Якщо це був би перший крутий поворот, то ще можна було б якось зрозуміти. Ну, або поворот на краще, – каже Маргарита подрузі. – Але тепер зовиця просто дурить, я вважаю.
— І що? Тепер свекруха просить гроші в твого чоловіка, щоб онуків нагодувати?
— Не просить, але активно натякає, мовляв, тільки згуртувавшись, ми все це якось «вивеземо». Прямо-таки партійне гасло, авжеж. Тільки що вивозити в цьому випадку? Я не дуже добре це розумію.
Є жінка, яка має двох дітей, яка донедавна дуже добре заробляла, годувала їх і утримувала. А тепер вона вирішила, що їй усе набридло, що вона не хоче більше займатися справою, яка її годувала. І? Хто їй лікар?
Я все розумію, мати чоловіка не може дивитися, як онуки в чомусь бідують. Але, по-перше, не зовсім вони вже й голодують. А по-друге, повертаємося до того, з чого почали. У свекрухиних онуків є мати. І батько, між іншим. Так, кепський, але є.
— А що чоловік думає із цього приводу?
— Чоловік нервує, він же розуміє натяки мами про невеличку пенсію, про те, що вона голодною буде сама сидіти, але онуків нагодує. Але він чудово розуміє, що у нас є свої діти. І в першу чергу ми маємо годувати саме цих дітей, — відповідає Маргарита.
– Тим паче, що мова не йде про тяжку хворобу сестри, про неможливість заробляти. Шукає себе? Чудово. Не буде на що жити дітям, нехай віддає їх на піклування держави.
— Жорстко ти…
— А як ще треба? Охати, ахати й у дзьобику нести? Я змогла собі дозволити мати двох дітей. Якби була можливість утримувати чотирьох, вони б у нас були. Свої, власні. А чужих, так би мовити, «готовеньких», мені не треба.
Маргариті майже сорок, чоловік на рік молодший. У них кредит на трикімнатну квартиру (колись починали з кімнати в двокімнатній комуналці), є діти, 10-ти й 7-ми років.
Дівчинка і хлопчик. Подружжя працює, ростить дітей.
Молодшій сестрі чоловіка 36 років, у неї теж двоє дітей, яких вона виховує сама. Точніше, з допомогою своєї мами. Дочці зовиці зараз 12 років, сину 9. Заміж вийшла рано й рано звідти «повернулася».
Шлюб уже від самого початку був схожий на помилку. Чоловік зовиці гуляв, не в сенсі від неї, а в сенсі з друзями. Працювати не любив. Навіщо було заводити дітей одного за одним — питання.
Молода була, головою не думала, так теж буває.
Із чоловіком зовиця розійшлася, коли сину її було півтора року. Повернулася до матері, оформила її в декретну відпустку, сама на роботу вийшла. За першою спеціальністю зовиця — кухар-кондитер.
Але тут же, після закінчення коледжу, пішла й перевчилася на бухгалтера, заявивши, що кухню вона ненавидить, готування — це не її.
Ось у бухгалтерію сестра чоловіка й вийшла на роботу. Заробляла, колишній чоловік аліменти платив кепсько, постійно доводилося бігати до суду та по адвокатах, аби ті вибили з колишнього хоча б щось.
Років через три сестра чоловіка почала скиглити на тему: «Ненавиджу бухгалтерію, як мене дістали всі ці рахунки, накладні та проводки».
А потім різко звільнилася. Свекруха, що вийшла на роботу з декрету з молодшим онуком, схопилася за голову: «Як жити?»
— Але, на диво, сестра чоловіка себе знайшла, — каже Маргарита. — Спалахнула знову любов’ю до першої отриманої професії, тут же, одразу після звільнення, почала непогано так заробляти.
Зовиця робила цукерки ручної роботи, пекла торти, тістечка. Коштували вони дорого, попитом користувалися. Принагідно жінка пройшла купу курсів, удосконалювалася, вчилася новому.
Невдовзі до неї запис був, аби виготовити торт до якоїсь дати. Оформила себе як приватного підприємця, свекруха сіла на пенсію, а зовиця щільно зайнялася роботою.
Настільки успішно, що навіть із телебачення до неї приходили із замовленнями, якщо в ефірі було святкування якоїсь події й потрібен був торт. І корпоративні клієнти обирали її.
— Спочатку там же, на маминій кухні все й робила, — згадує Маргарита. — Потім справи пішли добре, вона купила з невеликим кредитом двокімнатну. Жити туди не пішла, а їздила працювати: діти не заважають, на кухні ніхто не «мамакає», поставила там необхідне їй устаткування, холодильники та інше.
Маргарита згадує, що ще півтора року тому сестра чоловіка жила — їм і рукою не дістати було. За кордон із дітьми й мамою їздила, машину купила, кредити платила з випередженням.
Свекруха хвалилася успіхами дочки, а колишній забув її в і обличчя. Вона його більше й не «трусила» — сама давала собі раду.
А потім якось різко взяла й усе кинула. Після курсів особистісного зростання. Оголосила, що останні роки займається не своєю справою, що їй усе обридло й вона закінчує свою «кондитерську» історію.
Мати думала, що дочка повернеться в бухгалтерію, але ні. Не повернулася, зайнялася вдома (у тій самій кредитній квартирі) творчістю.
— Свекруха, звісно, спочатку не панікувала, думала, що дочка знайшла щось більш грошовите. А потім уже забила на сполох. Сидить у двокімнатній жінка й творить. Робить якісь блокноти та щоденники ручної роботи, — хитає Маргарита головою.
– Біда в тому, що ніхто їх не купує. Кому зараз вони взагалі потрібні? Красиві, напевно, я мало що в цьому тямлю, але нікому не потрібні.
Устаткування зовиця продала, гроші пішли на життя, на виплату іпотеки. Дітей у двокімнатну вона не перевозить, каже, що вони будуть заважати їй «працювати».
Машину, здається, вже теж продала. Заробленого немає. Їсти й спати вона приїжджає до матері.
— Якби хоч квартиру свою здала, усе було б легше, — плаче свекруха. — А так, живемо на мою пенсію, на аліменти, якщо колишній зять їх зволить виплатити, та на те, що дочка виручить із продажу чогось, що купувалося в добрі часи.
В онучки — старий ноутбук, онукові теж треба щось для навчання, одягати їх треба, годувати їх треба.
Зовиця від матері відмахується, мовляв, вона себе знайшла, вона займається зараз тим, що приносить їй моральне задоволення, що її заспокоює.
— Ти й з кондитеркою в мене не вірила, — махає зовиця на матір рукою. — А потім дуже навіть задоволена була. Ну і що, що моя справа другий рік ніяк «не вистрілить». Навіть якщо вона взагалі не приноситиме дохід, я не ображуся. Вона мені приносить радість.
Спасибі, навчили добрі люди, що думати треба про себе й робити те, що приносить позитивні емоції. А я останні роки просто механічно заробляла гроші.
Розвертається і їде до себе у квартиру, як висловлюється свекруха Маргарити, «блокноти клеїти».
Вигнати дітей у квартиру матері?
Тоді вони точно голодувати стануть. Свекруха так вчинити не може. Сидить і чекає, коли дочка одумається. А поки натякає сину, що їм усім треба згуртуватися й якось цей період пережити.
***
Це життєва історія, що змушує задуматися: чи варто шукати себе за чужий рахунок?
Часто ми так прагнемо знайти щастя й гармонію, що не помічаємо, як перекладаємо відповідальність на інших.
Бо ж життя — це не лише про радість, а й про обов’язки, і справжнє щастя часто ховається саме в балансі. А що ви думаєте про таку ситуацію? Чи знаходили ви себе так, щоб нікому не нашкодити?
