— Я й не сперечаюся. Розлучення — не привід ставити на собі хрест, але й так теж не годиться, — зітхає Олена Андріївна. — Марійка за мамою сумує, тільки Ані вічно не до дитини.
— А що, так прямо і сказала, мовляв, їду на два тижні? Не запитала дозволу? Не поцікавилася, а як ти взагалі на це все дивишся? Чи можеш ти за онукою доглянути, чи ні? — здивована подруга.
— Ось так, речі в валізу кинула, грошей на кухонному столі залишила і ручкою помахала. Не вперше так уже в нас, — хитає Олена Андріївна головою.
— А гроші в неї в декреті звідки?
— Звідти, від цього самого залицяльника, з яким вона на море подалася. Ні, коштів на виховання онуки мені вистачає, я на пенсії, плюс, колишній зять платить непогані аліменти.
Плюс ще й новий залицяльник доньки явно не бідний, відпочивати її повіз, плюс ще й грошей на доньку він їй дав, своїх в Анни, і справді, немає, — відповідає Олена Андріївна. — Але не в цьому ж справа. Особисте життя має бути, але не так, щоб дитина росла як трава біля хати.
Олені Андріївні 68 років, її доньці Анні 31, онуці Марійці за два місяці виповниться 3 роки. Чи піде Анна працювати в офіс, чи обере віддалений варіант (є в неї такі пропозиції) — це питання.
Поки, принаймні, йти з дому до свого нового чоловіка донька не збирається, вони зустрічаються всього 4 місяці. Про те, що буде з Марійкою, якщо донька все ж наважиться зійтися з цим чоловіком, Олена Андріївна навіть думати боїться.
Донці Олена Андріївна дала життя доволі пізно, у 37 років, і, що називається, для себе.
Із заміжжям у неї якось не склалося, кавалери в черзі не стояли, а дитину дуже хотілося.
Коли Аня з’явилася на світ, батьків Олени Андріївни вже не було, давала собі раду сама. Хіба що подруга допомагала: треба ж іноді й до лікарні вийти без дитини.
Сенсом життя для жінки стала донька. На щастя, Аня не завдавала особливого клопоту: гарно вчилася, чемно поводилася, вони були дуже близькі й разом ходили гуляти, в театри, відпочивати їздили. Практично до старших класів школи.
Потім, звичайно, Ані стало цікавіше проводити час із подружками, Олена Андріївна до цього з розумінням ставилася.
Тож стосунки між матір’ю і донькою не зіпсувалися, вони не віддалилися одна від одної.
У 23 роки Анна, здобувши вищу освіту, надумала жити разом із нареченим.
Через рік вони розписалися. Жили в орендованій квартирі, потім чоловікові доньки дістався спадок, і вони переїхали в двокімнатну його бабусі.
Працювали, начебто дружно жили. Але не поспішали заводити дітей.
— Звісно, я цікавилася планами, — каже Олена Андріївна. — Мені за 60 уже, я могла б взагалі не дочекатися онуків. Життя зараз таке, у мене багато знайомих пішло з життя у віці трохи за 50! Запитувала, цікавилася. А чого б ні? Житло є, робота є, у шлюбі одне до одного вже, вважай, притерлися.
— Мамо, як тільки, так одразу, ми тобі потім одразу ж повідомимо, — досадливо хмикала донька, зять посміхався. — Нам для себе пожити хочеться.
І жили.
Як зрозуміла Олена Андріївна, дитинка в них з’явилася неочікувано: міняла контрацептиви, щось пішло не так.
Жінка підозрює, що Аня дитину не хотіла, навіть думала відмовитися, але злякалася, що взагалі може так статися, що дітей у неї після такого не буде.
Дитину залишила.
Як на біду, її стан, а потім і поява на світ маленької Марійки, змінили все. Анна стала нервова, стосунки з чоловіком розладналися зовсім, з матір’ю в Анни теж почалися сварки й суперечки.
— Просто два егоїсти, які звикли жити для себе, виявилися не готовими до того, що тепер треба увагу приділяти не тільки собі й одне одному, — вважає Олена Андріївна. — Почали з’ясовувати, хто з дитиною більше займається, хто по дому більше робить. Ну і свободи не стало, тієї, колишньої.
Коли Марійці було півтора року, Анна прийняла рішення про розлучення. Повернулася з донькою до Олени Андріївни.
Та була на пенсії, погорювала, та й вирішила: виростимо, он, вона взагалі доньку одна підіймала, а вдвох з Анею вони не впораються, чи що?
Незабаром стало зрозуміло, що і матеріально вони цілком викручуються. Колишній зять не став колишнім батьком, принаймні, в плані виплат колишній дружині та дитині. Бачиться він з Марійкою рідко, багато працює, але все ж.
І майже одразу Олена Андріївна почала помічати, що Анна дочкою немов би навіть обтяжується. Постійно донька сиділа в телефоні, в якихось листуваннях.
У будь-який зручний момент намагалася втекти на зустріч із подругами або до залицяльників.
Так, Марійка вдома не сама, вона нагодована, бабуся її виведе погуляти, почитає з нею книжку, пограє, догляне. Але й так теж не можна.
— З’являється за північ, дрихне до обіду після посиденьок «із подружками», потім розгойдується до вечора, ввечері уткнеться носом у телефон і все, — обурена Олена Андріївна.
— Хіба це нормально? Марійка до неї тягнеться, а в доньки одна відповідь:
«Марійко, не заважай, йди пограйся з бабусею».
Особливо поведінка Анни змінилася, коли в неї з’явився новий чоловік. Вона стала з дому пропадати взагалі на кілька днів, у вихідні, наприклад.
Навіть не запитувала, а як себе мама почуває, чи може вона з онукою залишитися, які взагалі в неї плани. Гроші покладе або на карту матері переведе, сумку з речами збере, макіяж зробить і спурхнула.
— Аню, у тебе совість є? — не витримала одного разу Олена Андріївна. — У тебе взагалі є дитина! Хіба я себе так поводила? Я розумію, що тобі хочеться влаштувати особисте життя, але не можна ж кидати дитину так часто? Ти ж, коли навіть удома буваєш, на Марійку — нуль уваги. І зараз біжиш. Твоя дитина — твоя відповідальність.
— Оце так, — зло «огризнулася» донька. — Які розмови пішли? А хто це мене, пам’ятається, просив подарувати онуків? Боявся не дочекатися? Ну ось, будь ласка, хоча я і не надто до цього прагнула. Просила? Візьми!
Ось і зараз: поставила перед фактом, що два тижні її не буде, і тільки дверима гримнула. А Марійка залишилася.
Ні, поки Олені Андріївні з онукою не важко, але дуже за неї прикро. І крихітка перед сном усе запитує: «Я прокинуся, і буде мама вдома?»
Що відповісти і як бути?
Про те, щоб віддати онуку її батькові, не йдеться. Втім, тому вона теж не сильно і потрібна. Позбавити доньку батьківських прав? А сенс? Опіку потім оформляти, та й чи дадуть ще?
Та й грошей вистачає.
Але що буде з Марійкою, якщо, не дай Боже, Олени Андріївни не стане? Думати страшно. І хіба можна так говорити: «Просили народити, я народила, які ще питання?
Бажання одних можуть обернутися тягарем для інших.
Іноді, прагнучи отримати одне, ми забуваємо про відповідальність, яка приходить разом із цим. Чи справді Анна настільки бездушна, чи просто заплуталася в житті, не усвідомлюючи, що її егоїзм ранить найближчих, не зрозуміло?…
