Олена, згорбившись, тягла з базару важку сумку. Так уже повелося: раз на тиждень вона робила великі закупи, щоб потім не бігати по магазинах. Погода стояла неймовірна — небо синє, як у квітні, золоті берези пишалися своїм пишним вбранням, а червоні грона горобини горіли, мов новорічні ліхтарики, на тлі ще зеленого листя.
Раптом вона почула, що її хтось гукає. До болю знайомий голос змусив її здригнутися й зупинитися. Це був її колишній чоловік Павло.
— Привіт, а я дивлюся: ти чи не ти… — усміхнувся він. — Скільки років минуло! Дев’ять, мабуть?
— Мабуть, — розгублено відповіла Олена. — А ти як тут? До батьків приїхав?
— Так, раз на рік навідую. Винен, що так рідко, але робота. А ти як? — він зацікавлено розглядав колишню дружину.
Вона все ще була симпатичною та милою, але очі видавали якийсь смуток чи заклопотаність. Такою вона не була, коли вони жили разом. У ті три щасливі роки вона була завжди усміхненою, пустотливою, чим і подобалася Павлові. Ба більше! Він шалено кохав її, ревнував і страждав навіть від коротких розлучень.
— Я добре, — Олена намагалася посміхнутися так, як колись. — Працюю все там же, в інституті, дім, робота, батьки…
— Одна? — прямо запитав Павло. Це питання було для нього важливим. Він відчув це, щойно помітив її на тротуарі — згорблену під тягарем важкої ноші.
— Ну, чому ж одна? Живу з Василем… Він мене любить. І я його — теж, — усміхнулася вона, чекаючи на його відвертість.
— А я теж працюю, живу непогано, квартира окрема, простора, все чудово.
Вона продовжувала пильно дивитися на нього.
— Один? — нарешті запитала вона.
— Ну, чому один? У мене є дружина, чудова господиня, холодці варить, пироги пече, різні салати вміє готувати, — перераховував Павло, згадуючи меню обідів. — Вона кухар-кондитер у ресторані. Мені, можна сказати, пощастило. Я не ходжу по магазинах, як ти. І вдома завжди наготовано.
Він узяв із її рук сумку.
— Давай, допоможу донести. Важка ж якась…
— Дякую, — відповіла Олена, і вони рушили далі парком. Колись вони тут гуляли, коли були закохані.
Вони зупинилися біля лавки, де колись цілувалися. Вона стояла під кущами бузку, які з того часу ще більше розрослися.
— Рай для закоханих, — раптом сказав Павло, вказуючи на парочку, що сиділа на їхній лавці. — Пам’ятаєш?
— Пам’ятаю… — прошепотіла Олена. — Тільки давно це було. А діти у вас є?
— Дітей немає. Уже пізно, розумієш? — він подивився на неї і зітхнув.
Коли вони жили разом, Олена закінчувала інститут, готувалася до захисту диплома й іспитів. Тоді вони не планували дітей. А потім почалися сварки — через ревнощі, побутові дрібниці. Олена вже не наважувалася говорити про дітей, бачачи, що їхнє сімейне життя не таке вже й гладке.
— А може, даремно ми тоді не планували дитину, Павле… Пробач ти мене, — сказала вона, прощаючись біля свого під’їзду. — Раптом більше не зустрінемося. Я відчуваю себе винною. Багато думала…
— Та що тепер говорити, справа минула. І я був дурнем повним. Ревнував. Усе боявся тебе втратити, так любив. До божевілля… – відповів він, дивлячись їй в обличчя.
Вона зніяковіла, відвела очі вбік і увійшла в під’їзд. Усе той самий будинок, та сама адреса.
Павло побрів додому. Він не міг піти повз квітковий кіоск і купив там білі хризантеми. Як вона любила. Тільки цього разу приніс він квіти матері. І вона так зраділа, що розцілувала його в щоки, а потім раптом помітила смуток у його погляді.
— Що трапилося, Павлику? Ти як?
— Усе добре, мамо. Я як був брехуном, так і залишився… – відповів він і пішов у свою кімнату, ліг на диван і заплющив очі. Вона, така красива, ніжна, кохана досі Оленка, не виходила з голови.
«І навіщо я набрехав про простору квартиру, коли живу в однокімнатній? – думав він, – кому потрібна моя брехня? І яка в мене, одинака-вовка, дружина, до чортової матері?»
Він схопився і знову пішов на вулицю, а мати тривожно дивилася йому слідом із вікна, здогадуючись про його вічні муки. «Бідний мій хлопчик… Однолюб як був, так і залишився. Вона не дає йому спокою. І що з ним буде? Ніяк не влаштує своє життя…»
Жінка підійшла до ікони і стала молитися. Чоловік повернувся з роботи і запитав про Павла.
— Та він пішов кудись. Мається, як завжди, коли сюди приїжджає. Он квіти мені приніс. І що б це означало? Не розумію… – сказала мати Павла і обійняла чоловіка.
— Це нічого. За свою дурість завжди доводиться платити. Він мужик, і не дурний, не хвилюйся, все владнається, – заспокоїв її чоловік.
А Павло в цей час ішов до будинку Оленки. Подвір’я вже огорнули густі сутінки, він сів на лавку і став дивитися на її вікна. Вони світилися слабким вогником. Напевно, це був настінний світильник. Оленка любила читати.
«Мабуть, із чоловіком телевізор дивляться. Василь… Коханий… – Павло совався на лавці, – а я ж знову ревную… От же дурість яка! І що я тут роблю?»
Тут повз пройшла повненька жінка. Вона глянула на Павла і зупинилася.
— Ви когось чекаєте? Ви до кого? Боже ти мій? Павло, ти? – впізнала вона.
Це була Зінаїда Петрівна – давня літня сусідка Оленки.
— Упізнали, тітко Зіно? Так, я… Тільки не кажіть Олені, незручно, я тут так, повз йшов, за старою пам’яттю зайшов посидіти, згадати молодість.
— Так, ти змінився, – вона присіла поруч, – полисів трохи, і зморшок трохи додалося.
— А ви все така сама… Не змінює вас час, – усміхнувся Павло.
— Та вже, скажеш теж, – засміялася вона, – це темнувато, а при світлі – так я вся в зморшках, скоро баба Яга.
— Так, пам’ятаю, як ви гуляли, – продовжувала вона, – щаслива пара була. На вас ми всі милувалися. І як шкода, що розлучилися. Нерозумно й прикро. Прикро за вас, – підсумувала вона.
— Ну, зате тепер хоч вона щаслива, – похмуро відповів Павло, – і щаслива, і все в неї склалося. Не те, що в мене…
— Щаслива? Ну, не знаю… Не знаю. Як на мене, жіноче щастя – коли сім’я, дітлахи, чоловік гарний, а решта додасться: робота і всякі там друзі та товариші… – філософськи вимовила Зінаїда Петрівна.
— Що ви маєте на увазі? – не зрозумів Павло.
— А те й маю на увазі, що сім’ї в неї як не було після тебе, так і немає. А самотність – штука важка, а для молодої жінки – як камінь на душі… – стала пояснювати сусідка.
— Як самотність? – перебив її Павло, – а як же Василь? Вона його любить…
— Ну, Василь, звісно, рятує. До певної міри. Без нього було б зовсім погано. Я їй одразу сказала – заведи кота. Без тварин у квартирі – туга темна. А кіт, він і любить, і помурчить… І поговорити з ним можна. Як людина – все розуміє. Ось, наприклад, мій Мурзик. Він…
— Що? Василь – це кіт? – скрикнув Павло і схопився з лавки.
— Кіт. І що такого? Вони бувають розумніші за іншу людину… – стала сперечатися Зінаїда Петрівна.
Павло вже її не слухав. Він зірвався з місця і побіг до квіткового кіоску. Продавщиця вже зачиняла віконниці.
— Молодий чоловіче, що хотіли? Закриваємося.
— Білі хризантеми є? – запитав він, дістаючи з гаманця гроші.
— Скільки вам гілочок? – жінка почала виймати з вази квіти, – та ви, здається, сьогодні вже їх купували? Не вистачило, чи що?
— Давайте все, що є.
Продавщиця почала перераховувати квіти, але Павло вирвав у неї з рук увесь букет і поклав купюри на стіл.
— Але, тут забагато… – кричала продавщиця навздогін Павлу, що йшов.
— Решти не треба! – теж крикнув їй Павло.
Тітки Зіни вже не було на лавці. Вона піднімалася сходами в коридорі, коли побачила Павла, який біг угору.
— От божевільний! Та що трапилося? Можеш хоч пояснити? – запитала вона.
— Потім, тітко Зіно, все потім… – Павло перестрибував через дві сходинки.
Оленка відчинила двері й ахнула. Павло простягав їй величезний букет її улюблених квітів. Як колись… Дуже часто.
— Ти? Квіти? Павло… Я не могла тобі сказати, і збрехала, вибач, – біля ніг Олени стояв пухнастий кіт, оглядаючи раптового гостя.
Павло зайшов і одразу обійняв Олену.
— Я теж тобі збрехав, нікого в мене немає, і кохаю я тебе найбільше на світі. Як завжди. І тільки тебе одну…
Вони цілувалися, немов і не було дев’яти років розлуки, немов перелетіли удвох над темною прірвою, і тільки завдяки коханню втрималися, залишилися живими, і знову з’єдналися в єдине ціле, як колись…
Павло зателефонував матері вже вночі.
— Мамо, не турбуйся. Я вранці прийду. У мене все добре…
— Синку, ми божеволіємо. Де ти, що з тобою, пішов, нічого не сказавши… – плакала мати в слухавку, – ну, раз добре, то й добре…
— Та в нас усе добре. Я в Оленки.
— У якої Оленки? – про всяк випадок уточнила мати.
— У дружини.
Уранці пара прийшла до батьків Павла. Мати як ні в чому не бувало, накривала на стіл сніданок – сирники з домашнього сиру, сметанний пиріг і какао.
— Як я люблю ваші сирники, Тетяно Георгіївно, – сказала Оленка, – спасибі велике…
— Коли їдете? – запитав батько.
— Завтра, – відповів Павло, – але скоро повернемося. Звільнюся якомога швидше. І Оленка їде зі мною. Уже домовилася щодо її екстреної відпустки.
— От і молодці, – кивнув батько, – не розлучайтеся більше.
— Як же у вас усе швидко закрутилося! – дивувалася Зінаїда Петрівна, – вогонь, а не мужик! Ти, Оленка, не хвилюйся, Василя я буду доглядати як годиться. З ласкою і з розмовами. Їдьте, мої дорогі. І повертайтеся скоріше.
— Я вам ще дякуватиму. По-справжньому, з подарунками і музикою, – пообіцяв Павло сусідці.
— А мені за що? – здивувалася Зінаїда Петрівна.
— За балакучість, – відповіла Оленка.
— Ааа, за довгий язик! Що розповіла про тебе, про твого Василя… – засміялася сусідка, – ось і не дарма, як виявилося. Довгих років сімейного щастя вам!
Пара поїхала і повернулася через місяць додому.
Батьки Павла та Оленки були раді відновленню сім’ї. Вони ще не знали, що скоро будуть радіти ще сильніше. Не знала ще й сама Олена, що в положенні… Радість і щастя оселиться в їхньому домі тепер на довгі роки.
Як кришталеву вазу берегтимуть тепер любов і злагоду молодята. Дивно бути двічі одруженим на одній і тій самій жінці, чи не так? Однак, і таке в житті трапляється…
