«Сорока-ворона на припічку сиділа, діткам кашку варила…» — Уляна лагідно перебирала крихітні пальчики, дивлячись, як заходиться дзвінким сміхом її маленька Даринка.
Усміхалася, а в самій аж у грудях пекло від сліз, які доводилося ковтати щодня.
— Ех, донечко… У когось он і бабця є, і дідо, і кашка з маслом, а в нас із тобою — нікогісінько на цілім світі…
Мала вловила ледь чутну надломлену нотку в маминому голосі й одразу насупилася, готуючись заплакати, але Уляна миттю схаменулася, беручи себе в руки.
— А ми журитися не будемо, правда ж, моє пташеня? Обійдемося самі!
Даринка щось радісно лепетала своєю пташиною мовою, поступово засинаючи, а Уляна міряла кроками їхню тісну кімнатку, похитуючи доньку на руках.
Крихітна кімната у старій квартирі на кілька сімей, яка дісталася їй після випуску з інтернату, була, на диво, світлою.
З вікон виднівся старий каштановий сквер, а сусіди виявилися людьми тихими.
Спочатку Уляна їх дичилася: знала, що дядько Степан часом не проти перехилити чарку, а пані Галина — жінка говірка, з тих, що за словом у кишеню не лізуть. Проте життя під одним дахом швидко показує, хто є хто.
Дядько Степан дозволяв собі зайвого виключно в день пенсії — така собі разова акція, і ніколи при цьому не галасував.
Зачинявся у своїй кімнатці, ставив перед собою на стіл фотографію покійної дружини і тихо тужив. А наступного дня з винуватим виглядом просив вибачення і в Уляни, і в пані Галини.
— Дівчата, я ж вам не заважав? Ви вже простіть старого… Накотило щось.
Такі візити непроханої чорної журби чоловік переносив важко. Ходив чорніший за хмару кілька днів поспіль і видраював усю квартиру до блиску.
Коли Уляна вперше побачила таке покаяння, аж рота відкрила від подиву.
— Він же чоловік! — пошепки ділилася вона враженнями з пані Галиною на кухні. — Як це так? Мій колишній до мийки б не підійшов, не те що до швабри! Вважав, що прибирання — це чисто жіноча каторга.
— Я б подивилася на ту жінку, яка Степанові скаже, що він не чоловік! — засміялася у відповідь пані Галина.
— Скільки років його знаю — він завжди таким був. І Надійці своїй допомагати ніколи не цурався. Як дитину її доглядав, коли вона слабувала. Їсти варив, у хаті прибирав. У їхній кімнаті тоді взагалі стерильно було. Я зайвий раз боялася на кухню вийти, щоб не наслідити.
— А чому?
— Надійці, його дружині, лікарі забороняли бути поза стінами палати. А вона не хотіла там залишатися. Плакала постійно, рвалася додому. Розуміла, що хвороба все одно своє візьме, які б умови там не були.
Хотіла побути поруч із єдиною рідною людиною, поки час є. Степан… Він золотий чоловік. Він свою Надію все життя рятував. Тільки з останнім ударом не впорався, за що й гризе себе тепер щодня.
— А від чого він її рятував?
— Від батька. Від її ж родини. Страшні люди були, Улянко! Того дня, що змінив усе, Надійчина мати пішла у засвіти, подарувавши їй життя. І всю злість за цю втрату родина вилила на немовля. Її не просто не любили — її терпіти не могли. Що баба, що батько, що материна рідня.
— Та як же так?! Це ж просто дитя! — Уляна аж ахнула, і Даринка, яка дрімала в неї на руках, невдоволено сопла.
— А отак. Дурні, озлоблені люди. Таке, дитино, буває в житті. Вони то вимагали від Надії, щоб вона була точною копією матері, то місяцями робили вигляд, що її не існує. Це було страшно, Улю.
Ти сама мама, маєш розуміти, як боляче можна шмагнути дитину, за яку нікому заступитися… Баба роками перебирала старі фотографії, шила внучці такі ж сукні, як у покійної доньки, і змушувала носити.
Звісно, з Надійки сміялися і в школі, і на вулиці. Аж поки не з’явився Степан.
— Вона тоді вже доросла була?
— Та де там! З п’ятого класу за однією партою сиділи. Отоді в неї з’явився свій лицар. Боже, як вони любили одне одного! Аж дивитися було лячно.
— Чому лячно?
— Бо така любов — без кінця і краю — завжди як натягнута струна.
— Але ж буває інакше?
— Може, й буває. Але ми з чоловіком, царство йому небесне, теж любилися. Тільки це було… простіше, чи що. От є любов — і добре. Як даність, як теплий дім. А у Степана з Надією все йшло всупереч обставинам.
Ту кімнату, де він зараз живе, він заробив таким горбом, що тобі й не снилося. Роками ночами вагони розвантажував. Спав по три години, але зубами вигризав куток, куди б міг привести свою Надійку.
— Як усе складно…
— Не те слово, дитино! Знаєш, я навіть колись трохи заздрила Надії, може, й сама була крапельку закохана у Степана.
— Та ви що?! А як же ваш чоловік?
— А що чоловік? Чоловіка я любила.
— А яка різниця?
— Величезна! — тихо розсміялася пані Галина. — Закохатися можна в кого завгодно. От як у співака з телевізора. Ти ж до нього не дотягнешся! Це просто світлий образ… Щоб душа не черствіла.
— А щоб що було?
— Життя, Улянко. Просто життя. Поки ми любимо, поки здатні на це — ми живемо. А як перестаємо — от що стається… — вона кивнула на коридор, де дядько Степан зосереджено витирав підлогу.
— Ми намагаємося хоч якось подати знак всесвіту, що ми ще тут, що ще дихаємо…
Ту розмову Уляна згадувала не раз. Їй, дівчинці з інтернату, було важко вкласти в голові, як можна настільки ненавидіти власну дитину. Вже б віддали комусь, їй-Богу!
Саму Уляну взяли в сім’ю, коли їй було вісім.
«Завелика вже, — шепотілися виховательки. — Ще й з характером. Точно повернуть».
Як у воду дивилися.
За рік Уляна повернулася до інтернату і навідріз відмовилася розповідати, що сталося в домі, який вона так мріяла назвати своїм.
Насправді, нічого кримінального там не було. Просто вона зрозуміла гірку істину: дорослі часом беруть на себе те, чого не можуть потягнути. Любов не можна випросити. Або вона є, або її немає.
А коли в тих людей дивом з’явилася довгоочікувана рідна дитинка — хлопчик — до прийомної Уляни всім одразу стало байдуже.
Вона намагалася привернути увагу: добре вчилася, а потім, навпаки, стояла на вухах у школі. А коли малюк підріс, Уляна пішла в глуху оборону. Огризалася, плакала в подушку ночами.
Вона просто хотіла показати, що теж дитина. Така ж, як і той хлопчик у розкішній колисці, до якої Уляну не підпускали й на гарматний постріл.
Коли прийомна мати в кабінеті психолога втомлено кинула: «Ми, мабуть, поквапилися… Ми не зможемо дати їй раду», Уляна навіть відчула полегшення.
В інтернаті тебе принаймні бачать, а бути порожнім місцем у «сім’ї» — набагато страшніше.
Зі своїм колишнім вона познайомилася, щойно випурхнувши в самостійне життя. Їй пощастило отримати кімнату, і здавалося, що весь світ лежить біля ніг.
Уляна закохалася. До нестями, до повної сліпоти. Він був із «дуже порядної родини», як любила наголошувати свекруха, вигинаючи брову.
Вона навіть не приховувала зневаги, а коли син усе ж розписався з цією «інтернатівською», лише скривилася: «Усі в молодості дурниці роблять. Головне, щоб дітей не наплодили. Все одно розбіжаться».
Але так сталося, що Уляна чекала на дитину. Вона хвилювалася, бо ще ж треба було довчитися, стати на ноги, а чоловік лише відмахувався: «Розберемося! Чого ти панікуєш?».
Коли з’явилася дитинка, Уляна почула про себе багато нового. І що дитя вона «нагуляла», і що не любили її ніколи, і взагалі — хай подивиться в дзеркало: хіба таким, як вона, світить сімейне щастя?
Коли вона стояла на сходах лікарні, притискаючи до грудей згорток, і слухала все це по телефону… хотілося кричати на цілий світ, проклинаючи і його, і ту рідню, яка відхрестилася від дитини.
Але щойно Даринка тихенько запищала, вся злість кудись випарувалася.
— Моя маленька… — Уляна втупилася в крихітне личко. — Правильно. Покричи за мене. Тобі можна…
Сусіди по квартирі зустріли її на порозі з круглими очима.
— Улянко! А де ж… Тебе що, ніхто не зустрів?! — пані Галина сплеснула руками, перехопила Даринку й почала забирати пакунки.
Дядько Степан зайвих питань не ставив. Тільки кивнув, одягнув куртку і за годину притягнув із магазину дитяче ліжечко, підгузки й купу дрібниць.
— Вони тобі навіть речі не віддали? — обурювалася Галина.
— Сказали, щоб сама приїхала й забрала, — ковтнула сльози Уляна.
— А дзуськи їм! Ще молоко в тебе пропаде через нерви. Сама поїду! — рішуче відрізала сусідка. — Степане, заводь свою «ластівку»!
Того ж вечора речі повернулися додому. Про те, який скандал Галина влаштувала родичам чоловіка, вона делікатно промовчала.
Почалося нове життя. Туга тепер заходила до Уляни без стуку, сідала поруч і шепотіла: «Плач, дівчинко. Кажуть, сльози лікують». Але вони не лікували. Відпускало тільки тоді, коли вона брала Даринку на руки.
— Невже ти моя? За що мені такий скарб?
Найбільше вона боялася стати поганою матір’ю.
— Пані Галино, я ж нічого не вмію! А раптом я їй нашкоджу?
— Не того боїшся, дитино, — усміхалася сусідка, вправно сповиваючи малу. — Мати дитині зле ніколи не зробить. А от щоб зробити добре — треба потрудитися. Сита і чиста — це ще не все. Душу треба вкладати. Які ти казки знаєш?
Того ж дня пані Галина принесла цілий стос дитячих книжечок.
Не відставав і дядько Степан. Уляна навіть не відразу помітила, що він перестав зачинятися зі своєю журбою.
Вечорами він натирав підлогу до дзеркального блиску, раз у раз поглядаючи на новенький візок у коридорі, який сам же й купив, попри всі Улянині протести.
— Ти, дівча, зі мною не сперечайся! — бурчав він, обережно тримаючи Даринку на великих жилавих руках. — Ти мені сенс життя повернула. Дай хоч так віддячити.
Даринка росла. Уляна гралася з нею, читала казки і душею відчувала: у її доньки тепер є і бабця, і дід. Справжні. З такими хоч на край світу.
А от про себе думати не хотілося. Кому вона потрібна з причепом?
Душа ніби висохла, залишилася тільки одна крапелька ніжності — для доньки. Уляні до болю хотілося, щоб хтось обійняв і її саму, погладив по голові. Але сусіди тримали дистанцію, боячись здатися нав’язливими і злякати дівчину.
Усе змінив випадок.
Була субота. Дядько Степан затіяв генеральне прибирання і саме мив плафони.
— Улянко, одягай малу тепліше! — гукнув він. — Я хочу у вас вікно вимити, а ви поки в Галі посидьте.
Уляна кивнула, потягнулася до шафи за кофтинкою… і раптом дикий біль скрутив її навпіл. Повітря вибило з легень, в очах потемніло.
Отямилася вона вже в палаті.
Перше, що зірвалося з губ:
— Даринка…
Вона спробувала підвестися, але чийсь строгий голос наказав лежати.
Уляна тоді ще не знала, що Степан їхав із нею в «швидкій». Не знала, що він підняв на вуха всіх лікарів відділення і сидів під операційною, молячись так, як моляться рідні батьки — випрошуючи в Бога життя для своєї дитини.
Коли Уляну перевели в палату, пані Галина примчала першою.
— Ну як так можна, дитино?! — бідкалася вона, витираючи очі хустинкою. — Чого мовчала, що болить? Ти ж нам не чужа! Ох, діти ви, діти… Що ти, що Даринка.
— Не сваріться… Це ж мої проблеми, навіщо вони вам?
— Якщо хотіла мене зараз образити, то тобі вдалося! — спалахнула Галина. — Щоб я більше такого не чула, зрозуміла?
— Зрозуміла… — Уляна зам’ялася. — Пані Галино, а чому у вас своїх дітей немає?
Вона запитала і відразу прикусила язика, але жінка відповіла спокійно:
— Не судилося, Улянко. А з інтернату взяти побоялися. Думали, не потягнемо, не станемо хорошими батьками.
— Ви б стали найкращими! — гаряче випалила Уляна. — Зі мною ж у вас вийшло!
Пані Галина нічого не відповіла. Тільки якось метушливо підхопилася, вискочила в коридор і повернулася хвилин за десять, з червоними від сліз очима.
— Так, усе! — скомандувала вона. — Відновлюйся давай.
— А Даринка?
— Спить наше сонечко! Їсть добре, гуляє. За мамою скучає, звісно, але дід їй пообіцяв, що ти скоро будеш.
— Дід? — Уляна завмерла.
Галина насторожилася:
— Тобі не подобається?
Уляна не змогла вимовити ні слова. Вона просто взяла теплу, шорстку руку пані Галини, притиснула до губ і розридалася так, що налякала всю палату.
Того вечора під одним небом щасливими засинали четверо.
Уляна в лікарні вперше спала без тривог і страшних снів.
Пані Галина сиділа біля дитячого ліжечка, раз у раз торкаючись рукою щоки, ховаючи щасливу усмішку.
Дядько Степан крутився з боку на бік, хвилюючись за своїх дівчат, яких уже безповоротно вважав рідними.
А маленька Даринка солодко сопла, ще не знаючи, що відсьогодні в неї точно є велика, справжня сім’я, яка ніколи її не зрадить.
***
Кажуть, родину ми не обираємо, але часом доля розставляє все так, що зовсім чужі люди стають ближчими за кровну рідню. Справжня сім’я починається не з генетики і не з документів, а з простягнутої у важку хвилину руки та спільно випитого чаю на тісній кухні.
А як ви вважаєте, чи здатне тепло чужих людей повністю зцілити старі душевні рани?
