— Матвіївно, я чула, тобі листоноша потрібна, Іринку мою візьми, – Галина Борисівна брала свою квитанцію зі стійки, та здачу складала в гаманець, – хороша вона дівка, тобі помічницею буде.
— Чула я, що внучка до тебе завітала, та з дитиною, подейкують? – Антоніна з цікавістю подивилася на єдину клієнтку поштового відділення в суботній ранок.
— Є дитя, не брешуть.
— А татко де ж? – Антоніна розкладала листи по стопках, тим самим показуючи, що не надто й проявляє інтерес до цього питання.
— Немає його, і чорт із ним, дитя наше, виростимо. Андрійко гарний хлопчисько, розумний.
— Ой, вони в наш час усі спритні, он мій онук більше за мене в телефоні знається, – жінка посміхнулася, – не прижилася в місті дівка? Де там твій син, в столиці?
— Прижилася, не прижилася, це її справа, ти мені краще скажи, онучку мою береш до себе, чи ні? – Галина Борисівна намагалася робити свій голос якомога м’якшим, але суворий тон колишньої вчительки нікуди не сховаєш, – робота їй потрібна.
— Ох, – начальниця відділення зітхнула, – та нехай приходить. Чи зможе вона? Тут сумки важкі тягати треба, пенсію видавати, відповідальність важлива, не будь-яка зможе. Он Єлизавету нашу собака нещодавно покусав у Кузьменків, а твоя чи впорається? Та й плани в нас треба виконувати.
— Впорається, вона дівка хватка, все в неї вийде. Завтра зранку пошлю її до тебе.
— Ірино Борисівно, – покликала Антоніна, змушуючи жінку, що йшла, зупинитися й обернутися, – а скільки Іринці років?
— Дев’ятнадцять.
— Ох і молоденька зовсім, як же так вийшло, що матір’ю одиначкою виявилася?
— Буває, не біда це, дитина завжди добре.
Відчинивши залізні двері, Галина Борисівна вийшла на ґанок і акуратно прикрила його, знаючи, що може відтворити гучний шум. Вона повільно спустилася з ґанку, намагаючись не робити різких рухів, щоб ніяк не спровокувати біль у колінах, який мучив її останнім часом.
Її Іринка з нею, а те, що матір’ю стала, Галя не вважала бідою. Вона згадувала останніми днями, як умовляла сина, щоб він із дружиною не забирав доньку, не потрібна вона їм була, а ті не послухали, забрали її кровиночку, ось і вийшло так.
Вісімнадцять років тому єдиний син Галини Борисівни вирішив покинути село. Мріяв молодий тоді ще хлопець про великі гроші, та заробітки. Спочатку Володимир попрацював у місті, там одружився, та з молодою дружиною в село прибув, наживши замість великих грошей борги.
Галя прихистила сина, що ж поробиш, якщо сама такого виховала. Ганна, дружина сина, подарувала йому доньку в селі, яку і назвали Іринкою, а за рік синові набридло село, вирішив він на заробітки податися.
Один міський товариш похвалився, що заробив в столиці великі гроші, ось і Володя почав збиратися. Усе б нічого, але дружина його одного не збиралася відпускати, скандали влаштовувала, боялася, що заведе він там собі нову сім’ю, та й кине їх з Іринкою.
Сама ж Галя і запропонувала синові з невісткою, щоб ті залишали їй Іринку, та вирушали на розвідку, а як влаштуються, так і повернуться за дитиною. Так і вчинили, тільки син із невісткою не збиралися повертатися за донькою років зо три.
Галя вже й не чекала на них, звикла вона до життя з онукою, у дитячий садок її віддала, а вечорами книжки різні читала. Коли дівчинці було чотири роки батьки несподівано з’явилися.
Ох і плакала тоді Іринка, не розуміючи, куди її від улюбленої бабусі відвозять, та й сама Галя страждала, не могла своїх сліз приховати. Вмовляла вона сина, щоб той залишив їй дитину, для чого вона їм? Характер, що в сина, що в його дружини не налаштовував на те, щоб дитиною опікуватися, вони все про заробітки думали, та про дрібнички різні.
— Ти що, мати, здуріла? Та я як доньку залишу, наша вона все ж таки. Поняньчила, от і досить, тепер наша черга.
— Ви ще собі діточок зробите, а мені Іринку залиште, – благала Галина сина.
Ні, не зглянулися Ганна з Володею, відвезли кровиночку далеко. У селі сім’я не з’являлася зовсім, навіть у гості до Галини Борисівни не приїжджали. Дзвонив Володя, навіть гроші надсилав, щоб собі купила щось мати, та лікування яке потрібно оплатила, а ось візитом не балував.
І ось одного разу пролунав дзвінок на телефон, це була Іринка. Голос її звучав схвильовано, та все мовчала дівчинка після кожного слова подовгу, а потім попросила її єдина внучка:
— Бабусю, а можна я у тебе поживу?
— Так, звісно, рідна ти моя, що сталося? Ображають там тебе? – тут же запричитала жінка.
— Ні, бабусю, – Іра помовчала, а потім додала, – я не одна приїду, можна?
— А з ким же, мила?
— Із сином, – твердо вимовила дівчина в слухавку, – бабусю, а ти мені грошей можеш вислати?
Онуку вона зустрічала через два дні на залізничному вокзалі. Її дівчинка вийшла з однорічним малюком на руках, а Галя тоді нічого й не запитала, зрозуміла, що не так щось у житті у її Іринки, та тішилася з того, що дівчина здогадалася в складний момент бабусі зателефонувати, знаючи, що та виручить у будь-яку мить.
— Ірка в тебе? – голос сина звучав грубо і дуже неприємно, – пройдисвітка, жодної подяки в неї до батьків немає. Записку залишила і зникла. Намучилися ми з нею. Тобі вона навіщо? Тільки нерви всі останні витріпає.
Тоді Галя відповідати нічого не стала синові, вирішувала почекати, та придивитися. Вона знала, що найголовніше в потрібну хвилину плече підставити важливо, а там уже й розібратися можна, коли все стихне.
Весь час, що дівчинка з батьками жила, Галя чомусь переживала, вловлюючи за деякими уривками фраз сина, що не потрібна йому донька, нібито заважає їм, жити не дає змоги, як хочеться. Тож онучці, що з’явилася, Галя була рада, тепер хоч є про кого піклуватися.
Вранці, відправляючи онуку влаштовуватися на роботу, Галина Борисівна повчала, даючи різного роду настанови:
— Нікого не бійся, будь сміливішою, народ у нас у селі добрий, не образять, щоправда, є двоє, кого надто вже злими вважають, то ти до них не ходи, боком іди, не заглядай. Тобі за те не заплатять, щоб ти з усякими озлобленими людьми роботу вела.
— Це ти про кого, бабусю?
— На околиці вулиці Вересневої, є там будинок, відрізняється від усіх він. Вигляд у нього якийсь занедбаний, колоди темні, немов вимазані чимось, Лідія там живе. Стара зовсім з розуму вижила на схилі літ, вона листоношу якось палицею била, коли та увійшла до неї у двір. За пенсією вона у відділення приходить, а більше нічого їй і не треба.
— А другий хто?
— Михайло, дідок є, той на головній вулиці проживає. Будинок у нього знатний, гарний, я тобі покажу. Так він теслярем був у минулому, а зараз один залишився, від самотності лютує, теж нікого не пускає собі на подвір’я, все кричить, що обікрадуть його, – Галина погладила онуку по плечу, заспокоюючи, – іди, люба, за Андрійка не переживай, я за ним пригляну. Ми з ним впораємося.
Вислухавши всі настанови, Іринка вирушила в поштове відділення. Антоніна Матвіївна, побачивши молоду дівчину, невисокого зросту, та з тоненькими, щуплими ручками, оглянула її зверху вниз, піднімаючи брови.
— Ось і робітницю мені Галина посватала, та як же ти сумки важкі носити станеш? Та з людьми не злагодиш, молода зовсім, а тут пенсію видавати, серйозність потрібна.
— А я серйозна, – жваво відповіла Іринка, – а з математики і зовсім у мене п’ятірка була.
— П’ятірка, – Антоніна зітхнула, – потрібні мені твої п’ятірки тут. У мене плани від керівництва поставлені. Ось за передплатою план підняли на п’ятдесят видань. Якщо не виконаємо, не бачити нам ні премії, ні подяки і пошани. А то й зовсім скоротять нас тут усіх, і буде пересувне відділення тричі на тиждень їздити, як в Осинівку поруч із нами.
— Я намагатимуся, – ледве чутно, вже не з таким ентузіазмом, відповіла Іринка.
— Ой, не знаю, подивлюся на тебе, якщо план не виконаєш за передплатою, то не бачити тобі цієї роботи.
Перші два тижні на пошті були складними для молодої дівчини, сумки і справді були іноді такими важкими, що піднімала вона їх насилу. Найлегше пошту носити було в ті дні, коли місцева газета не виходила, тоді Іринка носила тільки листи, та різного роду квитанції.
Начальниця все косо поглядала на молоду листоношу, яка насилу піднімала набиті газетами сумки, щоб піти в доставку, а через деякий час грізно запитала:
— Подивилася я, план ти не те, щоб не виконала, а навіть і половини немає підписок із того, що до тебе листоноша виконувала.
— Так, – Іринка зніяковіла, – не хочуть підписуватися. Хтось каже, що грошей немає, іншим не потрібно зовсім, а треті тільки на розпалювання газетку беруть, а все інше їм не цікаво.
— Воно може бути й правильно, але план потрібно виконати. Не виконаєш, через місяць скажу у відділі кадрів, що не справляєшся ти.
Того дня Іра пішла засмучена. Дорогою на вулицю Веселу, вона навіть заплакала. Сльози застилали очі від образи, адже не винна ж Іра в тому, що ніхто не хоче ці газети передплачувати.
Увечері, вклавши Андрійка, вона присіла на ліжко і задумалася, намагаючись зрозуміти, як же їй умовити жителів села захотіти читати ці газети. Наступного дня вона прийшла на роботу трохи раніше, ніж зазвичай, сіла за стіл, та почала листи розбирати за порядком вручення.
День мав бути легкий, газет багато не було, і сумка листоноша практично не мала ніякої тяжкості. Іра обернулася у своїх думках до вікна, де стояли перев’язані стопки журналів.
— А що це за стопки? – Іра підійшла ближче, роздивляючись уважніше, – «Сто порад», «Здоровʼя», «1000 порад», які гарні журнали тут лежать.
— Та старі вони, – відгукнулася Антоніна, – це я взяла списані примірники, собі додому, на розпалювання, ось учора мені й привезли з міста. Тобі треба? Візьми парочку, мені не шкода.
Іринка так і зробила, взяла дві стопки перев’язаної преси, звільнила від шпагату, та собі поклала половину однієї пачки. Задумала Іринка одразу ж одну непросту справу – вирішила обійти кожен двір, та подарувати старі журнали, щоб мешканці подивилися, та виписали, які сподобаються.
Так вона і зробила. У кожному дворі її уважно слухали, розглядали те, що вона показувала, та із задоволенням приймали від молоденької листоноші в подарунок хоч і старі, але все ж таки журнали.
Вона пройшла вулицю Веселу і перейшла на іншу, ось уже й вулиця Вереснева закінчувалася. Іринка підійшла до передостаннього двору, де на лавці сиділи три пенсіонерки, які замовкли, щойно помітили листоношу, яка повертала до них.
— Доброго дня, жінки, а я сьогодні з обходом, ось вам кілька журналів хочу подарувати. Може якийсь сподобається, та випишіть після, а я вам носити стану, – Іринка дістала з сумки оберемок старої преси, залишивши кілька журналів для останнього двору.
— Спасибі, дитино, це ти цікаво придумала, – одразу ж похвалила Іринку пенсіонерка, що сиділа першою від неї, – ти Галини онука, чи що?
— Так, так і є.
— Пам’ятаємо ми тебе, маленькою ще зовсім тут жила, потім із батьками поїхала, що ж повернулася? – жінка примружила свої очі так, немов сонце сильно засліплювало її.
— Скучила за бабусею, вирішила ось у неї пожити, – Іринка посміхнулася, повідомляючи завчену фразу.
— Це ти молодець, – повідомила та, що по середині.
Жінки розібрали всі журнали, розглядаючи їх і гортаючи. Вони згадували ті, що вже бачили раніше, обговорюючи, хто і що передплачував у старі часи.
— А ти всіх обійшла? – запитала та, що сиділа першою від Іри.
— Так, сьогодні в мене три вулиці за планом, зараз ось до останнього будинку сходжу і додому вирушу.
— Куди зайдеш? До Лідії? Це ти хвацько загнула, – жінка подивилася на своїх сусідок і посміхнулася, потім повернулася до Ірини, – навіть не думай, дитино. Не потрібна вона тобі, та й не стане Лідія нічого виписувати.
— Чому ж? – Іринка подивилася в бік старого, вже зовсім потемнілого будинку, згадуючи, що саме про цей їй бабуся і говорила.
— Злидня вона стара, може й палицею кинути.
— Чого ж вона так розлютилася? – все не могла зрозуміти Іринка.
— Та самотня жінка. У молоді роки клубом керувала, співала гарно, та після в бібліотеці сиділа, книжки видавала. Але на пенсії в неї щось зовсім дах поїхав.
— Та й поїде тут, що не пам’ятаєш хіба, як чоловік утік від неї до Зінки, – зі знанням справи повідомила перша літня пані, – ой тоді й історія була. Лідія не могла йому подарувати дитину, все в них не виходило. Колька чоловік у неї був, рудим його ще кликали, пам’ятаєш, Федорівно, – вона подивилася на жінку поруч, очікуючи від тієї підтвердження, – веселий такий, ще на гармошці грав, та вона й сама танцювати любила, та співати. А в років сорок п’ять він її кинув і пішов до Зінки, що двома вулицями вище жила тоді. Та дівка була в самому соку, немов його і чекала все життя. Дитина в неї з ним є, а потім вони і зовсім поїхали, в сусіднє село.
— А чи не бігав Колька цей до Лідії після того, як від неї пішов, – з якоюсь єхидністю в голосі зауважила перша жінка.
— Був такий слух, був, підтвердила друга, – ось він бабу з розуму і звів, напевно. Зінка ж мужика загребла і відвезла подалі від Лідії.
Іринка вже відходила від жінок, що давно не звертали на неї жодної уваги, з особливим ентузіазмом обговорюючи життя їхньої землячки. Молода листоноша вже прямувала до старого і потемнілого від часу будинку.
Вона стояла біля хвіртки, вдивляючись у темні дощечки, які не завадило б пофарбувати, тоді будинок цілком можна було оживити. Та фундамент, що розкришився, теж можна замазати, та побілити, як у бабусі Галі. А якщо ще й огорожу підремонтувати, та пофарбувати, то й зовсім красивіший за всіх будиночок матиме вигляд.
— Ти чого тут вилупилася? – голос пролунав, немов нізвідки, лякаючи Іринку, – ану пішла звідси, наглядаєш щось, поцупити хочеш?
— Здрастуйте, я ваша листоноша, будинки обходжу, ось вам газеток принесла, щоб ви подивилися, та почитали, може, щось випишете.
— На біса вони мені, йди звідси, поки ціла! – жінка підняла палицю, бажаючи нею замахнутися на дівчину.
— Кажуть, ви танцювали раніше і співали так, що всі заслуховувалися, – Іринка не злякалася і не відійшла в той момент, коли Лідія замахнулася.
— Хто говорить? – вона презирливо подивилася в бік трьох жінок, що до того моменту спостерігали за тим, що відбувається, роззявивши роти, – ось ті базіки?
— Так, вони мені про вас розповіли. Кажуть, ви раніше клубом завідували, та співали добре.
— Була справа, – жінка опустила палицю і задоволена, посміхнулася, – та й зараз багато пісень знаю, тільки от вони не потрібні нікому.
— Я ось поки вас чекала, все думала, будинок би ваш пофарбувати, та фундамент побілити, як би тут красиво було б. Після б і пісні стали співати на лавці під яблунею.
— Ох, дитятко, – раптом пом’якшала Лідія, – та хто ж мені стане щось робити? Самотня я, дітей немає, рідня вся там лежить, – вона махнула головою в бік кладовища.
— Я прийду в суботу, допоможу.
Незважаючи на те, що Лідія чинила опір, Іринка з’явилася суботнього ранку з пензлями і фарбою. Фундамент дівчина затерла сумішшю цементу з піском, потім побілила його вапном на перший раз. Після Іринка взялася фарбувати стіни будинку блакитною фарбою.
Лідія допомагала Іринці, метушачись навколо неї. Жінка зовсім уже змінилася, добрішою стала. Вона вперше за кілька останніх років взялася пекти пироги, щоб нагодувати свою помічницю. Після того, як роботу було зроблено, Іра засобиралася додому. Двір Лідії на вулиці Вересневій був тепер не гірший за інші.
У понеділок Іра побувала і в діда Михайла, яким бабуся Галина лякала її. Дід Мишко зустрів дівчину ще гірше, ніж Лідія. Він і зовсім не став слухати листоношу, яка з’явилася, а всі журнали, що та намагалася всунути йому в руки, він жбурнув на землю.
— Бабусю, а від чого дід Мишко такий злий? – запитала вона ввечері.
— Так він і раніше не був привітною людиною, а як син перестав із ним спілкуватися, так і зовсім замкнувся в собі, закрився від людей.
— Як це спілкуватися перестав?
— Дружина Мишка пішла з життя років десять тому, син до них їздив, та на похорон приїжджав, а після немов би забув про батька. Подейкують, що вони посварилися, і син висловив батькові, нібито той винен у відході матері, немов би не встежив він.
— А він і справді винен?
— Не думаю, хворіла вона, от і пішла раніше, але син сказав на прощанні зі злості, що краще б батька не стало, ніж матері. Може від горя був такий злий? А може ми чогось не знаємо?
— Прикро, звісно, дідові Мишкові цьому, – Іринка помовчала, замислившись, а потім запитала, – а де ж син зараз?
— Вітька разом із Панасенко Сашком працює, на будівництві. А навіщо тобі?
— Та так, просто.
На подвір’я до сім’ї Панасенків Іринка теж зазирнула, та в дружини господаря і запитала телефон того самого Віктора, сина діда Мишка, а потім Іринка відправила смс чоловікові, що батько серйозно хворий. Більше нічого писати не стала.
За кілька хвилин Віктор зателефонував за номером, з якого йому повідомлення прийшло. Ірина представилася листоношею, та розповіла, що дідові Мишкові зовсім уже погано, страждає він від самотності, ні з ким не спілкується.
Віктор приїхав через день. Про що говорили чоловіки нікому так і не відомо було, але після цієї бесіди син став частіше з’являтися в селі. Якось Іринка зайшла ще раз до діда Мишка, той пробурчав:
— Випиши мені про риболовлю газету яку-небудь, читати стану.
Те, що нова листоноша обійшла все село зі своїми старими журналами, та познайомилася з кожним особисто, дуже допомогло в роботі. План Іринка виконала. На першу зарплату купила собі велосипед, щоб не тягати тяжкості.
Тепер Інина не просто онука Галини Борисівни, а всіма шанована й улюблена листоноша. Люблять її в селі, радіють, коли дівчина проходить вуличками, немов би вона щось світле із собою привезла.
