— Ой, надто вже гарний він для тебе, — заявила Зоя Василівна, роздивляючись фотографію в телефоні доньки. — Одягнений за останньою модою. І зачіска яка, і окуляри… А сам який показний, плечистий. Такий чоловік — хоч куди! Не те що ти, Маринко.
Марина тільки важко зітхнула. А чого ще вона чекала від матері? Та все життя не втомлювалася натякати, що донька в неї — наче «ягода другого сорту».
Марина й так до останнього приховувала своє особисте життя. Не хотіла знайомити Антона з матір’ю — боялася, що та знову її осоромить. А в Антона були серйозні наміри, він хотів сім’ю.
І, знаєте, він зовсім не вважав свою наречену «сірою мишкою», якою її завжди малювала мати.
А почалося все ще тоді, коли Марина була зовсім маленькою…
Зоя Василівна з донькою жили в невеликому селі, за сімдесят кілометрів від районного центру. Батько зник, щойно дізнався, що Зоя при надії. Вони й розписані не були, тож не бачила молода мати ні аліментів, ні допомоги.
Працювала на пошті, а дитину ростила разом із бабусею та сестрою. І змалечку дала Марині зрозуміти: ніхто навколо неї танцювати не буде, бо нічого в ній такого «особливого» немає.
— Мамо, мамо, — тягнула малу матір за спідницю в крамниці. — Купи «кіндер», будь ласка!
На прилавку так гарно блищали ті шоколадні яйця в червоно-білій обгортці. Марина куштувала таке лише раз у житті, коли її пригостили в садочку.
— Навіщо воно тобі? Не свято сьогодні й не Новий рік, — відповідала Зоя Василівна. — Занадто розкішно для тебе буде. Куплю ірисок — і вистачить з тебе.
У першому класі, після батьківських зборів, до мам підійшла жінка з місцевого будинку культури.
— Яка у вас дівчинка гарненька! — усміхнулася вона Марині. — Так і бачу її в народних танцях. У нас якраз нова група набирається.
— Та які їй танці? — Зоя Василівна тільки зневажливо махнула рукою. — Ноги заважкі, у спідниці заплутається і гепнеться прямо на сцені.
— Ну… — жінка трохи розгубилася, але спробувала ще раз. — Тоді, може, у хор?
— Ой, я вас благаю! У мене вдома вуха в’януть від її співів, — мати знову всміхнулася так, ніби казала про щось очевидне. — Краще на гурток домогосподарства її запишіть. Готувати в житті точно знадобиться, на відміну від тих фігурів на сцені. Я ж як краще хочу…
Звісно, саму Марину ніхто не питав. Так і почала дівчинка вчитися шити та пекти пироги, поки подружки співали й танцювали. Іноді Маринка вечорами, вже лежачи в ліжку, скидала ковдру й довго роздивлялася свої ніжки.
— І зовсім вони не товсті, — ображено шепотіла вона в темряву.
Час минав. Марина з дівчинки перетворилася на дівчину.
— Ти куди коси розпустила? — чіплялася мати. — Хочеш, щоб щоки ще більшими здавалися? Ану збери у хвіст і не майся дурницями! У коровник теж так ходитимеш?
Марина ще тоді заприсяглася собі: вона за будь-яку ціну поїде з цього села. Ніколи не буде доїти корову чи порати птицю. Мати так часто дорікала їй цими справами, що в дівчини виробилася справжня огида до сільської праці.
Перший справжній бунт стався перед випускним, коли зайшла мова про сукню. Поїхали в місто, і в першому ж магазині дівчина побачила саме те, про що мріяла. Але Зоя Василівна залишилася вірною собі:
— Надто воно гарне для тебе. Це на худеньких дівчаток шито, а на тобі по швах затріщить! І колір не твій. Візьми краще он те синє — і дешевше, і до лиця тобі більше. Я ж як краще хочу…
Марина спалахнула. Мати постійно казала, що вона гірша за інших: занадто повна, некрасива, що вона не варта того, що мають інші дівчата.
— Досить так говорити, мамо! — вигукнула Марина прямо посеред крамниці. — Навіщо ти мене соромиш?
— Я соромлю? — перепитала Зоя Василівна, яка досі не знала опору. — Ах ти ж невдячна! Та я тебе виростила, вигодувала! Як краще раджу, а ти сперечатися надумала?!
Галасу того дня було багато. Марина пішла на випускний у старій сукні сестри своєї подруги — мати наввідріз відмовилася щось купувати після того, як донька показала характер.
Але з цієї історії дівчина винесла кілька уроків. Перший — як тільки ти стаєш «незручною», тебе одразу намагаються «зламати». Другий — треба якомога швидше їхати в місто. І третій — треба шукати підробіток.
Чим менша залежність від таких родичів, тим спокійніше на душі.
Так Марина і зробила. Щойно отримала атестат — сіла на автобус і поїхала подавати документи до міського коледжу. Їй пощастило: вчилася добре, тож вступила на бюджет.
Одразу дали місце в гуртожитку. Марина, не зволікаючи, перевезла речі й почала шукати роботу. До навчання було ще півтора місяця.
Марина вчилася на фармацевта, а вечорами працювала офіціанткою. Нарешті можна було дихати вільно! Не слухати кпини, приниження та постійні порівняння. Мати дзвонила раз на тиждень.
Марина відповідала коротко: сита, здорова, вчуся, все добре.
Якось, повертаючись з пар, Марина побачила матір з величезними сумками біля гуртожитку. Довелося вести гостю до кімнати.
— Ой, а це що, ти волосся пофарбувала? — одразу почала Зоя Василівна. — Не пасує тобі зовсім цей колір. І покривало на ліжку занадто яскраве. Китайське, мабуть, неякісне? Взяла б краще шерстяне з дому, бабусине.
Марина тільки поморщилася. Мати ні краплі не змінилася. Дівчина швиденько напоїла її чаєм, вислухала ще з десяток зауважень щодо свого вигляду, забрала продукти й випровадила матір, мовляв, треба багато вчити.
Минав час.
Чим менше Марина спілкувалася з рідними, тим ясніше розуміла: з нею все гаразд. Вона не гірша за інших. Вона вродлива, цікава, талановита. І вона має право на свої бажання.
Марина пішла на танці, багато працювала, збирала гроші. Купила собі гарний телефон, якісний одяг замість того синтетичного ганчір’я, у яке її завжди вбирала мати. Почала ходити до гарного майстра, зробила модну зачіску.
На останньому курсі коледжу Марина познайомилася з Антоном. Вони одразу сподобалися одне одному. Антон працював програмістом у великій компанії. З ним було так легко й цікаво! Марина й не помітила, як закохалася по вуха.
Коли навчання закінчилося, дівчина пішла працювати в аптеку. Антон запропонував жити разом, і вони почали облаштовувати своє затишне гніздечко. Він познайомив її з батьками, покликав заміж і все питав, коли ж вона познайомить його зі своєю мамою.
— Розумієш, Антоне, — пояснювала дівчина. — Моя мама… людина непроста. Звикла казати все, що в голову збреде. — Ну, до кожного можна знайти підхід, — усміхався він, пригортаючи її до себе.
Марині було ніяково розповідати, як мати роками нищила її самооцінку під виглядом турботи.
Тож вона відтягувала знайомство як могла. Але якось під час розмови телефоном Зоя Василівна почула голос Антона і зажадала пояснень. Довелося розповісти. Мати одразу заявила: приїду знайомитися, і крапка.
За кілька днів вона вже сиділа на дивані в їхній вітальні, пила каву й кривилася, роздивляючись усе навколо. Антона вдома не було — поїхав допомагати другу. Зоя Василівна побідкалася, що не застала зятя, і зажадала хоч фото побачити.
Саме після того, як вона назвала Антона «надто гарним для такої, як Марина», він подзвонив і сказав, що скоро буде.
— От і добре, — зраділа мати. — А то дарма я так здалеку їхала? Каву цю гірку сьорбати?
Марина глибоко вдихнула. Вона зрозуміла: настав час захистити себе.
— Мамо, якщо ти хочеш познайомитися з Антоном, то вибирай, будь ласка, слова. Я більше не дозволю тобі мене соромити та принижувати своїми зауваженнями.
Чашка завмерла в руці Зої Василівни. Брови поповзли до перенісся. Але перш ніж вона встигла відкрити рота, Марина додала:
— Я добре знаю все, що ти про мене думаєш. Але ні твій вік, ні те, що ти моя мати, не дають тобі права поливати мене брудом.
Зоя Василівна почервоніла від люті й підхопилася з дивана.
— Ах ти ж негіднице! Виросла і найрозумніша стала?! Ну, побачимо, до кого ти приповзеш, коли твій женишок тебе кине! — вигукнула вона й щосили грюкнула дверима.
Марина повернула ключ у замку, притулилася до стіни й нарешті видихнула. Вона прийняла тверде рішення: більше ніякого спілкування. Деякі люди не змінюються, і єдиний спосіб врятувати себе — це розірвати зв’язки, навіть якщо це твої батьки.
Антон повернувся і здивувався, що тещі вже немає. Марина довго розповідала йому все, як є. Коли вона закінчила, він міцно обійняв її.
— Не хвилюйся через це. Ти в мене найкраща, найрозумніша і найвродливіша. І будь-яке твоє рішення я зрозумію.
Марина притиснулася до коханого. Яке ж то щастя, коли в твоєму житті нарешті є людина, яка каже тобі такі прості, але такі потрібні слова…
Буває, що найрідніші люди стають найважчим випробуванням, і потрібно багато мужності, аби обрати себе і свій спокій замість нескінченних спроб догодити тим, хто цього ніколи не оцінить.
А як ви вважаєте, чи можна пробачити батькам таке ставлення, чи іноді розрив стосунків — це єдиний шлях до власного щастя та душевної рівноваги?
