Все почалося, коли прибився той пес. Він просто сів біля двору і голосно заходився гавкати, наче когось кликав. Господарі на те й уваги не звернули — хто знає, скільки тут тих бродячих собак гавкає.
Приватний сектор, тут мало не в кожного другого пес на ланцюгу.
Пес просидів під ворітьми аж до самого вечора. Тоді вже Ольга занепокоїлася. Видно ж, що собака хатня: доглянута, блискуча, вихована і не голодна. Може, загубилася.
— Дмитрику, давай нагодуємо собаку. А завтра, може, оголошення напишемо? Ну видно ж, що домашня!
Чоловік Ольги, Дмитро, слухняно взяв миску і насипав туди каші, що приготували для своїх собак.
— Привіт, хлопче! Як тебе звати? — Дмитро поставив миску біля пса і спостерігав, як той з апетитом їсть. — Султан? Дружок? Загубився, так, малий?
Дмитро любив тварин. У них з Ольгою було двоє собак і кішка. Пес їв дуже акуратно. Зовсім не схожий він був на звичайну дворнягу.
Білий, з коричневими плямами, шерсть коротка, блищить. Високий, з міцними лапами і довгою масивною головою. Високі стоячі вуха.
Ну прямо як у добермана! Адже ще зовсім маленьким цуценятам спеціально підв’язують вуха, щоб вони стояли. А от хвіст довгий і прямий, зовсім як у вівчарки. Пес підняв морду і подивився на Дмитра.
— Ти мене дякуєш, хлопче! Який же ти розумний! Де ж твій дім? — Дмитро хотів погладити пса, але все ж передумав. — Завтра шукатимемо твоїх господарів, малий.
Увечері Ользі стало зле. Температура піднялася до сорока, її почало трусити, аж у гарячці марила. Дмитро викликав «швидку». Приватний сектор, тож машина довго не їхала.
Він, чекаючи лікаря, розтирав руками крижані ноги Ольги.
— Олюсику, давай зігрівайся. Зараз лікар приїде, укол зробить і все буде добре!
А Ольга була далеко. Їй снилося, як вона вийшла за ворота і пішла знайомою вулицею. Обернувшись, побачила того пса. Він велично йшов за Ольгою.
А потім порівнявся з нею і наче підганяв уперед, коли вона надто довго затримувала погляд на сусідських дворах.
— Олюсю, не йди! Зачекай ще трохи. Я тут зайнятий, потім разом підемо!
Ольга зупинилася і подивилася назад. Там стояв її чоловік, Дмитро. Як завжди, йому потрібен був ще час. Як же Ользі хотілося скоріше йти вперед!
— Ну що ж, дочекаюся його, — вирішила Ольга і повернула назад.
— Гав! Гав-гав! — гучно загавкав пес.
— Потерпи, хлопче! Наступного разу прогуляємося. Бачиш, Дмитро там знову щось не встигає. Доведеться його зачекати.
Ольга розплющила очі й побачила себе в ліжку. Над нею схилився лікар. Схвильований Дмитро стояв трохи далі.
— Усе гаразд. Криза минула, — звернувся лікар до Дмитра.
— Олюсю, слава Богу! Тобі було так погано, ти марила. Я дуже злякався. Зараз лікарів проведу і повернуся до тебе!
На ранок Ольга почувалася набагато краще, але все ще була слабкою. Вона лежала в ліжку, а Дмитро поралася по господарству. Він наклав їжі тваринам, не забув і про прибульця. Коли Дмитро вийшов за ворота, то побачив віддалену постать собаки.
— Агов, хлопче, — Дмитро свиснув. — Йди до мене. Я тебе погодую.
Пес озирнувся, але продовжував іти далі. А Дмитро так і залишився стояти з мискою, повною їжі.
— Олюсю, уявляєш, пес пішов. Бачив, що я приніс йому їжу, але все одно пішов.
— А мені ж він снився тієї ночі! Наче мені треба йти кудись. А він мене проводжає. А потім ти мене покликав, попросив трохи зачекати. Я до тебе йду, а пес гавкає. Мовляв, куди йдеш, тобі в інше місце треба. А сьогодні пішов, щойно мені полегшало. Дмитрику, думаєш, це якось пов’язано?
— Олюсю, не кажи дурниць. Краще я тобі чаю зроблю, а потім поспиш трохи!
За тиждень Ольга зовсім одужала. І, вирушивши на базар, зустріла там свою сусідку.
— Олю, здрастуй! Як самопочуття?
— Спасибі, Ганнусю. Уже все гаразд. А ти як, що нового?
— Ти уявляєш, учора ввечері до нашого двору пес прибився. Видно, що не вулична тварюка. Гарний такий, білий з коричневими плямами. Просто сів біля воріт і сидить. Я походила по сусідах, ніхто не знає, чий він. Що робити з ним тепер?
— Ганнусю! — аж охнула Ольга. — Ти краще жени того пса!
Ольга розповіла про все, що з нею сталося.
— Нещастя приносить ця собака. Точно тобі кажу! А якби я з ним уві сні далі пішла? Може, вже б дев’ятий день справляли…
— Та що ти кажеш, Олю! Сплюнь. А пса прожену, від гріха подалі.
Удома Ольга розповіла про це чоловікові. І тоді вже він занепокоївся.
— Ну так, дивно все це. Але ж у них усе гаразд, ні з ким нічого поганого не сталося.
Наступного дня Ольга дізналася, що до будинку Ганни вночі приїжджала «швидка». Перелякавшись не на жарт, вона пішла до неї додому. Біля воріт собаки не було, але хвіртка була відчинена.
— Ганнусю? Ти вдома? Це Оля. У тебе хвіртка відчинена, я зайду? — Ольга зазирнула на подвір’я, нікого немає, двері в будинок замкнені. Вона вирішила запитати сусідку навпроти, раптом та щось знає.
— Вікторіє, доброго дня. А не знаєте, що сталося? Кажуть, уночі «швидка» приїжджала.
— Так, Олю. Приїжджала до Софії Пилипівни, до Ганиної мами. Із серцем погано стало. Ну, і все. Відмучилася старенька. Царство їй небесне. Ганна з чоловіком поїхали, зараз усі ці питання вирішують.
Ольга сумно побрела додому. Несподівано, звичайно. Софія Пилипівна була дуже міцною старенькою. Та й із серцем у неї проблем не було. Ольга була впевнена, що все це пов’язано з тим білим псом. Треба буде в Ганни якось обережно вивідати — проганяли вони його чи ні.
За три дні, на поминках, Ганна сама розповіла про пса.
— Я як із тобою поговорила на базарі, додому приходжу — пса цього немає. Думаю, слава Богу, сам пішов. А він на подвір’ї, виявляється! Мати його впустила. Ти уявляєш!
Почала я пса гнати, він гарчить, шкіриться. За ворота вийшов, а далі не йде. Сидить і все! Ну а вночі мамі погано стало. Пса я більше не бачила.
Розмови про білого пса швидко розлетілися по селищу. Кожен господар пильнував, щоб до його двору не підходила ця собака. Подейкували, що його бачили біля двору самотнього дідуся.
Потім навіть вирішили зайти до нього допитливі люди. Перевірити, чи все з ним гаразд. Виявилося, ні. Став він черговою жертвою білого пса. Люди зовсім збожеволіли. Боялися за себе, за малих дітей і стареньких батьків.
Дмитро не знаходив собі місця. За тиждень мала повернутися з санаторію його старенька мама — Лідія Іванівна.
Вона взимку перенесла запалення легень і дуже швидко занепала здоров’ям. Їй потрібен був особливий догляд. Дмитро переживав, що пес може повернутися до них.
У день приїзду свекрухи Ольга навела лад у всьому будинку, наготувала багато їжі. Через нервове напруження вона зовсім не могла всидіти на місці. По обіді Дмитро привіз маму додому.
— Мамо, здрастуйте! Як почуваєтеся? — Ольга метушилася навколо свекрухи. — Давайте заходьте швидше, відпочиньте трохи. Незабаром будемо обідати!
За обідом Лідія Іванівна скаржилася на самопочуття.
— Ой, діти. Як я вже втомилася! Хворію, хворію без кінця. Хоч би вже Бог забрав мене до себе!
— Мамо! — закричав Дмитро. — Що ви таке кажете! Цур тобі!
— Мамо, справді! Ви ж у нас сильна жінка. Ще восени в санаторій поїдете, зовсім оговтаєтеся. Припиніть думати про погане.
— Я, Олюсю, чула, що по селищу білий пес ходить. До кого він прийде, той помирає. Знаю, що і до тебе він приходив.
— Мамо, це все збіги. Не беріть у голову.
— Ні! Це ж не просто собака, а провідник. Пес проводжає душу на той світ. Тому і йде він одразу, щойно душа покидає тіло.
Ольга і Дмитро мовчали. Вони були абсолютно згодні з Лідією Іванівною. Але не хотіли підтримувати таку розмову.
Кілька місяців про білого пса ніхто не чув. Але його все одно боялися, перешіптувалися один з одним. Казали навіть так: «Он, цьому зовсім недовго залишилося. Значить, скоро за ним пес прийде».
І ось одного разу, повертаючись додому з базару, Ольга побачила, що біля її двору сидить білий пес. А Лідія Іванівна стоїть поруч із ним.
— Мамо, мамо! Що ви робите? Женіть його геть!
Ольга підбігла до двору і схопила палицю, що лежала під ногами. Вона замахнулася на пса. Пес стояв на місці. Він гарчав і шкірив гострі білі ікла, але не йшов.
— Чого ти прийшов? Іди, іди звідси! — Ольга плакала і замахувалася на пса палицею.
— Олюсю, не переживай. Не жени його. Значить, мій час настав. Чому бути, того не минути. Ти мене проведеш, так, хлопче? Хороший який, гарний!
Пес замахав хвостом. Розлючена Ольга його більше не цікавила.
— Ходімо до хати, мамо. Не хочу його бачити.
Весь залишок дня Ольга не знаходила собі місця. Вона бачила, як Дмитро крадькома витирає сльози. Звісно, Лідія Іванівна була вже старенькою, з купою болячок.
Але до новин про швидкий відхід близької людини неможливо підготуватися. Краще б нічого не знати. Нехай би все йшло своїм чередом, без цього провідника.
Вночі Ольга крутилася, ніяк не могла заснути. Усе прислухалася до різних звуків. На світанку їй таки вдалося задрімати.
Вранці Лідія Іванівна розплющила очі у своїй кімнаті. «Що таке? Чому я ще жива?». Вона піднялася з ліжка і вийшла в коридор. Двері в кімнату Ольги та Дмитра були прочинені.
Старенька туди зазирнула. На ліжку сидів Дмитро і плакав.
— Мамо… Олюсю, — схлипував Дмитро, — я прокинувся, а її вже немає з нами. Білий пес за Олею приходив. Минулого разу вона назад до мене повернулася. А зараз усе-таки повів він її із собою…
***
Цікаво, скільки всього незвичайного, часом містичного, приховують людські історії. І як іноді збіги обставин можуть здаватися справжнім знаменням.
Чи вірите ви, що є в нашому житті провідники долі, які допомагають нам зробити найважливіший вибір?
