Ірина виросла у звичайній робітничій сім’ї. Її мати, Галина Семенівна, все життя пропрацювала кастеляншею в лікарні; характер мала крутий, як кажуть, палець до рота не клади.
Коли Ірі було десять, мати розлучилася з її батьком і якось дуже швидко зійшлася з іншим чоловіком. Від того шлюбу на світ з’явився Сергій, а Ірина опинилася ніби за бортом — мати пішла до нового чоловіка, а доньку від першого шлюбу відправила до бабусі.
Офіційно не покинула, звісно: на вихідних приїжджала, якусь копійку давала. Але близькими вони так і не стали.
Сергійко ріс при мамі. Ірина бачила його зрідка, раз на рік на дні народження, та й то не завжди. А потім бабуся пішла з життя, Ірина вийшла заміж, зʼявилося два сини — і закрутилося життя, як те колесо.
З матір’ю спілкування звелося до чергових дзвінків на свята: «Як ви там? — Та помаленьку. — Ну, бувайте». А брат узагалі десь зник із поля зору.
Квартира в Ірини — типова двокімнатна у спальному районі на дев’ятому поверсі, де ліфт вічно живе своїм життям. Чоловік працює вахтами: тиждень удома, два — на об’єкті. Хлопці, десяти й дванадцяти років, вічно голодні й нерозлучні з телефонами; зі школи прибігають — і куртки летять куди завгодно, тільки не на вішак.
Сама Ірина працює в дитсадку помічницею вихователя. Зарплата хоч і скромна, зате графік зручний і влітку відпустка. Кредит за машину, комуналка, витрати на дітей — усе як у людей.
Дзвінок від Сергія застав її зненацька. Вона якраз котлети ліпила, фарш до рук липне. І тут він. Брат говорив плутано, ніби виправдовувався. Мама, мовляв, у лікарні. Тяжка. Лікарі кажуть, житиме, але ходити, найімовірніше, не зможе. Лівий бік відняло. І з головою проблеми — не те щоб зовсім пам’ять втратила, але дні плутає, іноді навіть своїх не впізнає.
У лікарні Ірина пробула години зо дві. Мати лежала худа, змарніла, ліва рука — як нежива. Говорила ледь-ледь, але доньку впізнала.
Якоїсь миті навіть заплакала, почала просити вибачення — вперше на Іриній пам’яті, бо Галина Семенівна зроду не плакала й ніколи не перепрошувала.
— Одужуйте, мамо, — тільки й сказала Ірина та пішла.
А вдома чекали котлети, немиті вікна, двійка з математики у старшого і чоловік, який уже пакував сумки на чергову вахту. Життя не ставило на паузу.
За місяць матір виписали. Ірина думала, що її забере Сергій. У нього ж своя квартира, дружина, він — улюблений синочок, зрештою. Але брат подзвонив і заявив, що в них із жінкою «дистанційка», місця мало, і взагалі мама його не слухається, а Ірину послухається, бо вона ж донька.
— Ти ж жінка, тобі легше, — видав Сергій.
Чоловік привіз тещу на машині. Заносили удвох — Галина Семенівна майже не рухалася, ліва нога просто волочилася. Так і почалося їхнє нове життя.
Догляд за лежачою людиною — це вам не за дитиною глядіти. Дитя росте, вчиться, завтра вже саме ложку тримає, а післязавтра по двору бігає. А тут — усе навпаки. З кожним днем легше не стає.
Ірина вставала о шостій. Спочатку до малих — зібрати до школи, нагодувати, перевірити, чи змінне взуття не забули. Потім до мами — вмити, перевдягнути підгузок, погодувати. Галина Семенівна їла погано, давилася, половина каші опинялася на сорочці, на простирадлі, на підлозі.
— Я ж не навмисне, — злилася й нервувала мати.
А після сніданку — бігом на роботу. До садочка Ірина залітала захекана. Колеги співчутливо позирали, але мовчали — у кожного своїх бід вистачає.
Після роботи — марш-кидок по магазинах, потім додому: вечеря, прибирання, уроки з молодшим, гігієна матері, вкладання спати. Чоловік, коли повертався з вахти, сідав перед телевізором або їхав до своєї матері в село — там же теж помагати треба.
— Допоможи мені хоч трохи, — просила Ірина.
— А чим я поможу? — дивувався він. — Я твою матір мити не буду.
— То хоч посуд помий.
Мив. Але з таким лицем, ніби робив ласку всьому людству.
Найважче було вночі. Галина Семенівна погано спала: прокидалася о другій, о третій, о четвертій. То пити просила, то перевернути, то просто кликала. Ірина вставала, човгала босоніж по холодній підлозі, давала води, збивала подушку, перевертала матір на здоровий бік. Та засинала. Ірина лягала. А за годину — все по новій.
Спати хотілося так, що під вечір очі просто злипалися, а голова гула, як чавунний казан.
Ловила себе на тому, що забуває елементарне: чи вимкнула праску, чи замкнула двері, який сьогодні взагалі день тижня. Якось ледь не проґавила батьківські збори — добре, що сусідка нагадала.
Хлопці огризалися, приносили двійки, топталися по хаті в брудному взутті. Ірина зривалася на крик, потім тихо плакала у ванній, а виходила — і робила вигляд, що все гаразд.
— Мамо, а бабуся скоро поїде? — спитав якось молодший. — До себе чи до дядька Сергія?
Якось уночі Галина Семенівна впала. Ірина прокинулася від глухого удару. Вискочила у вітальню — мама лежить на підлозі, намагається піднятися, скрюченими пальцями чіпляється за край дивана.
Ірина тягала її хвилин десять. Насилу затягла назад на ліжко, сама сіла поруч, важко хапаючи повітря. Вранці вона набрала брата. Сергій приїхав через три дні, та не сам — із дружиною.
— Я так більше не можу, — втомлено сказала Ірина. — У мене діти, робота. Я не сплю, не їм, я скоро сама поруч із нею ляжу. Треба щось думати.
Сергій м’явся, ховав очі.
— А що думати? Куди її? До нас не можна — у нас однокімнатна, Аня працює з дому, я теж на роботі…
— У мене теж не хороми, — обірвала його Ірина. — Ти бачив, де вона лежить? У прохідній кімнаті. Я підриваюся по п’ять разів за ніч. А ти мені матір спихнув і в кущі. А я, між іншим, ніколи в улюбленицях у неї не була. Ти хоч раз мені копійку перекинув? Ти взагалі в курсі, скільки зараз ті підгузки для дорослих коштують?
— Та не спихував я, — занервував брат. — Я думав, ти впораєшся. Ти ж жінка, ти звикла до такого.
— До чого звикла?! — голос Ірини зірвався. — До того, що мене в десять років бабусі збагрили? А ти при мамі ріс як вареник у маслі: вся увага тобі, вся турбота тобі. Ще й квартира, певно, на тебе відписана?
А тепер я маю її доглядати, бо я «звикла»? Давай так. Або ми разом шукаємо доглядальницю і платимо навпіл. Або ти забираєш її до себе, а я хоч видихну. Або оформлюємо в пансіонат. Але сама я цього воза більше не потягну.
За тиждень вони зустрілися біля будинку потенційної доглядальниці. Жінка років п’ятдесяти, зі спокійним голосом і надійними руками, показала кімнату — маленьку, але охайну, з вікном у двір. Розповіла про умови, назвала ціну.
— Дорого, — скривився Сергій.
— Дешево — в державному пансіонаті, — відрізала Ірина. — Але туди черга на роки, і умови там не цукор. Здамо мамину квартиру — і будуть гроші.
— Квартиру? — брат зам’явся, вони з дружиною перезирнулися. — Ми взагалі-то туди переїжджати хотіли.
— Отакої! То квартира і справді тобі відписана? — Ірина гірко розсміялася. — Чудово, що ще сказати. Значить так: я вмиваю руки. Завтра перевожу матір до неї додому, переїжджайте і доглядайте на здоров’я.
Але крапку в цій історії поставила сама мати. Вона викликала нотаріуса і скасувала заповіт. Тепер усе буде по закону — навпіл. Мамину квартиру здали в оренду, цих грошей на доглядальницю трохи не вистачає, тож брат із сестрою доплачують.
Перші тижні Ірина спала так, що не могла відіспатися за всі ті місяці. Підкидалася серед ночі, слухала тишу — і знову провалювалася в сон.
Вона навідує матір, попри всі старі дитячі образи. А от Сергій приходить усе рідше — тепер образився він. На втрачену спадщину і на витрати, які сестра змусила його розділити. А він же так гарно все розпланував: Ірина ж жінка, їй легше…
Ось таке воно життя — інколи розставляє все по своїх місцях краще за будь-якого суддю.
А як ви гадаєте, чи справедливо вчинила Ірина, змусивши брата розділити відповідальність?
