Вовка залишився без батька, коли йому було десять. Але батько був живий, нічого з ним не сталося. Просто їхня сім’я розпалася. Розлучення батьків син переживав, мабуть, найбільше.
Та хлопчик був скромний і навіть замкнутий, тож своїх почуттів не показував. У цей важкий час він багато читав, щоб відволіктися, а ще почав малювати, за що його хвалила бабуся, мамина мама.
— Ти хоч будь чоловіком, Володенько, — обіймала його баба Нюра, — мамі зараз нелегко. Їй удвічі важче: тато закрутив роман на стороні, зрадив, бач, закохався… Але Бог йому суддя. А ми з тобою маму мусимо підтримати. Вона в нас одна. Її берегти треба…
Бабуся схлипувала, а Вовка лише кивав і йшов до своєї кімнати, намагаючись не думати про вчинок батька, якого він теж любив…
Христина Сергіївна, мама Вовки, працювала в бібліотеці, саме вона й прищепила синові любов до літератури. У книжках, які він читав, було вдосталь прикладів справжньої мужності, дружби і любові.
Але життя хлопчика стало іншим. Він пізнав зраду батька. Вовка був упевнений, що батько зрадив і його. Розваливши сім’ю, він не подумав про сина. А ж ще недавно Володя вірив, що тато його дуже любить.
Але час минав. Мама з ніжністю і увагою ставилася до сина, а Володя, щоб не бачити вранці її заплаканих очей, швидко снідав і тікав до школи.
Володя завжди вчився добре, а тепер його потягнуло до малювання.
Усі стіни його кімнати були обвішані малюнками. Мати зітхнула одного разу й вирішила віддати його до справжньої ізостудії при Будинку культури.
— Кажуть, що до нашого міста приїхав справжній художник, професіонал, уявляєш? — розповіла мама синові новину. — Це твій шанс. Там уже такий ажіотаж — записуються всі: хто має підготовку і хто ні. Юрій Іванович набирає кілька груп, від охочих відбою немає. Я вже домовилася зі своєю подругою.
Ти ж знаєш мою Риту Андріївну, вона заступниця директора Будинку культури. Вважай, ти вже записаний у свою вікову групу.
Вові на той час виповнилося дванадцять. Щоб показати новому вчителеві свої вміння, він прихопив на перше заняття свій альбом, який новий вчитель похвалив.
Так почалося знайомство хлопчика зі справжнім художником і просто дуже доброю людиною.
Юрію Івановичу було за пʼятдесят, і його кучеряве волосся вже де-не-де поблискувало сивиною, додаючи віку, а уважний погляд прихиляв до себе будь-якого учня.
Юрій Іванович цілий день був на роботі, де в підсобці у нього був чайник, шафка із заваркою, цукром і якимось печивом.
І коли Володя затримувався після заняття, закінчуючи свій малюнок, художник чекав на нього, не підганяв, а терпляче сидів поруч за своєю роботою, поглядаючи на старання учня, схвально киваючи.
А потім він наливав і Вові в гранчастий стакан із підсклянником чаю, і вони разом обговорювали його роботу.
— Ти бачиш сам свої помилки? Що б ти переробив, якщо почати заново? — запитував учитель.
А хлопчик, анітрохи не ображаючись, немов копіюючи Юрія Івановича, відходив на пару кроків від картини і, примруживши очі, робив досить точний і нещадний розбір своєї праці.
Юрій Іванович після такого «розбору польотів» говорив лише одне слово: «Браво!». Потім вони прибирали свої фарби, гасили світло й разом ішли додому. Їм було по дорозі.
На Юрія Івановича ніхто не чекав удома.
Розповідали про нього, що він утік зі столиці в сільську місцевість від нерозділеного кохання, а хтось, спростовуючи цю версію, казав, що справжньому художнику потрібен не асфальт і кам’яні мішки мікрорайону, де він жив, а жива природа, інакше в них, у цих художників, трапляються творчі кризи, а це насправді доволі неприємна річ на кшталт психічного нездужання.
Так чи інакше, ніхто не знав, чи надовго приїхав художник, але ніхто не ліз йому в душу, і Вова теж ніколи не запитував учителя про його життя. Говорили вони частіше дорогою додому про книжки, про художників і про творчість, як стимул життя.
Так склалася дружба Володі зі своїм наставником, і рік занять у студії пролетів як один місяць.
Влітку хлопці почали ходити на пленери, але Володя вже самостійно вивчав основи портрета, і так захоплено писав їх навіть на природі, що Юрій Іванович не сварився, бачачи, що етюди Вовки не по темі.
— Хто це в тебе? — запитав він лише одного разу, коли побачив знову знайоме обличчя на папері.
— Та не виходить у мене нічого, — Вовка кинув олівець. — Скоро б хотів закінчити, терміни підтискають, а погано виходить…
— Мій юний друже, отримуєш замовлення? — здивувався художник.
— Куди там мені до замовлень… — схилився Вовка. — День народження скоро в мами, от і хотів зробити їй сюрприз, загалом, щоб вона в мені не сумнівалася…
— Ясно. Можу допомогти, якщо фото принесеш. Разом докладемо зусиль. Принаймні спробуємо. А в тебе не так і погано виходить, між іншим, але потрібен оригінал, — заспокоїв Юрій Іванович учня.
Так почалася спільна робота. Коли Вова приніс до студії мамине фото, художник подивився на картку і посміхнувся.
— А вона гарна… Коли зроблено фото?
— Ой, напевно, років зо три тому. Так, точно. А що? — запитав хлопчик.
— Так буває, що на фото не дуже схожа сама на себе людина. Треба б для схожості саму маму побачити, порівняти, придивитися. Можеш влаштувати? — попросив художник.
— Можу, але хотілося б сюрпризом подарунок-то зробити… А краще б я вам замовлення зробив. Ви б самі все написали, як годиться, а то я відчуваю, що не потягну поки що портрет… — говорив хлопчик, вп’явшись очима в начерк, який тут же почав робити Юрій Іванович.
— Ого, як здорово ви вмієте. Ніби знайомі з нею давно… — вразився хлопчик.
— І в мене таке ж відчуття, ти правильно сказав… — Юрій Іванович часто кидав погляди на фото, жадібно видивляючись риси, овал обличчя, локони маминого волосся.
— І ти так скоро навчишся. Це і не так уже й складно. Я тобі допоможу розібратися. Є правила, які тобі дуже допоможуть. І все-таки, я мушу побачити твою маму, поговорити з нею. Запроси її після заняття наступного разу, а я знайду що запитати в неї…
— У нас і не так багато часу. За три тижні портрет має бути готовий, — попередив Вовка.
— Сподіваюся, встигнемо…
Так Христина Сергіївна опинилася в Будинку культури недільного вечора. Вона увійшла до кімнати, заповненої мольбертами, рамками, роботами учнів, і коробками з різними фарбами та баночками.
— Ой, як тут цікаво, — почала розглядати вона все підряд після того, як привіталася.
Дітлахи вже пішли, лише її син і художник дивилися на неї на всі очі. Нарешті, Юрій Іванович запросив її сісти й запропонував чаю.
Христина пила чай і розповідала про сина, як він почав малювати, і що читати після цього став набагато менше, а це погано, але добре те, що є успіхи в малюванні і хлопчик не відстає в школі з предметів.
— Значить, він — гармонійна особистість, — підсумував художник.
А «гармонійна особистість» уже пішов наздоганяти друзів, бо хлопчики домовилися пограти в парку за Будинком культури у футбол.
— Як ви оцінюєте успіхи мого сина? Що, він дійсно писатиме картини? — запитала Христина.
— Безсумнівно, якщо обере живопис справою свого життя… У нього є здібності, — Юрій Іванович розглядав обличчя Христини, намагаючись не бути нав’язливим, але вона помітила його інтерес і зніяковіла.
— А навіщо ви мене запросили? — запитала вона.
— Я знайомий майже з усіма батьками своїх учнів, а ось з вами поки що не доводилося розмовляти. Я маю намір приділяти увагу Володі більше, і думаю, що він ще здивує всіх нас. Ви повинні підтримувати сина в його прагненні до малювання, щоб він не змінив ненароком свого рішення розвиватися в цьому напрямку. А то ось бачите — вже й футбол… — посміхнувся Юрій Іванович, дивлячись у віконце.
— Хлопчаки! Дитинство… Нехай грають. А малювання я підтримуватиму, тим паче тепер у дітей є такий вдумливий і зацікавлений в їхніх успіхах педагог, — пообіцяла Христина, і вони вийшли зі студії на вулицю.
На наступне заняття Вовці був показаний ескіз портрета.
— Схоже… — схвалив хлопчик, і від радості обійняв учителя, — я теж буду пробувати. Хоча б змалюю з вашого портрета. Мені так легше.
Обидва портрети мами були гарні.
Вовчин більш трепетний навіть, бо несміливо, десь нерівно, неточно, але так старанно виведені риси матері, і зрозуміло було кожному, хто дивився, що малювала дуже закохана людина.
Коли настав день народження мами, Вовка подарував спочатку портрет своєї роботи. Мама зойкнула, бабуся заплескала в долоні й обняла онука.
— Але це не все. Ось і ще один. А який ти вибереш, твоя справа… — сказав юний художник.
Хлопчик зняв папір з рами і жінки завмерли: мама була немов живою на картоні, хоча написаний портрет був вугіллям.
— Це він? — тільки запитала вона, — але як точно…
— А я, значить, поки не дуже? — син, трохи схиливши голову, розглядав свою роботу.
— Ти дуже добре. І я вибираю обидві роботи, якщо це можливо, тому що обидві роботи хороші, але твоя мені набагато дорожча.
— Правда? — Вовка вчепився в матір, обіймаючи її.
— Справжня правда. Але не будемо ображати твого вчителя, адже він дуже добра людина, я це відразу зрозуміла, — мама поставила обидва портрети поруч, — я потім їх по різних кімнатах повішу. А поки тут нехай поряд постоять. Молодці, браво!
Під кінець наступного заняття Вовку зустріла мама. Вона принесла пакунок і подала його вчителеві:
— Боюся, що цього замало, але що могла. І дякую вам велике за працю, мистецтво. Я й не думала, що така гарна…
— Що ви принесли? Нічого не треба, — зніяковів Юрій Іванович.
— Усього-навсього мої гостинці. Тут пиріжки, домашній тортик, а ще трубочки з кремом і горішки, які так любить мій син… — Христина трохи розкрила пакет, і звідти попливли аромати всього перерахованого.
— Ого, а чи не випити нам чаю тут? Усі пішли, а мені все одно поспішати нікуди. Вдома я один. А хотілося б бути з таким пакунком у компанії, — попросив Юрій.
Він швидко заварив свіжий чай, поки Христина і Володя постелили на столик аркуш білого паперу, що замінив їм скатертину.
Чай і розмови затяглися на годину, і лише після того, як усе було з’їдено, маленька компанія вирушила додому.
Вони жили неподалік один від одного, і прощаючись, Вовка запросив художника до них у гості з нагоди його тринадцяти років.
— Не смію відмовлятися. Думаю, що випічка твоєї мами кого завгодно зробить шанувальником її кулінарного таланту і краси… — Юрій Іванович вклонився і посміхнувся Христині.
Так стали дружити вони втрьох. Вовка з радістю помічав, як мама йде на побачення до Юрія Івановича:
— Раніше він майже весь день сидів у студії, писав, з нами займався, а тепер ти його витягуєш гуляти. От здорово! Гляди, так і привчиш його до своїх книжок, а там він і читатиме цілими вечорами…
— Скоріше, вона привчить його до своїх пирогів, — сміялася бабуся, коли навідувала онука, — книжки і картини — це чудово, але художники теж люди, і хочуть їсти. Ось що!
Літо пролетіло швидко, і як завжди його було замало. Вовка замінив свої старі роботи на стінах спальні, повісивши нові. Серед них центральне місце займав мамин портрет його, Вовки, виконання.
Хлопчик анітрохи не здивувався, коли мама, соромлячись, розповіла йому, що вони з Юрієм Івановичем вирішили одружитися.
— Він моя людина, як виявилося. Сподіваюся, ти не проти? — мама уважно подивилася на Вову.
— Робіть що хочете. Тільки не змушуй мене читати книжки. Мені і за програмою їх вистачає. А ми з друзями домовилися ходити на футбол. Ти не проти? — Вовка посміхнувся і чекав відповіді.
— Не проти. Але велике прохання — не кидай малювати. У тебе талант. Так каже Юрій Іванович.
— Я і не збирався нічого кидати, — погодився Вовка, — футбол лише тричі на тиждень, а малюю я практично щодня. Інакше й не можу. Ти ж знаєш. Хоч потроху, але руки просять.
Минув ще рік.
Вовка вже пристойно малював. Він встигав усе: і вчитися, і ганяти м’яч влітку з друзями, і наглядати за маленьким ще братиком. Вова теж вважав це дуже цікавим заняттям, бо молодший брат був майже копією його вчителя, а тепер вітчима, справжнього художника і просто чудової людини.
