Дружина пішла від нього, коли вже п’ятий місяць носила дитя під серцем. Звісно, мама Олега одразу завела свою улюблену платівку: мовляв, дитина то не його.
І співала вона цю пісню рівно доти, доки Настуня не з’явилася на білий світ. Дівчинка була наче зменшена копія Олега, аж серце щеміло, коли дивився на неї: такі ж капловухі вушка, білясті вії, світлі-світлі оченята.
Бачитися з донькою Олегові не забороняли, але перетинатися з колишньою дружиною та її новим чоловіком він не мав сили. Та й навіщо дитині плутанина в голові? Вона росте з іншим татом, хай так і буде.
Але тут мама раптом змінила тактику. Виростивши трьох синів-лобуряк, вона все життя мріяла про бантики, сукеночки та блакитнооких ляльок.
— Ти чоловік чи ганчірка? — гримала вона на кухні. — Забери Настуню до себе, і край! Та Любка твоя вітер у голові мала, я завжди казала! А Дмитро теж хороший — скільки ми для нього зробили, а він…
Дмитро був найкращим другом молодшого брата Олега. Та що там другом — він був майже рідним. Пів року жив у них, коли його батьки літали до Ізраїлю лікувати маму.
Маму не врятували, і Дмитро тоді важко це переживав: подався в буддизм, поїхав на кілька років до Індії шукати себе, а потім раптово повернувся — підсмажений сонцем, худий, пропахлий східними пахощами та свободою.
Люба тоді не хотіла йти на день народження дівера — її страшенно нудило, важко було носити дитя, але Олег наполіг. І сам за це поплатився.
Він усе зрозумів в одну мить. Просто побачив, як Люба поскаржилася, що їй болить спина на м’якому дивані, і помінялася місцями з братом, сівши поруч із Дмитром.
Олег, звісно, міг би викликати його на дуель, замкнути дружину вдома чи влаштувати шекспірівську драму. Але коли через два місяці Люба зізналася, що покохала іншого, він відпустив її. Майже з благословенням.
Хоча любив так, що тієї ж ночі, коли за нею зачинилися двері, збив кулаки об бетонну стіну балкона.
Дмитро у кущі не ховався — сам подзвонив, запропонував зустрітися.
— Пробач, брате, я не хотів. Чесно, не хотів. Я ж спершу і не зрозумів, що то твоя дружина, я ж весілля пропустив. Вона сама сіла поруч, заговорила… І обручки в неї не було.
Обручку Люба зняла, бо пальці набрякали — весь час, поки чекала на малечу, мучилася з набряками. Лікарі казали — тиск, хоча справа була не тільки в ньому.
Те, що Люба приховала від Дмитра свій статус, Олег вже знав — вона покаялася.
Казала, що то було як мана, кохання з першого погляду. Тому товкти пику колишньому другу Олег не став, але й прощати не збирався.
— Я тобі не брат, — відрізав він тоді, розвернувся і пішов геть.
Звісно, за донькою він наглядав: гортав фотографії в соцмережах, інколи приходив до садочка під час прогулянки й милувався нею крізь ґрати паркану.
Зовні вона була вся в нього, а от характером у Любу — така ж бойова, завжди свого доб’ється. Олега це навіть розчулювало.
А потім прийшла біда. Люба не пережила другу хвилю тієї клятої хвороби. На той час вона знову чекала дитину, ходила важко, з великим животиком.
Як з’ясувалося, відмовили нирки, але чомусь вчасно не помітили, а коли забрали в інфекційне — було вже пізно…
На прощання пішла навіть мама Олега — хоч і не любила невістку, але смерті нікому не бажала, тим паче матері своєї єдиної онучки.
— Олегу, ти мусиш її забрати! — заявила мати одразу після похорону.
Річ у тім, що Настуня була записана на нього — цього вони не наважилися в нього забрати. Він і аліменти платив справно. За законом донька його, тут і думати нічого.
У службі у справах дітей сказали те саме. Це вже Дмитро почав бігати, дізнаватися, як залишити Настуню собі.
— Що значить «собі»? — суворо глипнула на нього жінка з малиновою зачіскою поверх окулярів. — У дитини є законний батько.
Олег знав, що цей момент настане.
Дмитро прийшов до нього сам — на себе не схожий, ще худіший, ніж зазвичай, неголений, з брудним довгим волоссям, яке так і не обстриг після своїх мандрів.
— Горілка є? — спитав він з порога.
Олег мовчки впустив його. Горілка знайшлася.
Випили, не цокаючись.
— Віддай мені Настуню, — тихо прохрипів Дмитро. — Без неї я зовсім пропаду, загнуся. Я все розумію, але вона мене татком вважає… А в мене, крім неї, нікого на світі не лишилося, ти ж знаєш.
Олег знав. Батько Дмитра після смерті дружини згас за три роки, не зміг без неї. Може, і Дмитро такий самий однолюб? Олег злякався власних думок і потрусив головою.
— За законом не можна, — пояснив він. — Ти ж сам знаєш.
— Та хто це перевірятиме, — відмахнувся Дмитро. — Ми в опіці скажемо, що дитина в тебе, і всі справи.
— Ага, а в садочку не впізнають, котрий з батьків її забирає?
— Та придумаємо щось!
Зрозуміло було, що домовитися і придумати можна, не в тому була сіль розмови. Олегу треба було вирішити, чи згоден він на це принципово.
— Я подумаю, — сказав він. — Нічого не обіцяю.
На нього тиснули з усіх боків: мама дзвонила і вимагала забрати дитину, погрожуючи, що зробить це сама; із садочка дзвонила перелякана завідувачка, бо їй, у свою чергу, надзвонювали з опіки; брати розділилися на два табори — старший був за маму, молодший — за Дмитра.
— Ти про дитину подумай, — умовляв молодший. — Вона й так матері позбулася, а тепер ще й батька втратить?
У голові гупало, гриміло, смикало. Олег досі не вірив, що Люби більше немає, бо не бачив її мертвою — тіло кремували, була лише церемонія прощання.
Коли він думав про це, серце стискалося до розміру десятигривневої монети, а потім розширювалося так, що здавалося — зараз вибухне. Хай би вона жила з тисячами Дмитрів, аби тільки жила…
Рішення він прийняв таке, яке б прийняла його Люба. Він її добре знав, хоч і прожили вони недовго. Якось вона розповіла, що її рідний батько пішов із сім’ї, коли їй було сім, і більше вона його не бачила.
Мати вийшла заміж вдруге, вітчим був непоганим чоловіком, але все одно — не рідний тато.
— Мені здається, я тому все життя кидаюся від одного чоловіка до іншого, — зізналася вона колись. — Наче шукаю в кожному батька і не знаходжу.
Олег подзвонив Дмитру, призначив зустріч. А той уже по голосу все зрозумів.
— Можна я сам все їй поясню? — попросив він.
Олег був тільки радий. Дмитро завжди був сміливим, не те що він.
Коли Дмитро привіз дівчинку з купою коробок і валіз з її одягом та іграшками, у зборі була вся родина — всі зійшлися зустрічати малечу, хоч Олег і відмовляв їх від цього пафосу.
Очі в Настуні були заплакані й перелякані.
— Привіт, — проспівала мама Олега. — Я твоя бабуся, можеш звати мене баба Олена.
Вона взяла Настю за руку і повела показувати її кімнату. Дівчинка розгублено озиралася на Дмитра, а він винувато посміхався їй, кивав — усе добре, йди. Дивитися на це було нестерпно.
— Дмитре, — голосно промовив Олег. — Ти теж йди, подивися кімнату, як тобі.
Мама шикнула на сина — на її думку, Дмитру саме час було забиратися з їхнього життя і з їхньої квартири.
І Олег сам цього хотів, дивитися на нього було неприємно, але… Але була Люба.
І була Настуня. А що там приємно чи неприємно йому та його мамі — це вже не так важливо.
Татом вона почала його звати тільки тоді, коли через два роки він привів у квартиру Олесю, познайомив її з донькою і спитав потім, чи не буде вона проти, якщо Олеся житиме з ними.
— У вас весілля буде? — спитала мала. — Буде, — відповів Олег. — Я хочу рожеву сукню зі стразами. — Буде тобі сукня. — А тата Дмитра покличемо? — Покличемо. — Ну добре, тату, — зітхнула вона. — Хай живе тоді.
Олег не міг зрозуміти, від чого він щасливий більше — від того, що в нього скоро весілля з його чудовою Олесею, чи від цього простого слова, на яке він так довго чекав…
***
Життя іноді закручує такі сюжети, що жоден серіал не зрівняється. Ця історія доводить: справжня любов до дитини — це не про амбіції дорослих чи кровну спорідненість, а про вміння переступити через власну гордість заради маленького серця.
А як ви вважаєте: чи правильно вчинив Олег, дозволивши колишньому супернику залишитися в житті доньки?
