— Ігорю, ти точно нічого від мене не приховуєш? — Оля пильно дивилася на чоловіка, який сидів за обіднім столом і з незворушним виглядом допивав свою ранкову каву. — Поясни мені, чому ти почав так багато часу проводити в тому гаражі?
— Ну як чому, кохана? — чоловік намагався зберігати спокій, хоча очі його забігали. — Ти ж сама сказала, що гараж треба продати. А щоб продати, спочатку треба навести там лад. Правильно?
— Правильно. Але ти вже два тижні наводиш там лад. Це ж просто гараж, а не приватний будинок на три поверхи. Що там так довго можна робити, Ігорю?
— Та там трохи лишилося. Чесне слово. Добре, я побіжу тоді? Швидше почну — швидше закінчу. Ти мені даси з собою трохи їсти? Ну щоб перекусити до обіду.
— Хліб у хлібниці, котлети в котлетниц… Тьху, в холодильнику тобто, — буркнула Оля. — І май на увазі, Ігорю, якщо я дізнаюся, що ти мене дуриш…
— Та не дурю я! Чесне слово!
Ігор дістав із хлібниці нарізаний батон, поклав у пластиковий лоток дві скибочки хліба, а зверху — шість котлет.
«Ну от куди йому стільки? — подумала Оля, спостерігаючи за чоловіком. — Він же котлети ніколи не любив, а тут одразу шість штук… З іншого боку, може, справді там багато роботи і в нього нездоровий апетит прокидається?»
От тільки не давала їй спокою одна обставина… Вона ж чудово пам’ятає, з яким небажанням Ігор погодився на продаж гаража і як казав, що не має часу, щоб наводити там лад.
Точніше — вільний час у нього був, просто він казав, що дуже втомлюється на роботі, і постійно повторював, що вихідні потрібні для того, щоб відпочивати, а не в гаражі порядок наводити. Оля його цілий місяць «пиляла», поки він не погодився.
А тепер… Тепер Ігор щодня туди ходить вранці й увечері, а на вихідних і поготів пропадає там цілими днями.
З чого б це?
Оля відкинулася на спинку стільця і знову почала прокручувати в голові недавню розмову з чоловіком.
— Ігорю, от скажи мені, будь ласка, навіщо нам потрібен цей гараж? Машину нову ми купувати не збираємося, стара — давно вже здана на брухт. І нехай би цей гараж просто стояв, але ми ж за нього гроші платимо! Навіщо?
— Ну раптом машина в нас усе-таки з’явиться? — з надією в голосі запитав Ігор. — От гараж і знадобиться.
— Не з’явиться! Тобі мало, чи що, було одного разу? Хочеш вдовою мене залишити, так?
Рік тому Ігор потрапив у страшну аварію: машина ремонту не підлягала, а він дивом залишився живий. Ось тоді Оля і сказала чоловікові, що більше він за кермо не сяде. А якщо сяде, то вона подасть на розлучення.
— Значить так, любий! Я вважаю, що гараж треба продати. Ти ж усе одно туди не ходиш!
— Продати? Так там же мотлоху стільки, це треба генеральне прибирання робити, — невдоволено зітхнув Ігор. А сам дивився на дружину, сподіваючись, що його «відмазка» стане для неї вагомим аргументом.
— От візьми й наведи там лад! Все одно на вихідних нічого не робиш удома. А так хоч час із користю проведеш. Чи що, мені самій це зробити?
Ігор довго опирався, але зрештою втомився від постійних розмов про гараж і змушений був погодитися. А тепер із гаража цього його не витягнеш… Хіба це не підозріло?
«Ну явно ж щось приховує, — міркувала Оля. — Ще й так багато їжі з собою бере…»
Коли чоловік пішов, Оля підійшла до вікна і задумливо дивилася на Ігоря, який прямував у бік гаражного кооперативу. Причому хода в нього була така…
Така, ніби він не в гараж іде працювати, а на побачення або зустріч із товаришами по чарці. Ні, Оля чудово розуміла, що коханку в гараж він не приведе, та й немає в нього ніякої коханки, на трьох міркувати він не буде, бо міцні напої на дух не переносить.
Але щось же він там робить!
«Явно в нього є якийсь секрет, і я його обов’язково дізнаюся!» — твердо вирішила Оля.
Вона зателефонувала подрузі, з якою планувала сьогодні піти в кафе, і скасувала зустріч, пославшись на погане самопочуття. А сама одяглася, вийшла з квартири й пішла за Ігорем.
Так, їй було гидко, що вона змушена стежити за чоловіком, однак у неї немає іншого виходу. Сам винен, що нічого не каже.
Коли Ігор підійшов до свого гаража, він уважно роззирнувся навсібіч, після чого дістав ключі з кишені й почав відкривати замок. Розчинивши навстіж одну зі стулок воріт, усміхнувся і зробив кілька кроків назад. А вже за секунду на вулицю вибіг собака і, виляючи хвостом та радісно гавкаючи, кинувся до своєї людини.
— Привіт, Дизелю! Скучив? Я теж!
Ігор присів навпочіпки поруч із собакою, потім дістав із пакета пластиковий лоток і почав годувати Дизеля котлетами. Цього разу він спеціально взяв побільше, бо «стандартної порції» з двох котлет дорослому собаці було замало.
Поки Дизель з апетитом уминав смачні котлети, Ігор дивився на нього з усмішкою на обличчі й згадував їхню першу зустріч.
Він тоді прийшов похмурий до свого гаража і довго не міг відкрити замок, який не відкривав уже ніхто цілий рік. Потім зайшов усередину, подивився на весь цей мотлох, якого йому належало позбутися, і важко зітхнув, уявивши, скільки роботи йому доведеться зробити.
Але річ навіть не в роботі була, а в тому, що йому не хотілося гараж продавати. Хороший адже гараж, він сам його будував.
А потім Ігор раптом почув, як десь поруч хтось жалібно скавучить. Він вийшов із гаража, завернув за ріг і побачив там собаку, який лежав на землі.
— О! А ти звідки тут узявся? — поганий настрій від самого ранку як рукою зняло. Собак він дуже любив. Ще з дитинства.
Спочатку Ігор подумав, що собака належить одному з членів гаражного кооперативу, але, подивившись на ребра, що виступали з боків, засумнівався в цьому.
А коли побачив, що собака не просто лежить, а прив’язаний до дерева, спохмурнів. Оглянувши повідець, він помітив, що пес намагався його перегризти, але поки ще не зміг цього зробити. Хороший був повідець, міцний.
Ігор звільнив собаку, повернувся до свого гаража, дістав із пакета бутерброди, які взяв із собою на перекус, і віддав їх своєму новому знайомому. А пес із задоволенням їх з’їв. Точніше — зжер. І хвилини не минуло, як чотири бутерброди зникли просто на очах.
«Це скільки ж ти тут просидів голодний?» — подумав Ігор.
— Що ж ти такого накоїв, що тебе тут залишили? Ніби нормальний пес, неагресивний.
Пес подивився на людину сумними очима і… промовчав. Він, звісно, міг розповісти йому, що з ним сталося. Та тільки сенс? Людина все одно нічого не зрозуміє. Це собаки можуть розуміти людську мову, нехай окремі слова, але все ж таки. А люди… Люди так і не навчилися розуміти собак.
Ігор сходив у гараж і повернувся звідти з пляшкою води. Миски не було, тому поїти собаку довелося з руки.
Потім він сів поруч із псом і довго-довго гладив його по голові. А пес… Він лежав на землі й згадував, як колись точнісінько так само його гладив улюблений хазяїн. Колишній.
Шарик (так його звали в минулому житті) ніколи не думав, що його можуть просто взяти й вигнати на вулицю. Але його взяли й вигнали. Причому він так і не зрозумів, за що…
Незадовго до того, як опинитися на вулиці, Шарик жив разом зі своїм господарем і його новою дружиною (зі старою господар розлучився) у двокімнатній квартирі. Щоранку і щовечора господар гуляв із ним у дворі будинку.
А його дружина… Вона ніколи не любила Шарика і навіть не приховувала цього. Ніколи пес не чув від неї доброго слова. Але він зовсім не засмучувався. Головне, що господар його любить.
А одного разу в домі з’явилася ще одна людина. Точніше — маленький такий чоловічок, дуже схожий на господаря. Пес бачив його лише мигцем, тому йому дуже хотілося розглянути копію господаря ближче.
Переконатися, що йому не здалося. Поки господар зі своєю дружиною вечеряли, пес обережно підійшов до дитячого ліжечка, засунув свою цікаву морду між дерев’яних рейок і розглядав маленького чоловічка, від якого пахло чимось солодким.
Пес збирався лизнути його в щоку, але малюк у той момент прокинувся і закричав. До кімнати одразу ж прибігла дружина господаря і теж почала кричати. За секунду з’явився і сам господар.
— Твій пес… Твій пес хотів його вкусити, з’їсти! — задихалася вона від злості. — Я сама бачила! На власні очі!
— Цього не може бути, — розгублено відповів господар.
— Може! Я бачила. Або ти що, не віриш мені? Твій собака просто зрозумів, що тепер ти любиш не тільки його, і вирішив позбутися його. Від твого сина, розумієш?
— Дурниці…
— А от і не дурниці! Я в інтернеті читала, що так часто буває. Невже ти не бачиш, як Шарик на тебе дивиться? Так зазвичай дивляться ті, кого застали на місці злочину.
Пса вигнали з кімнати. Потім, лежачи в коридорі на лінолеумі, він чув, як господар і його дружина голосно лаються. Чув, як плаче дитина в кімнаті, і не розумів, чому його звинувачують у тому, чого він не робив.
Він же просто хотів лизнути малюка. Познайомитися з ним…
А потім… Господар вивів свого вірного друга з квартири й пішов на вулицю. Пес думав, що гуляти, але ні — людина, яку він так любив, привела його до гаражів, які знаходилися в іншому районі міста, вибрала той, у якому давно вже ніхто не з’являвся (це було зрозуміло по іржавому замку), зайшла за ріг, міцно-міцно прив’язала свого пса до дерева і пішла. Назавжди пішла. Навіть нічого не пояснивши…
І якби не добра людина, яка прийшла у свій гараж і звільнила його, він би дуже скоро помер з голоду.
— Слухай, я так розумію, що йти тобі нікуди? — запитав Ігор. — Хочеш, можеш поки в гаражі в мене пожити? А я буду приходити щодня провідувати тебе. Що скажеш, га? Звісно, це не квартира і тим більше не будинок, але нічого іншого я тобі запропонувати не можу.
— Гав-гав! — радісно загавкав пес, що в перекладі на людську означало:
«Звичайно, добра людино, я згоден! Я взагалі можу поруч із гаражем жити, на вулиці. Головне, щоб ти приходив… Одному мені погано».
Ігор розібрав у гаражі один кут, пересунув туди старий диван, після чого покликав собаку.
— Тут ти поки і будеш жити. Не знаю, як довго, але якийсь час точно поживеш. Ну а потім буде видно, — задумливо сказав Ігор. — Може, мені вдасться знайти когось, хто забере тебе.
Ігор погладив пса і запитав:
— До речі, ти не проти, якщо я буду називати тебе Дизелем? Завжди мріяв так назвати свого собаку.
— Гав-гав!
— От і чудово.
Протягом двох тижнів Ігор приходив у гараж щодня, вранці та ввечері. А на вихідних і зовсім пропадав тут цілими днями. Він, звісно, розумів, що Оля може про щось здогадатися, але, як не крути, у нього була поважна причина: вона ж сама попросила навести лад у гаражі. От він і наводив там лад.
А заразом весело проводив час із Дизелем. Дуже він здружився з собакою за останні два тижні.
В Ігоря, звісно, була думка поговорити з дружиною і вмовити її взяти Дизеля додому. Але щоразу він відкладав цю розмову. Тому що був упевнений, що вона не погодиться.
Його сусід сам розповідав, як нещодавно Оля кричала на нього і на його собаку за те, що вони просто спускалися сходами.
— Слухай, а чому в тебе дружина так собак ненавидить? — запитав сусід в Ігоря наступного дня.
— З чого ти це взяв?
— Та я вчора просто…
Сусід розповів, що трапилося вчора, і Ігор лише знизав плечима. Разом з Олею він жив тільки третій рік, і можливо, чогось ще не знає про свою дружину. Сама Оля про цей випадок нічого йому не розповіла, а він не став розпитувати.
— Ех, Дизелю, — Ігор обійняв пса. — Скоро, напевно, я не зможу приховувати від дружини, що тут насправді відбувається, і тоді…
— А що тут відбувається? Дуже цікаво дізнатися, — запитала Оля.
Ігор від несподіванки підскочив, різко обернувся і так розгубився, що ледве не бовкнув: «Це не те, що ти подумала…»
— Я… Я… Ми тут…
— Ну сміливіше, Ігорю. Ти чого так злякався, ніби я тебе з коханкою застукала? Бачу, що замість коханки ти собі собаку завів?
— Т-так… Він просто в мене в гаражі живе. Просто нікуди йому зараз іти. Але це тимчасово, чесне слово.
— Звичайно, тимчасово! — усміхнулася Оля. — Як тобі взагалі спало на думку собаку тримати в гаражі?
— Я ж не міг залишити його на вулиці.
— А додому чому відразу не привів?
— У сенсі додому? — Ігор з подивом подивився на дружину. — Ти ж собак ненавидиш…
— Я собак ненавиджу? З чого ти це взяв?
— Так це… Мені сусід усе розповів… Розповів, що ти кричала на нього і на собаку… А вони ж просто йшли сходами.
— Микола, чи що, розповів? А ти знаєш, чому я кричала взагалі? Я ліфт чекала, а він вискочив з-за рогу зі своїм собакою і налякав мене до смерті. І кричала я виключно на сусіда, а не на собаку. Тому що собаки розумніші за людей, і такі дурниці їм у голову не прийдуть. Ось так, Ігорю. Обдурив тебе сусід…
— Тобто ти нічого не маєш проти собак?
— Нічого не маю. І взагалі я давно хотіла запропонувати тобі завести собаку. Тебе ж на вулицю не витягнеш, а так був би привід гуляти частіше. Як його звати, до речі?
— Дизель…
— Ну хто б сумнівався, — усміхнулася Оля. — Тільки мій чоловік міг так назвати собаку. Привіт, Дизелю.
Оля підійшла до собаки:
— Як ти дивишся на те, щоб змінити місце проживання? Пропоную тобі переїхати з цієї халупи в більш комфортні умови. Згоден?
— Гав-гав!
— Ну тоді йдемо додому. А в гараж ми Ігоря поселимо, нехай відчує на власній шкурі, як це…
— Але я ж думав… — почав виправдовуватися чоловік.
— Та гаразд, жартую я. Але… — Оля суворо подивилася на Ігоря, — гараж усе одно доведеться продати.
Ігор кивнув, потім швидко закрив гараж, і разом з коханою дружиною та улюбленим собакою пішов додому. І всі в той момент були по-своєму щасливі.
Ігор — тому що тепер він точно знає, що його дружина любить собак і зовсім не проти того, щоб Дизель оселився в їхній квартирі. Оля — тому що вона, нарешті, дізналася секрет, який приховував від неї чоловік, і, слава Богу, нічого «кримінального». Ну і Дизель, звичайно, теж щасливий. Утричі. Тому що тепер у нього нові господарі, новий дім і… нове життя.
А через пару років у квартирі з’явилася ще одна людина. Точніше — маленький чоловічок, у якого був ніс господаря і очі господині.
Він, звичайно, на гарматний постріл до нього не підходив, щоб його знову не вигнали, але…
— Дизелю, а ти чого не підходиш? — усміхнулася Оля, тримаючи дитину на руках. — Йди сюди, будемо знайомитися.
Ігор теж подивився на Дизеля і жестом показав, щоб пес підійшов ближче.
Так Дизель і дізнався, що маленького чоловічка, який з’явився у квартирі, звати Іваном, і що тепер вони гулятимуть на вулиці не втрьох, а вчотирьох.
Здорово ж як! Гав-гав!
