Вперше слово взяв батько. Зазвичай він мовчав, чекав, коли мати виснажиться докорами сама і всіх виснажить, і говорив своє спокійне «досить».
Але сьогодні. Сьогодні він не дав дружині навіть відкрити рота. Олександр Іванович узяв дружину за руку, чим здивував і змусив відразу замовкнути. Розмова несподівано перейшла в інше русло. Іринка не стала чекати, коли батьки з’ясовуватимуть причини її прогулів у школі, і заявила: «Я чекаю дитину».
— Ти маєш право, донечко, ухвалити рішення сама, тобі через місяць вісімнадцять буде. Захочеш – залишиш дитину, захочеш … Мені сорок, я не планував, звісно, ставати дідусем так рано, – розсміявся батько, розводячи руками, – але все одно буду радий, підтримаю.
Іринка посміхнулася куточками губ і покосилася на матір.
Та явно була незадоволена позицією чоловіка, але промовчала. Потім наодинці вона, звісно, висловила все Олександру, але зараз промовчала, поважила.
— Вона тобі хоч сказала, хто батько? Мовчить, зараза, – почала розмову Тетяна.
— А я й не питав, навіщо?
— Як навіщо?
— Ну ти, Сашко, даєш!
— Тепер уже пізно питати, Таню, раніше потрібно було за дівчиськом стежити, де ти була? – із докором сказав чоловік.
— Я? Тобто я в усьому винна, а ти ні до чого.
— Ну так, я що, про обережність та захист в цьому ділі маю з нею розмовляти? Я ось із Костиком буду вести бесіди.
— Подивимося, подивимося, які бесіди ти будеш із цим телепнем вести. Поки я освітою дітей займалася, вони відмінниками були, а тепер що? Батько все дозволяє, куди вже я зі своїми настановами.
— Казав тобі не виходь на роботу, сиди вдома, ні ж…, – не витримав Сашко.
Тема роботи була в їхньому домі причиною постійних суперечок. Таня картала чоловіка, що мало заробляє, багато часу проводить за своїм хобі; Саша теж не мовчав, не подобалося йому, що дружина вийшла на роботу. Поки сиділа із сином у декреті, та й потім до школи не була дружина такою розлюченою, вічно незадоволеною та неуспішною, але працюючою жінкою.
У невеликому селищі Світле, що починається на пагорбі і розтягнулося вздовж невеликої річки, робочих місць було на пальцях перерахувати. Тому й виїжджали молоді на заробітки в найближчі міста, та на заробітки по всій країні. Тому, коли Тетяні запропонували вийти на роботу на «Пошту», вона не роздумувала, погодилася.
Олександр роботу водія в селищній адміністрації поєднував: у «спекотний» сезон його відправляли на поля, допомагати у збиранні врожаю; коли підтоплювало поля і єдина дорога ставала схожою на в’язкий кисіль, то виїжджав чергувати на тракторі, витягав застряглі машини і багато чого іншого робив Сашко, скрізь встигав. Тільки ось платили оклад, іноді підкидали премію, а дружину ця ситуація, звичайно, не влаштовувала.
Таня влаштовувала щось на кшталт сварки, докоряла, але скоріше з профілактичної точки зору, щоб чоловік не розслаблявся. За двадцять років спільного життя Сашко звик до претензій Тані і вже не сприймав їх всерйоз.
На доньку Олександр із Тетяною покладали особливі надії. Навчалася Іра на відмінно, мріяла стати лікарем, але в одинадцятому класі сталося те, чого батьки не очікували.
Першим забив на сполох класний керівник. Вона після уроків зайшла на пошту і попросила Тетяну відійти з нею для серйозної розмови. Таня стояла перед молоденькою жінкою із залитим фарбою обличчям. Не знала мати, що дочка прогулює уроки і за першу чверть одинадцятого класу в неї виходить уже три трійки за чверть.
Таня додому прийшла з роботи зла. Вона готова була рознести все і всюди. Іринки вдома не було, від цього до злості приєднувався гнів і перетворювався на вогненний коктейль.
Сашко приїхав додому за якоюсь деталлю для трактора, а Таня перегородила йому вихід із гаража. Вона випросталася й уткнула кулаки в боки, щоб надати розмові найбільшої важливості.
— Сталося щось? – тут же запитав чоловік, розглядаючи в руках деталь.
— Сталося. Донька твоя до школи не ходить і до трійок скотилася.
— У сенсі? – здивувався Олександр і відірвав погляд від деталі.
— Так, ось так. Класного керівника бачила на пошті, спеціально вона до мене прийшла, розповісти.
— О-о-о, та ти постривай істерику влаштовувати, може вона сплутала Ірку з ким-небудь. Молода вчителька, після інституту, кого вона пам’ятає там за три тижні.
— От уяви, дочку твою пам’ятає. Дівчинка на золоту медаль ішла.
— Тоді деталь відвезу і повернуся, вартуй її, будемо розмовляти.
Іринка повернулася додому о пів на дев’яту. Мати з батьком сиділи на кухні, чекали її, відклавши інші справи. Таня домивала посуд, Саша лагодив праску, щоб час даремно не пропадав.
Досить було погляду, щоб зрозуміти, що батьки в курсі пропусків уроків. Іра роззулася, зняла куртку і повісила її на вішалку, вимила руки і підійшла до столу.
— Я чекаю дитину, – сказала вона.
Саша взяв дружину за руку і почав розмову сам. Він не лаявся, говорив спокійно. У такій ситуації нервувати було не можна всім. Донька мовчала. З її вигляду було зрозуміло – вона ситуацією володіла, і розгублена не була. Але про те, хто батько, промовчала.
Таня весь наступний день була надто задумлива. Нарешті, її вихідний збігся з вихідним чоловіка, потрібно було завершити всі городні справи і зайнятися утепленням дерев до холодів, а в голові були зовсім інші думки.
— Що бабусею не думала так рано стати, задумлива? – вирішив пожартувати чоловік, перекочуючи великий гарбуз ближче до будинку.
— Ні, Саша, я от думаю, як вона іспити складатиме, документи про освіту отримуватиме.
— А що, думаєш, не зможе?
Таня знизала плечима і сіла на ґанок.
— Чого?! Радіти треба, дитина. А вона засумувала, виберемося.
— Не розумієш ти, Сашко, усе до купи. Їй же далі вчитися потрібно, а вона.
— А що вона, ну пізніше піде вчитися, чи ти не хочеш удома знову сидіти? Виростимо.
— Ну тебе, – махнула рукою дружина.
— Усе добре буде, – притиснув Сашко дружину до себе. – Потрібно термін дізнатися, на облік, напевно, стати і класному керівникові якось повідомити, скоро всі знатимуть. Тільки не тисни на неї, не треба, розповість. Зараз трохи усвідомить, що важко і буде поради просити.
— Так, ти маєш рацію, – витерла сльози Таня і встала. – Давай решту гарбузів зберемо біля сараю, – перевела вона тему.
Піраміда з рудо-жовтих кульок, перетягнутих невидимими нитками так, що вони готові були луснути, як тільки їх торкнешся, росла і росла. Гарбуз вродив цього року гарний. Він був м’який, з м’ясистою м’якоттю всередині і безліччю дозрілого насіння.
Таня працювала швидко, бажаючи швидше зібрати врожай і зайнятися іншими справами, а Сашко хапався за все підряд: він відносив гарбуз до сараю, прибирав батоги, які розповзлися по всьому городу, підгортав залишки картопляного бадилля.
— Привіт!
Пролунало гучне біля хвіртки. Гостя Саша з Танею побачили не відразу.
Олександр усміхнувся і, взявши гарбуз у руки, попрямував до сараю.
— Скільки років не бачилися, Колько! – ляснув по плечу старого друга господар будинку. – Який ти став, модний, – простягнув у відповідь руку Саша і міцно потиснув.
— А ви як? Таня, привіт! – махнув рукою гість.
— Підемо в будинок чи ти на хвилинку?
— Та не знаю як сказати… Давно хотів заїхати, але справи.
Микола з Олександром дружили з дитинства. Різниця у віці в них була чотири роки, але якось вийшло так, що жили сусідами і спілкувалися багато, здружилися, спільні інтереси. Після служби в армії Микола вирішив зайнятися бізнесом, постійно пробував щось нове, їхав у місто, крутився. У якийсь момент навіть стало в нього виходити, розкрутився, машину купив, квартиру, одружився, Олександр із дружиною навіть на його весілля їздили. Батьків Микола перевіз у місто, а будинок у селищі вони використовували як дачу. Ось тут-то і втратили друзі зв’язок. Микола рідко приїжджав сам, багато працював. Не бачилися друзі майже десять років.
— Слухай, Коля, як у тебе справи, як дружина із сином?
— Так я розлучився. А Дімці одинадцять скоро буде. У хокей віддав.
Розмова плавно перейшла в будинок на кухню. Таня закип’ятила воду в чайнику, стала виставляти на стіл частування.
— А Ірина де? – несподівано поставив запитання Коля.
— До подружки втекла, у навчанні відстає сильно, відмінницею була, а тепер.
— Не турбуйся, Саш, зроблю я їй документи, складе вона іспити.
Олександр мало не поперхнувся ковтком чаю, який щойно зробив.
— А ти тут до чого?
Микола подивився на Тетяну, потім на Олександра і трохи прикрив очі.
— Іра не сказала, що ми зустрічаємося і …
— То що, це твоя дитина? – Таня навіть сіла на табуретку поруч із чоловіком.
— Ви, правда, не знали? – Коля струснув головою. – Незручно вийшло. Я їхав, вважав, що дочка вам усе розповіла, я просив її.
Таня підскочила. Вона ніяк не могла підібрати слова. У голові Олександра погано складалася ця картина: дочка і друг дитинства. Він ніяк не міг повірити. Микола мовчав.
Ірина увійшла додому весела, із зошитами в руках, але, побачивши Миколу, який сидів за столом, одразу зняла посмішку з обличчя. Батько, помітивши дочку, не стримався:
— Ти ж бачив, як вона зʼявилася на світ, росла, вона тобі в …
— У дружини годиться, – перебив Коля, – усе серйозно в нас. Так, різниця у віці.
— Ти, вибач мені, звісно, Коля, але це не різниця, це прірва між вами. А тепер і між нами буде.
— Чому це? Я нікого не обманював, не примушував. Ірка сама до мене підійшла в барі. Так само було, Ір? – Коля несподівано витягнув руку в бік Ірини, чекаючи підтвердження. – Я б ні за що… Ви чого?
Усі троє дивилися на Миколу. Іра чомусь мовчала.
— Ясно. – Коля встав. – Повернуся, коли ви переварите новину. Проводиш? – звернувся Микола до Ірини
Новина була приголомшлива в прямому сенсі цього слова. Ірина чомусь обернулася, коли виходила з дому, подивилася на матір, потім на батька.
— Що це було, Сашко. Я думала однокласник якийсь, а тут…
Олександр мовчав. Та й що говорити. Він був здивований не менше за дружину. Донька повернулася хвилин за п’ять.
— Ти його хоч любиш? – не витримала мати і смикнула доньку за руку.
— Та як же ви всі мені набридли. Люблю, не люблю, яка вам різниця? Копайтеся у своєму городі, не потрібно до мене приставати!
Олександр підвівся зі стільця.
— Як ти з матір’ю розмовляєш, Іро! Шкода не відшмагати тебе вже ременем.
— А що? – закричала донька, – Відшмагай, я не проти, буде чудовий шанс піти від вас, нарешті.
— Так ти що, на зло нам, щоб піти з дому. Іро! Донечко моя, – Таня простягнула руки до доньки, але та відсторонилася, обличчя її скривилося, закапали сльози.
— Я жити нормально хочу, у магазин ходити, на ціни не озираючись. А Колька мене любить, дитину буде, нікуди він не піде від молодої дружини.
— У нього була вже молода дружина, – спокійно сказав батько, – ти забула.
— І що? Я інша.
— Наївна ти, а не інша, Іро. Він дорослий чоловік, він швидко зрозуміє, що ти граєш у кохання, до першої слушної нагоди, і ти залишишся сама, з дитиною…
— Саша! – скрикнула Таня.
— Хіба не так? – знову спокійно сказав він. – Чоловіка біля себе можна утримати тільки своїм коханням, справжнім. І ще. Дозволь запитати, донечко, чим же ми з матір’ю тобі не догодили? Що не купили, відмовляючи собі в усьому?
— Та в усьому, – кричала Іра. – Я просто не просила, сенс. Грошей немає.
Сашко подивився на дружину. Її словами говорила дочка, повторювала. Не можна було цього допускати. Не зрозуміли обидва. Тепер розсьорбувати.
Наступного разу, коли Саша побачився з Колею, йому раптом стало незручно, ніяково, йому здавалося, що він знає більше, ніж чоловік навпроти. Олександру раптом захотілося сказати правду, вколоти, відповісти, так би мовити, на вибір друга дитинства. Сашко не вірив у це кохання, не бачив у ньому зерна, чогось такого, що відчував сам, знав серцем. Вони стояли біля магазину, трохи віддалік від стоянки, біля нової іномарки Миколи, на якій він приїхав у селище.
— Ще є час усе змінити, – почав Сашко. – Не буде дитини, непотрібного весілля і вашого життя разом.
— Ти чого? Це моя дитина. Якщо їй не потрібна, нехай віддасть мені, я заберу, у мене кошти є, виховаю, не питання.
— Саме так, – зітхнув Сашко, – чи не думав ти, що показуючи всім свій достаток, ти замінюєш ними все інше.
— Ха. Ірка, як і всі дівчата її віку, ласі на гроші, Саш, вони всі зараз такі. Але Іра мені справді подобається, а далі, поживемо, побачимо.
Сашко ніяк не міг з’ясувати для себе, чому його донька, його власна дитина, хоче жити без кохання з кимось, поставити на чільне місце гроші, причому не засновані на спадщині або іншому способі постійного достатку.
Батько намагався напоумити доньку, розповісти, як важливо самій здобути освіту і бути не залежною від чоловіка, нарешті, бути освіченою з такими даними.
— Тату, не парся. Прийде час – вчитимуся, працюватиму, а зараз я хочу просто жити, – відповідала донька.
Весілля як такого не було, молодята просто розписалися. Дитина зʼявилася в травні, і Ірина толком не встигла підготуватися до іспитів, але прийшла. Залишкових знань вистачило, щоб скласти й отримати документи. На цьому етапі мати з батьком видихнули.
У шлюбі, на подив батьків з обох боків, Ірина та Коля живуть і досі, вже сім років, розлучатися не планують. Тільки чи можна назвати цей шлюб сім’єю? Шлюбом можна, а ось сім’єю, хоча, є ж приказка «Шлюб за розрахунком набагато чесніший, ніж шлюб за коханням».
