— Доню, ну ти що? У тебе з математикою завжди добре було, рахувати вмієш. Тобі двадцять вісім, а йому п’ятдесят буде!
— Люблю, нічого не можу із собою вдіяти, – Алла кружляла перед дзеркалом у вітальні й наспівувала щось собі під ніс.
— У нього затишний ресторанчик на набережній, своя яхта, причал і великий заміський будинок.
— Ти йому в доньки годишся, він трохи молодший за твого батька, Алло. Може, пройде? – мати благально подивилася на неї.
— Ти зла! А кажеш, що любиш! Чому ти не розумієш, що з ним я щаслива?
— Щастя не тільки у величезному будинку і яхті. Щастя в іншому. Усе життя ж із цією людиною тобі жити. Дітей виховувати.
— У нього є дорослий син. Йому тридцять.
— Ну ось, він навіть старший за тебе. Онуки й діти одного віку будуть, – не відступала мати.
— Іван не хоче більше дітей і я теж.
— Як?
— Дуже просто, – донька смикнула лівим плечем і поправила свої руді локони. – Та й звідки тобі знати, що таке любов і жіноче щастя? – Алла зараз сильно вколола матір у саме серце. – Не заважай, дай мені любити і бути коханою.
Три роки тому донька розлучилася з однолітком, стосунки їхні були вибуховими, такими, що не приносили нічого, окрім болю й страждань, тож відновлювалася Алла довго й болісно. І раптом … він. Іванко.
Мати спочатку зраділа. Рум’янець на щоках Алли і її чудовий настрій не могли не тішити, але тільки до того моменту, як Тетяна Василівна дізналася, що Іванкові п’ятдесят зовсім скоро.
Це прекрасне для деяких число змушувало матір здригатися і нервувати.
П’ятдесят. Тетяна Василівна сама торік відсвяткувала ювілей і як ніхто розуміла, що це за вік, могла порівняти себе і доньку. Темп життя зовсім інший, немає тієї легкості, гнучкості, яка, ймовірно, запаморочила Іванкові голову. І швидка втома, депресія, що накочується, що найкраща половина, а може, і того більше, життя вже пролетіла.
Тетяна Василівна засмутилася. Сильно.
— Знайомити тебе з Іваном чи ти проти? – донька все ж заговорила з матір’ю перед виходом.
— Знайомити, звісно, що за питання?
— Тільки от давай, без цих своїх штучок про різницю у віці.
Тетяна Василівна знову хотіла образитися, але не стала. Зараз саме час побачитися з цим ловеласом і сказати йому все в обличчя. А почнеш знову незручну розмову про вік із дочкою – образиться.
— Тоді давай на наступних вихідних. Я поговорю з коханим.
Мати легко торкнулася рота рукою, приховуючи посмішку, і трохи відвернулася, щоб дочка не побачила. Зовсім недавно коханим донька називала плюшевого зайця, якого їй подарував хлопець, а тепер літнього чоловіка.
— Не сприйматимеш Івана всерйоз, знайомити не буду і на весілля не покличу.
— Я зрозуміла, – відповіла мати і подивилася на себе у велике дзеркало в передпокої.
—- Так. І не треба робити мілкі кудрі перед зустріччю. Вони тобі не личать. Бігуді тобі на допомогу.
Тетяна Василівна нічого не відповіла доньці, тільки замахала рукою, випроваджуючи доньку.
— Іди, чекає вже годину тебе під вікнами, торохтить.
— Не годину, а півгодини.
Постійні заперечення доньки вже почали дратувати матір.
Тетяна Василівна зачинила за донькою двері й підійшла до вікна, що веде у двір.
Дочка вийшла спокійно. Трохи затримавшись біля дверей і давши можливість Івану вийти з машини, щоб відчинити їй двері.
«Бач, кавалер. Фарбує волосся або перуку носить», – вона по собі знала, що дожити до п’ятдесяти без сивого волосся не можна. «Прудкий, молодиться як. Гаразд. Може, це якраз син Івана», – подумала вона і задерла штору.
Тиждень пролетів зовсім непомітно для Тетяни Василівни. На роботі аврал – звіти, графіки, платежі. Мати приходила додому пізно.
— За тобою заїде Павло, це син Івана, – повідомила донька напередодні.
— Добре, – тільки й відповіла мати. Вона підійшла до шафи, щоб вибрати вбрання, але нічого підходящого не попалося на очі.
— А, – махнула рукою Тетяна Василівна і лягла спати.
Уранці вона прокинулася від того, що у двері наполегливо дзвонили.
— Хто? – накинувши на плечі халат, запитала вона.
— Це Павло. Я приїхав відвезти вас до нас додому.
Тетяна Василівна подивилася на годинник у передпокої і занервувала. Був уже полудень. Будильник учора вона просто забула встановити. Та ще й звук на телефоні не ввімкнула. Донька дзвонила разів десять уже.
— Павле, ви проходьте, – Тетяна Василівна відчинила двері, а сама закрилася у ванній кімнаті.
— Та я б у машині почекав, – йому довелося увійти, щоб не тримати двері відчиненими.
— Я зараз, п’ять хвилин, вибачте, що так вийшло.
Вона вискочила з ванної кімнати, схопила з шафи чорний строгий костюм і блузку з рюшами в горошок і швидко зникла у ванній кімнаті знову. Коли Тетяна Василівна вийшла, Павло посміхнувся.
— Ви маєте чарівний вигляд. На яхті буде де сховатися від палючого сонця.
Мати Алли подивилася на нього і тут же повернулася до шафи.
За п’ять хвилин вона стояла в передпокої в білосніжних укорочених скіні та вільного крою жовтій сорочці. На полиці в передпокої лежав капелюх із короткими полями, його і пляжну сумку Тетяна Василівна теж узяла із собою.
— Прошу, – Павло простягнув їй руку, коли вони почали спускатися сходами.
«Ось це виховання», – мимоволі подумала про себе вона.
Дорогою мовчали. Тетяна Василівна кілька разів діставала дзеркальце з сумки. Павло це бачив, помічав, його губ торкнулася тінь усмішки.
Заміський будинок Микитюків вразив Тетяну Василівну з перших же миттєвостей, щойно автоматичні ворота відчинилися. Вона швидко перевела все в грошовий еквівалент і зрозуміла, що Алла не прикрашала. Багате життя завжди вабило її доньку.
— Нарешті! – Алла вийшла на ґанок і невдоволено зустріла матір.
— Я проспала, уявляєш, уперше в житті.
Тетяна Василівна, справді, була пунктуальна, але не сьогодні.
— Сон пішов тобі на користь, маєш гарний вигляд, – сказала донька, відвернувшись, і мати навіть не зрозуміла, чи то була фраза, сказана, щоб вколоти її вкотре, чи, справді, комплімент.
— Мамо, це Іван. Знайомся.
Сходами, що вели на другий поверх, спускався чоловік. Тетяна Василівна навіть відкрила рота від подиву. Красень, брутальний брюнет.
«Треба віддати належне, а смак у тебе Алло є», – усміхнулася про себе мати.
Тетяна Василівна відчула себе ніяково поруч із таким чоловіком. Хотілося відвернутися, зайняти себе чимось, але тільки не дивитися в ці світло-сірі очі.
Чоловік, що стояв перед нею, знав, як себе правильно подати. Він заговорив перший, посміхався, запросив на терасу свого будинку, водночас не забувши про Аллу, ніжно підхопивши її під лікоть, тягнучи за собою і швидко перейшовши в розмові на «ти».
Тетяна Василівна намагалася раз по раз нагромадити в роті слини, але в горлі пересохло. Одразу з нізвідки виникла жінка в сірій гарній сукні й запитала, що бажає пані.
«Пані», – Тетяна Василівна мало не плюхнулася на стілець від такого прийому.
Казка, та й годі. Реальна казка.
Син Івана вже переодягнувся і теж спустився на терасу:
— Запрошую вас на прогулянку, яхта готова.
— Мамо, давай з нами.
Тетяна Василівна зайшла в будинок із жінкою в сірій сукні, а коли вийшла, на веранді на неї чекав тільки Іван.
Вона на це і розраховувала.
— Ти хотіла поговорити зі мною наодинці? – мелодійно запитав він у матері Алли.
«Що ти хотіла, йому п’ятдесят, він досвідчений…», – тут же подумала вона.
— Так. Знаєш, я коли їхала сюди з твоїм сином… Він, здається, старший за Аллу? – запитала вона, вдаючи, що не знає.
— Так, трохи.
— До речі, у нього чудові манери, дякую, що виховав такого гідного чоловіка.
Іван усміхнувся.
«Вініри» – чомусь подумала вона і трохи підібгала губи, щоб не показати свої зуби.
— Так от, Іване, я коли їхала сюди, подумала, що моя донька ніколи не побачить тебе молодим, а ти її старою.
— Вік це ж не вирок, – процитував Іван.
— Не вирок, – кивнула вона.
— А як же кохання? Якщо я можу подарувати жінці своє кохання: а це увага, ласка, повага, достаток, то, що в цьому поганого. Що поганого в тому, щоб бути щасливим і дарувати це щастя іншій людині?
— Погано нічого…
— Але п’ятдесят…, – сказав за неї він.
— Так…
— Ми близькі з тобою, Танюшо, за віком, а мислиш ти ще, вибач, як юна дівчинка, у цьому твоя донька за тебе прогресивніша. Вона бере від життя все тут і зараз і не думає про майбутнє.
— Ось, саме, не думає! – образилася Тетяна Василівна.
— Відпусти її, вона вже доросла жінка, нехай живе своїм життям. Ти маєш чудовий вигляд, я здивований, що ти одна. Це, мабуть, робить тебе нестерпною, Алла мала рацію.
— Недоречно обговорювати такі теми! – невдоволено сказала вона, ступивши на причал.
Алла з нетерпінням чекала на яхті, коли вони вирушать.
— Тобі не зрозуміти. Ти чоловік, у тебе немає потреби гарувати з ранку до ночі, як я подивлюся.
— Якщо ти про достаток, то я йшов до цього майже двадцять років. Бувало всяке, важко теж бувало, тому я зараз дорожу кожною миттю свого життя, зокрема й кожною хвилиною, проведеною з Аллочкою, – Тетяна Василівна тільки зараз зрозуміла, що Іван протягом усієї розмови постійно дивився на її доньку.
— Прошу, – подав він їй руку.
Тетяна Василівна вважала розмову незакінченою і потім неодноразово намагалася відновити її. Але Іван відпочивав. Він немов не помічав матір Алли.
— Павло вас відвезе, – несподівано перейшов із «ти» назад на «ви» Іван, коли вони повернулися з прогулянки додому.
Алла зрозуміла, що знайомство вийшло невдалим, але не сказала ні слова, тільки попрощалася з матір’ю.
Наступного разу з донькою мати побачилася тільки через тиждень. Алла їздила у справах до міста і заїхала до матері.
— Я знову на тиждень до Івана. Ну що ти з кислою міною мене зустрічаєш?
— Ні, що ти. Дякую, що заїхала.
— Ми йдемо в театр наступного тижня, підеш із нами? – поцікавилася донька.
— Ні, дякую, у мене багато роботи. Гроші, знаєш, донечко, дістаються мені важко.
— Я знаю, мамо, якщо хочеш, то звільнися. А я поговорю з Іванком, думаю, і на тебе вистачить.
— Ой, ні, що ти. Я вже якось сама.
— До речі. Мамо, у молодості Іван був таким смішним, і виглядав звичайним, йому так пасує зрілість. Ось дивись, – дочка відкрила на телефоні розділ із фотографіями і почала показувати їх матері. – Прикольний? – запитала вона.
— Так. Смішний.
— Ага. Я показала йому твої фотографії в молодості, і він зробив тобі комплімент, сказав, що ти анітрохи не змінилася, і тепер він точно знає, який вигляд я матиму в старості.
Тетяна Василівна натягнуто посміхнулася і змінила тему розмови.
Уже вночі мати ніяк не могла заснути. Вона згадувала ту поїздку в заміський будинок Микитюків, згадувала Івана, ту розмову. І лежала, довго думала.
Тепер їй потрібно вчитися радіти за доньку, усвідомлювати, що вона щаслива і приймати її рішення. Немає в неї інших аргументів, щоб бути незадоволеною. Донька бачила Івана молодим, а він її побачив у старості.
