— Тоді я можу забрати Михайлика з собою, — Влад відповів дуже тихо, але з такою безмежною втомою в голосі, що, здавалося, ще мить — і він просто впаде. Чоловік сидів за кухонним столом, нервово потираючи скроні.
— Куди це — «з собою»?! — Надія так різко кинула рушник на стільницю, що чашка з чаєм жалібно брязнула.
Її сміх був колючим, істеричним, аж луна пішла їхньою вистражданою двокімнатною квартирою.
— До матусі своєї? У її стареньку квартирку? Чи по орендованих кутках дитину тягатимеш? Ти хоч колись у своєму житті можеш подумати не лише про себе, га?!
Десь глибоко в душі Влад розумів: Надя має рацію.
Свого, особистого житла в нього не було. А ділити цю омріяну двокімнатну, на яку вони роками відкладали кожну копійчину, відмовляючи собі у відпочинку й нормальному одязі, зараз було просто неможливо.
Він підвів важкий погляд.
Подивився на сина, який нерішуче тупцяв на порозі кухні, потім на розлючену дружину, і знову на малого:
— Мишку, — лагідно, наче боячись злякати, уточнив він. — Ти підеш зі мною жити до бабусі Віри?
— А хіба можна? — хлопчик злякано кліпнув великими оченятами і боязко зиркнув на маму, шукаючи в ній підказки.
— Не можна! — гаркнула Надія так, що малий аж здригнувся. — Ясно ж як білий день: твій татусь зараз просто тобою маніпулює! І навіть не усвідомлює, наскільки це ницо з його боку. Йому головне, щоб я страждала!
А як тобі там буде — кого це обходить? Батькові ж ніколи буде тобою займатися, він тебе на бабу Віру скине, як непотріб!
— А їй не буде боляче? — Михайлик злякався ще дужче, його губка зрадливо затремтіла. — Я ж важкий, а вона старенька… Якщо мене на неї скинути…
— Марш у свою кімнату! — гримнула Надя.
Хлопчик опустив голову і, майже не піднімаючи ніг від підлоги, почовгав коридором. Його маленькі плечі поникли.
— Бачиш, чого ти домігся? — жінка тицьнула пальцем у бік майже колишнього чоловіка. — Дитині восени до школи йти, перший клас, а ти йому на нервах граєш!
— Надю… — Влад знову зітхнув, відчуваючи, як серце збивається з ритму. — Ти ж сама кричала, що я негідник, бо залишаю тебе з дитиною. Що тобі буде нестерпно важко. Тому я й запропонував забрати малого.
Ну не склалося в нас, перегоріло. Ти не вважаєш за потрібне стримуватися, постійно влаштовуєш скандали, кричиш, з кулаками на мене кидаєшся через кожну дрібницю. А я… я просто більше не витримую.
У мене тиск скаче так, що лікар попередив: є реальний ризик інсульту. І це в сорок років! Вибач, але моє здоров’я і життя мені дорожчі, ніж цей наш так званий шлюб. А Мишка я люблю. Він мій син. Єдиний.
— От і не псуй своєму єдиному синові життя! — відрізала дружина. — Вирішив іти — то йди. Скатертиною дорога! Якось впораємося без тебе!
Протягом наступних кількох місяців, поки тягнувся важкий процес розлучення, Влад і Надя ще не раз ламали списи навколо цієї теми.
І, як виявилося згодом, Надія проводила «виховні бесіди» не лише з колишнім.
Вона систематично капала на мізки синові. Хлопчик почав помітно віддалятися, уникав батькового погляду, а одного разу видав завчену дорослу фразу:
— Тату, я хочу залишитися з мамою. У тебе є бабуся Віра, а в мами — тільки я. Їй буде дуже важко одній. А я вже дорослий, я чоловік, я мушу бути з нею.
Того вечора Влад зрозумів: він програв остаточно.
Ні, він не тримав зла ані на колишню дружину, ані, тим паче, на сина. Ще до офіційного рішення суду Влад сам почав виплачувати аліменти.
До того ж повністю зібрав Михайлика до школи — від ортопедичного рюкзака до спортивної форми. Сума вийшла кругленька.
Раз на два тижні Влад забирав малого до себе на вихідні. Вони гуляли містом, ходили в кіно чи до розважального центру.
Решту часу тато спілкувався з сином по телефону, а коли той навчився вправно клацати по екрану — то вже й у вайбері.
Надія, звісно ж, кипіла від люті. Вона була категорично проти того, щоб батько й син бачилися.
Їй здавалося, що вони роблять це виключно їй на зло, щоб вона нервувала, і що Влад намагається перетягнути дитину на свій бік. Кілька разів вона навіть кидала малому в обличчя слово «зрадник» і влаштовувала справжні драми:
— Твій батько нас покинув напризволяще, а ти з ним по розвагах тягаєшся!
Проте заборонити зустрічі вона не могла — чудово розуміла, що Влад піде до суду. Тому Надя обрала іншу тактику: вона філігранно обробляла Мишка морально.
Так, щоб хлопчик сам зрештою відмовився від батька.
І хоч не одразу, але своєї мети вона досягла. На руку зіграв перехідний вік Михайла — той самий час колючого бунту, коли підлітки захищають свої кордони.
Хлопець перетворився на настовбурченого їжачка, який нервово реагував на кожне слово. Він огризався і матері, але Надя вважала це мізерною платою за те, що син тепер регулярно свариться з батьком.
— Це все через тебе! — з тремтячими губами випалив п’ятнадцятирічний Михайло під час чергової зустрічі.
— Я не тільки гірше за всіх у класі одягнений, я навіть на екскурсію до Кам’янця-Подільського поїхати з усіма не можу! Бо в мами зовсім немає грошей!
— Так, ану стоп! — Влад підняв руку, зупиняючи цей потік звинувачень. — Із цього місця, будь ласка, детальніше. Чому це в мами немає грошей на твій одяг і поїздку?
— Та тому що ти пішов! І вона тепер сама змушена працювати й тягнути все!
— Мишку, але ж це неправда, — Влад розгублено подивився на сина.
— Ти хіба не знаєш, що на мамину картку щомісяця як годинник приходять гроші — половина моєї зарплати. Це двадцять тисяч гривень. Крім того, і торік, і цього року я окремо переказував кошти на лікування твоїх зубів.
А ортопедичні устілки? Мама казала, що вони тобі життєво необхідні. Ти їх носиш? Та й на твій новий телефон ми з нею скидалися порівну!
— У сенсі — новий телефон? — гірко усміхнувся хлопець.
— Ми ж беушний взяли за п’ять тисяч! І про зуби — це взагалі брехня! Я чудово пам’ятаю, як стоматолог питав маму, яку пломбу ставити: платну чи найдешевшу державну. Вона сказала, що грошей на платну не має. Устілки — так, ношу. І дуже тобі дякую за ці двісті гривень!
— Вибач, сину, але я взагалі нічого не розумію… — Влад відчув, як земля пливе з-під ніг. Коли Надія дзвонила чи писала йому, йшлося про зовсім інші суми.
Ті ж устілки, за її словами, обійшлися у три тисячі. А телефон нібито коштував усі двадцять. Здається, настав час для серйозної розмови з колишньою…
— А я не бажаю з тобою розмовляти! — відрізала Надія, щойно почувши його голос у слухавці.
— І не смій лізти в нашу сім’ю! Я роблю для своєї дитини все, що вважаю за потрібне! І щоб ти знав: із твоїх аліментів я на себе жодної копійки не взяла!
Можу хоч зараз виписку з банку показати — вони всі лежать на депозиті! Це ж ти в нас такий святий та турботливий, а я — погана! Тільки чомусь саме я думаю про те, що дитина може не вступити на бюджет.
Що йому ті гроші знадобляться як повітря: і на репетиторів, і на контракт! Це мій головний біль, а не твій! А якщо бодай слово Мишкові про мене скажеш — я зроблю так, що він взагалі в твій бік не подивиться!
Після цієї тиради Влад поклав слухавку. Його охопили дуже змішані почуття.
З одного боку, Надя мала рацію — про майбутнє треба дбати вже зараз. Але з іншого… Як же бридко було усвідомлювати, що колишня дружина роками нахабно брехала і йому, і власному синові.
Добре все обміркувавши, Влад вирішив: відтепер він сам частіше купуватиме малому одяг і особисто водитиме до стоматолога.
А ще — написав класній керівниці, щоб його додали до батьківського чату. Він хотів знати про всі збори на екскурсії та театри. Його син не повинен почуватися гіршим за інших.
Минуло ще кілька років.
Михайло успішно здав НМТ і вступив до університету. На омріяний бюджет! Щоправда, в іншому місті — поїхав до столиці.
— Знаєш, мамо, — сказав Михайло того теплого серпневого вечора, побачивши своє прізвище в списках зарахованих.
— Я теж думав про майбутнє. Я розумів, що навчання — це шалені витрати, тому викладався на повну, щоб вступити самому. Без жодного репетитора. Але я спілкувався зі студентами…
Вчитися буде дуже складно, особливо перші два курси. Про підробіток навіть думати годі, хіба що на літніх канікулах. І я тут подумав… Пам’ятаєш ті гроші, що в тебе на депозиті лежать?
Ті, що тато всі ці роки переказував. Давай ти мені будеш звідти потроху скидати щомісяця на життя, добре?
— Що-о-о?! — Надія пирхнула так, що аж похлинулася.
— Нормально ти придумав! А те, що в квартирі ремонту вже п’ятнадцять років не було — це тебе не обходить?! Ти такий самий егоїст, як і твій татусь, тільки про себе й думаєш!
А нічого, що я тебе всі ці роки на одну свою зарплату тягнула, у всьому собі відмовляла?! Думаєш, мені солодко було?! Ні, мій дорогенький. Тобі за два місяці вісімнадцять. Ти вже дорослий чоловік. Усе.
Я тобі більше нічого не винна.
Збитий з пантелику Михайло мовчки встав і пішов до своєї кімнати. У голові паморочилося від несправедливості.
Як же так вийшло? Мама ж завжди казала, що відкладає йому на навчання! А він же й попросив ці гроші саме на навчання — не як оплату за контракт, а як життєву подушку на перші два роки… І от маєш.
Трохи посидівши на ліжку, він дістав телефон і набрав татів номер.
— Привіт, тату… — тихо промовив хлопець, коли Влад підняв слухавку. — Здається, мені дуже потрібна твоя допомога. І… я хотів попросити вибачення. Тільки зараз я зрозумів, які жахливі речі я тобі тоді наговорив, хоча ти цього зовсім не заслуговував…
Життя завжди зриває маски, і часом найближчі люди можуть завдати найглибших ран, прикриваючись турботою. А як гадаєте ви: чи зможе Михайло колись по-справжньому пробачити матері цю фінансову маніпуляцію, чи прірва між ними залишиться назавжди?
