Я стояла біля плити, втомлено витираючи піт із чола, і з легким сумом дивилася на велику макітру щойно насмажених домашніх січеників. Пахли вони на всю хату — соковиті, з часничком, із хрусткою скоринкою, з любов’ю зліплені після важкого робочого дня.
Тільки-но я вимкнула газ, як у коридорі клацнув замок. Прийшов чоловік Андрій. А слідом за ним, хвилина у хвилину, як за розкладом, на порозі намалювався він — мій дівер Віталик.
— Та ну, Ганнусю, тобі що, шкода чи як? У Віталі зараз такий складний період… — примирливо гудів мій Андрій, миючи руки у ванній.
— А в твого Віталика все життя — один суцільний складний період! — не витримала я, брязкаючи кришкою від сковорідки.
Мій чоловік, як міг, захищав свого молодшого брата. А я вже просто кипіла від того, що Віталик перетворив нашу квартиру на справжнісіньку безкоштовну їдальню.
Це мене вже виводило з рівноваги. Він приходив, без перебільшення, на кожну вечерю. І апетит у цього двометрового здорованя був такий, ніби він цілий день вагони розвантажував: підмітав зі столу все, а потім ще й у холодильнику ревізію робив.
— Тобі що, харчів шкода для мого рідного брата? — хмурився Андрій, сідаючи за стіл. — Та я дам тобі грошей, не бідкайся. Мені для брата нічого не шкода. Згадай, як він нас виручив, коли ми були на мілині.
Так, правда ніде діти. Був такий момент у нашому житті, коли настала справжня чорна смуга. Я тоді втратила роботу, Андрій потрапив під скорочення, і ми опинилися в такій фінансовій ямі, що хоч плач.
Грошей не вистачало навіть на оренду житла, і тоді Віталій пустив нас до себе перебитися. Тривало це недовго — я тоді всі нерви Андрію вимотала, щоб він знайшов спосіб зняти хоч якийсь куток, і він це зробив.
Зрештою ми від Віталія виїхали, у нас потихеньку все налагодилося, ми навіть змогли взяти кредит і обзавестися власними квадратними метрами.
А от у брата, навпаки, все покотилося шкереберть. Йому не щастило ні з роботою, ні з жінками.
У підсумку, брат чоловіка розлучився. Квартиру залишила собі його колишня, Соломія. То була її спадщина від батьків, тож Віталик жодних прав на ті стіни не мав. Машину вона теж відсудила.
Коротше кажучи, залишився він біля розбитого корита. Перебрався в гуртожиток: крихітна кімнатка, загальна кухня, зручності в кінці коридору. А от харчуватися внадився до нас.
Ми, звісно, були не проти підтримати людину в біді, але ж усьому має бути якась межа!
— Твої січеники — просто пісня, Ганю! — нахвалював мою кулінарію Віталик, з апетитом наколюючи на виделку останнього з загальної тарілки.
А я з гіркотою думала про те, що ще дві години тому насмажила їх цілу гору. Добре, хоч дітей встигла погодувати до його приходу. Бо після дядька Віталі на столі не залишалося нічогісінько, навіть крихт.
— Як там у тебе на роботі, Віталику? — запитала я, ледь стримуючись, щоб не вдягти ту порожню макітру йому на голову.
— Та все стабільно, Ганнусю. Ніби поки не вигнали, — відповів він із набитим ротом, жваво жуючи.
— Я от що хотіла спитати, — вела я далі. — У вас же там дівчата працюють?
— Угу, в конторі сидять, — Віталій потягнувся до тарілки з тонко нарізаною домашньою ковбаскою. — А ти з якою метою цікавишся? Андрюсі коханку підшукуєш?
Він змовницьки підморгнув братові й голосно зареготав. Андрій вичавив із себе кволу усмішку.
— Та ні, — холодно урвала я його веселощі. — За тебе серце болить. Може, є там хтось путній? Тобі б жінку хорошу знайти.
— Ага, жінку, — Віталик криво всміхнувся. — І куди я її приведу? У гуртожиток на чужі каструлі? У мене ж за душею — ані копійки! Я всі гроші, що складав, вбухав у ремонт квартири Соломії, колишньої моєї. Хто ж знав, що воно так вилізе боком!
— Але ж ти можеш хоч щось через суд повернути. Треба тільки чеки показати…
— Чеки! — він знову махнув рукою і засміявся. — Які чеки, Ганю? Я там усе через хлопців купував, щоб дешевше вийшло. Без чеків, без папірців! Щоб зекономити копійчину.
— От і зекономив на свою голову!
— Та вже ж… Зекономив, так зекономив.
— Шкода тебе, звісно, — зітхнула я.
— Шкода… Ну нічого. У мене он ви є! — він поплескав Андрія по плечу, а потім весело підморгнув мені.
«Ну-ну, — подумала я, дивлячись на порожнісіньку тарілку з-під ковбаси. — Скільки ще витримає моє терпіння? Адже так довго тривати не може!»
Час ішов, а картина не мінялася. Віталик усе так само щовечора сідав за наш стіл.
І кожен його візит закінчувався спустошеним холодильником. Він уже навіть не соромився нишпорити на полицях, якщо йому раптом хотілося добавки.
Я вже прямо натякала Андрію, що його братику не завадило б хоч іноді докладати гривню на продукти.
— Ти що, Ганю, він же мій рідний брат! — чоловік дивився на мене щирими, нерозуміючими очима. — Як я йому таке в очі скажу? Він же образиться на все життя!
— Андрію, якби він був таким хорошим братом, то давно вже сам би це запропонував! Подумай сам: він приходить сюди, як до себе додому, навіть не попереджаючи. Я що йому, наймичка — готувати, подавати, посуд за ним мити?
— Ганнусю, він приходить без запрошення, бо я йому сказав, що наші двері завжди відкриті, — відповів чоловік, починаючи сердитися. — А щодо тебе… Яка тобі різниця? Ти ж усе одно готуєш на нас із дітьми. Однією людиною більше, однією менше. У чому трагедія?
— А трагедія в тому, мій дорогий, що твій Віталик з’їдає більше, ніж ми всі разом узяті! У нас бюджет не гумовий, а ціни на харчі в магазинах просто космічні!
— Слухай, Ганю. Ти мене вже дістала! Я тобі казав, здається: потрібні гроші? Я тобі на картку перекину. Все, не тріпай мені нерви!
«Ах, ось ми як заговорили?! — подумала я, дивлячись на його розгніване обличчя. — Ну почекайте, хлопчики. Я вам влаштую свято живота!»
Геніальна ідея осяяла мене того ж дня, коли після роботи я зайшла до супермаркету.
Я котила важкий візок, який уже майже з гіркою був наповнений нашими звичними продуктами: відбірне м’ясо, свіжий фарш, курятина, шматок червоної рибки, кілька пакетів молока, сметана, сир, палиця доброї ковбаси… І раптом мене ніби блискавкою вдарило.
Подумки похваливши себе за кмітливість, я почала викладати продукти назад на полиці.
М’ясо і рибу — в морозильні ларі, курку — до решти тушок, ковбасу — на вітрину.
Всю молочку теж повернула на місця. Зрештою мій візок спорожнів, лише кілька пакетів із гречкою та буханець чорного хліба сиротливо тулилися на дні. Я різко змінила маршрут і попрямувала до зовсім інших відділів.
Мене тепер цікавив інакший асортимент.
***
— Привіт, господине! — весело привітався Андрій, повернувшись із роботи. Я якраз поралася на кухні, накриваючи на стіл. — Чим це в нас сьогодні пахне? Я голодний, як вовк!
— Усе вже готове, сонечко. Сідайте, — лагідно щебетала я. — А що там Віталик? Буде?
Андрій кинув на мене підозрілий погляд.
— Ну звісно, буде, Ганю. Ми ж із тобою, здається, цю тему закрили!
— Та ні-ні! Все чудово. Я просто питаю, чи ставити йому тарілку.
— Природно!
— Ну й слава Богу! Мийте руки — і до столу.
Не минуло й п’яти хвилин, як задзеленчав домофон. З’явився наш незмінний гість. Незабаром уся наша родина сіла вечеряти.
— Смачного, хлопчики, — промовила я, урочисто ставлячи перед чоловіками дві глибокі тарілки.
На обличчях Андрія та Віталика застиг німий шок.
— Це що таке? — вичавив із себе чоловік, здивовано кліпаючи очима.
У тарілках сумно лежали овочі. Причому не свіжий салатик, а ті, що продаються в заморожуванні: бліда броколі, цвітна капуста, зелена стручкова квасоля та кубики моркви.
Усе це було просто відварене на воді. Ані краплини олії, ані спецій, ані засмажки. Виглядало це, м’яко кажучи, геть не апетитно.
— Ти що, забув? — я дивилася чоловікові прямо в очі найщирішим поглядом. — Минулого тижня ти ж був у гастроентеролога. Зробив ендоскопію.
— Ну був… Він мені таблетки виписав, я їх п’ю. — Андрій насупився.
— А про сувору дієту ти випадково не забув? Лікар же чорним по білому написав: нічого смаженого, жирного, гострого! Тільки відварене, парене, на водичці.
— Боже, Ганю, ну не настільки ж радикально! — Андрій з відразою поколупав виделкою шматок броколі.
— А як ти хотів? От підлікуємо твій гастрит, тоді й повернемося до звичного меню. Якщо захочеш, звісно. Кажуть, до здорової їжі організм швидко звикає. Це ж для твого блага, любий! Здоров’я в нас одне, його за гроші не купиш.
Чоловік обережно спробував мій кулінарний шедевр і аж скривився.
— Ганнусю, ти це хоч солила?
— Яка сіль?! Це ж біла смерть, Андрійку… Лікар же попереджав: мінімум солі!
Віталик з жахом дивився у свою тарілку. Потім відкашлявся і вирішив подати голос:
— Ні, я все розумію, в Андрюхи дієта, лікування і все таке. Але ми з якого дива маємо страждати? — він нервово засміявся, відсуваючи тарілку.
— Оце ти цікавий чоловік! — сплеснула я руками. — Ми, значить, будемо жерти відбивні та печеню, а Андрійко сидітиме й слину ковтатиме? Так діло не піде! Ми ж сім’я! Якщо один на лікувальному пості, значить, і решта теж.
Маємо ж ми підтримати рідну людину в її нелегкому шляху до одужання! Правда, дітки?
На моє превелике здивування, діти мене підтримали — вони якраз із задоволенням уминали цвітну капусту.
Віталик щось невдоволено пробурмотів під ніс, але сперечатися не наважився. Встав із-за столу, демонстративно відчинив дверцята холодильника, сподіваючись знайти там хоч шматочок ковбаски чи сиру.
Але на нього чекало гірке розчарування. Полиці були заставлені винятково «корисною їжею»: кефір, сир із нульовою жирністю, пучки зелені та контейнери з вареним буряком.
Нічого такого, за що могло б зачепитися око нормального чоловіка.
А коли замість звичного міцного чорного чаю з печивом я налила їм відвар із цілющих трав, а на десерт подала чорний хліб, тонко намазаний перетертою розторопшею, наш гість остаточно зламався.
На його обличчі був написаний такий вселенський смуток, що мені аж смішно стало.
Я думала, що наступного вечора він уже не з’явиться. Але Віталя, мабуть, вирішив, що ми самі довго на такій траві не протягнемо, і прийшов знову. Ой, як же він помилявся!
На четвертий день дієтичної вечері мій девер не прийшов. Я нарешті видихнула з полегшенням.
Того ж вечора я пожаліла свого Андрійка і запекла йому в духовці ніжну рибку з лимоном.
До речі, чоловік напрочуд швидко втягнувся в таке корисне харчування і навіть сам зізнався, що шлунок перестав боліти, а в тілі з’явилася легкість.
Звісно, іноді він ще тягнеться за чимось шкідливим, але загалом наш раціон став набагато здоровішим.
Ось так хитро, без скандалів і криків, я відучила родича від дармових вечерь. А заодно і свою родину до здорового харчування привчила. Як то кажуть у народі, вбила двох зайців одним пострілом!
***
Ось таку кумедну, але водночас дуже життєву історію довірила нашій редакції читачка. Іноді звичайна жіноча мудрість і крапля хитрості здатні врятувати не лише сімейний бюджет, а й здоров’я коханого чоловіка, не доводячи ситуацію до гучних сварок. А як ви вважаєте, чи варто було так довго терпіти нахабство родича, чи, можливо, краще було одразу розставити всі крапки над «і»?
