагодуємо. Може він там типу сторожа?
У перший же вечір прийшла скотина. Після дзвінка на далекі острови з уточненнями й описом об’єкта, ми переконалися, що скотина, та сама. Точніше правильно сказати – Скотина. Тому, що це було його ім’я.
Скотина прийшов рівно о восьмій, оглянув ділянку і, присівши в кутку, засвистів сумну пісню. Пісню обдуреної і розчарованої в цьому житті істоти. Саме після цього ми зателефонували й уточнили що воно таке.
Цією ітотою виявився бурундук, який регулярно приходив до них на ділянку і похмурим посвистом вимагав поїсти.
На запитання, а хто ж маленького бурундука назвав таким гучним і мужнім ім’ям, знайомі зніяковіло перезиралися і бурмотіли щось на кшталт: «Він сам так представився».
Як би там не було, а Скотина щодня приходив до них і намагався висвистіти їжу. Прямо як бродячий музикант, який співає за їжу.
Я до цього, звісно, бачив бурундуків у лісі, і мультики за їхньої участі теж. Але ось так, коли з лісу виходить бурундук на ім’я Скотина, приходить до тебе і співає особисто для тебе, тут я навіть і історій таких не чув. Може, як у тому анекдоті, він отримав вказівку, що «З огляду на те, що білочок на всіх не вистачає, тепер твоя черга йти до людей»?
У перший вечір ми від щедрот своїх навалили йому біля ґанку гору насіння. Він, побачивши купу, різко подавившись нотами і став судорожно вкладати в рот насіння соняшнику, намагаючись дотримуватися мінімального коефіцієнта розпушування в роті.
Як показав досвід, для нього не існувало поняття «велика купа насіння». Будь-яку купу він телепортував кудись протягом максимум десяти хвилин. За черговою порцією він повертався із запалими, як у в’язня щоками, але за хвилину судомної роботи лапок, щоки його набували величезної форми.
Тварина не боялася нічого і нікого. Боявся він тільки однієї речі, що насіння колись закінчиться і тоді пропаде сенс життя. І тому він не дозволяв їм довго залежуватися біля ґанку.
Щоб телефони не заважали, ми їх складали купкою на столі, що стояв на вулиці. Завжди поруч і чутно, якщо хто подзвонить.
Як завжди, ввечері, проявляючи чудеса пунктуальності, біля ґанку з’явився він – бурундук. Гидливо пошкрябавши лапкою дерев’яний настил перед ґанком, він навіщось понюхав свій палець і зосереджено дивлячись у далечінь сів на дупу. Настрій у нього цього вечора був суто ліричним і, пробігши очима невидимі ноти, Скотина взяв саму верхню і жалібно засвистів свою «Пісню голоду».
У цей час задзвонив телефон, що лежав на вулиці. Я в цей час сидів у будинку, дивився телевізор і позивні тваринки не чув. Зате почув телефон.
У цей час дружина, яка чула і його, і телефон, вирішила, що бурундук істота пріоритетна, а на дзвінок і я можу відповісти. З цими, загалом то справедливими думками вона висипала гірку насіння перед Скотиною. Нахабний бурундук тут же замовк і захапав перший транш із купи. Але в рот покласти не встиг. Щойно він відчинив своє бездонне забрало, як на ґанку з’явився я і, не витрачаючи часу на перебирання ногами сходами, просто з ґанку стрибнув униз. Під мною ще плавно пропливали всі п’ять сходинок, як я відчув, що повітря якось стало густішим і передчуття чогось незвичайного охопило мене зі страшною силою.
Тварину теж охопило передчуття незвичайного. Але тільки через кілька секунд. За цей час моя туша з гуркотом приземлилася на дошку, де на іншому її кінці волохате обдарування готувалося куштувати заслужені лаври.
Ефект гойдалок був вражаючим. Він, так само з відкритим ротом і з повними, як бабця на базарі, лапами насіння, геть ігноруючи силу тяжіння, стрімко злетів угору суворо вертикально і з сумним свистом зник у низькій хмарності.
Я ще якось мигцем відзначив, дивна річ, бурундуки щось розліталися нині, до дощу, мабуть.
Земля урочисто зустрічала свого сина секунд через кілька. Де він був увесь цей час і що бачив, ніхто так і не дізнався. Але судячи з розширених очей і розпушеного і без того не маленького хвоста, бачив він багато і страшне. Приземлившись на м’яку землю він як метелик, беззвучною грудкою хутра просвистів під ґанок і зник.
А перед ґанком залишилася лежати непочата купка насіння, ніби символізуючи, наскільки недовговічним буває мистецтво.
— Він більше не прийде – думка була одностайною. І ніхто б не прийшов після відвідування стратосфери!
Стало чомусь сумно. Я присів біля купки насіння. Ні, він точно не прийде. Автоматично я вичепив оком велику насінину на вершині купки, захопив її пальцями і голосно хруснув.
З-під ґанку пролунав обурений свист. Там, розчепіривши лапи, як борці сумо перед сутичкою, стояв погойдуючись бурундук і дивився на мене злісними, чорними очима.
Дулю тобі, а не моє насіння! – говорили його очі. І ще багато чого я прочитав у них про себе.
І я досі дивуюся, звідки бурундуки знають такі слова?!
