— Ти зовсім про сім’ю не думаєш, — мати стояла на порозі Ірининої квартири, стискаючи ручку сумки так, що аж кісточки пальців побіліли. — Могла б і допомогти грішми, якщо вже ви тут так розбагатіли.
Ірина мовчала. Слова застрягли десь у горлі. Мати кинула на неї останній, важкий погляд і розвернулася.
Ірина притулилася спиною до стіни й заплющила очі. «Розбагатіли». Це слово різало слух. Яке, скажіть, багатство?
Три квартири, так. Тільки мати забула згадати, скільки років вони з Олегом працювали, не розгинаючись, скільки ночей не спали, рахуючи кожну копійку, скільки разів відмовляли собі в усьому, щоб сплатити черговий внесок за по кредитці.
Ірина повільно пройшла до вітальні й опустилася на диван. Спогади наринули хвилею, накриваючи з головою.
Вони з Олегом познайомилися у дев’ятнадцять. Обидва працювали, розуміючи, що розраховувати нема на кого. Батьки Олега були простими людьми, без великих можливостей.
Ірина ж зростала з матір’ю та молодшою сестрою Вірою в тісній двокімнатці. Їм завжди бракувало грошей.
Коли одружилися, молоді винаймали кімнату в комуналці. Економили на всьому. Одяг купували на розпродажах, готували вдома, відмовлялися від розваг.
Через три роки після весілля взяли першу іпотеку на двокімнатну квартиру. На той час зʼявився син, і батьки Олега переїхали до них — допомагати з малюком, доки молоді працювали.
Жили вп’ятьох у тісноті. Спальня — батькам Олега, вітальня — їм із сином. Було незатишно, було важко. Але Ірина з Олегом повторювали одне одному щовечора:
— Це тимчасово. Заради майбутнього. Заради сім’ї.
За шість років вони закрили першу іпотеку. Купили другу квартиру — трикімнатну. Переїхали туди всією родиною. Двокімнатну здали, гроші йшли на новий кредит.
Батьки Олега невдовзі з’їхали, і нарешті з’явився простір для життя. Ірина зітхнула з полегшенням. Здавалося, найважче позаду.
Ще через кілька років у родині зʼявилася друга дитина. Ірина з чоловіком вирішили купити третю квартиру — для майбутнього дітей. Щоб синам не довелося починати доросле життя з нуля. Вони не хотіли, щоб діти пройшли через те саме, що й вони самі.
Коли оформили угоду, Ірина подзвонила матері. Хотіла поділитися радістю. Запросила в гості, думала, мати зрадіє за неї.
Але атмосфера того вечора напружилася з перших хвилин.
Мати сиділа за столом, склавши руки на колінах, і дивилася на Ірину холодним поглядом. Віра влаштувалася поруч, мовчазна і напружена.
— Третя квартира, значить, — промовила мати після довгої паузи. — Вам добре живеться.
Ірина розгубилася.
— Мамо, ми стільки років працювали…
— Працювали, — перебила мати. — А ми з Вірою як живемо, ти знаєш?
Ірина стиснула губи. Знала. Прекрасно знала. Віра працювала через раз, постійно змінювала місця, скаржилася на начальників, колег, умови.
Мати не працювала останні п’ять років, посилаючись на погане здоров’я. Хоча жодних серйозних діагнозів лікарі не ставили. Вони із сестрою ледве зводили кінці з кінцями, постійно просили грошей у борг.
Гроші, які Ірина давала, ніколи не поверталися.
— Ми теж бідуємо, — продовжила мати. — Але ти про нас не думаєш. Забула, хто тебе виростив.
— Я не забула, — Ірина спробувала зберегти спокій. — Але ми з Олегом багато років гарували на знос. Відмовляли собі в усьому. Не відпочивали, не купували нічого зайвого. Ми все заробили самі.
— Заробили, — Віра підвела очі. Там читалася образа, змішана із заздрістю. — А нам що, гнити в злиднях?
Ірина здригнулася.
— Віро, я ж пропонувала тобі влаштуватися на роботу через знайомих. Я можу допомогти знайти нормальне місце…
— Не потрібна мені твоя допомога, — огризнулася сестра. — Ти просто хочеш мати вигляд благодійниці.
Мати кивнула.
— Ось саме. Ти завжди такою була. Горда. Думаєш, якщо в тебе три квартири, то ти краща за нас.
Олег, який до цього мовчав, не витримав.
— Вибачте, але це нечесно. Ми ніколи не вважали себе кращими. Ми просто працювали…
— Це ти налаштував її проти нас, — мати перевела погляд на зятя. — Ірочка була гарною дівчинкою, доки не вийшла за тебе заміж.
Розмова перетворилася на болісну перепалку. Ірина спробувала заспокоїти всіх, але мати й сестра вже не слухали. Віра почала плакати, удаючи жертву обставин. Мати звинувачувала Ірину в безсердечності.
Вони пішли, грюкнувши дверима. Ірина стояла посеред кімнати, тремтячи від нервового напруження.
З того вечора почалася низка нескінченних прохань. То Вірі потрібні гроші на курси, які вона кидала через місяць. То матері — на ліки, які вона не пила. То на ремонт, який так і не починався.
Ірина кілька разів допомагала невеликими сумами. Розуміла, що це бездонна бочка, але не могла відмовити. Це ж сім’я.
Вона пропонувала знайти для них роботу. Хорошу, стабільну. У відповідь чула звинувачення в жадібності й нечуйності.
Мати дзвонила майже щодня. Просила, вимагала, дорікала. Ірина почала уникати дзвінків, але це тільки розпалило рідню.
І ось одного разу мати заявилася до них додому з Вірою.
Діти гралися в сусідній кімнаті. Олег розбирався на кухні з робочими документами.
— Ми маємо серйозно поговорити, — мати пройшла до вітальні. Віра пішла за нею.
Ірина зачинила двері, передчуваючи біду.
— Мамо, може, пізніше? Діти вдома…
— Ось саме, діти вдома, — мати розвернулася до неї. — І вони мають бачити, яка в них мати. Яка кинула свою сім’ю.
— Про що ти говориш? — Ірина остовпіла.
— Про те, що ти зобов’язана допомагати сім’ї, — мати підвищила голос. — Ти моя рідна дочка. У вас три квартири. Одну треба віддати нам із Вірою. Це справедливо.
Ірина відчула, як усередині все стислося. Віддати квартиру. Просто так взяти й віддати те, на що вони з Олегом витратили роки життя.
— Мамо, ти не можеш цього вимагати…
— Можу! — мати зробила крок ближче. — Я твоя мати. Я тебе народила, виростила. А ти? Ти живеш у розкоші й начхати хотіла на рідних!
Олег вийшов із кухні, почувши крики.
— Що тут відбувається?
— А ось і він, — мати розвернулася до зятя. — Ну і як тобі живеться на трьох квартирах? Совість не мучить?
Олег спробував щось заперечити, але мати не давала вставити слово. Віра стояла в кутку й плакала навзрид, усім своїм виглядом демонструючи нещастя.
— Мамо, припини, — Ірина ледь стримувала сльози. — Ти не маєш права…
— Я маю право! — мати майже кричала. — Я все життя віддала вам із сестрою. А ти виросла зрадницею. Краще б я тебе не народжувала!
Тиша накрила важкою ковдрою. Навіть Віра перестала схлипувати. Ірина дивилася на матір. Слова відлунювали болем десь глибоко всередині.
— Ідіть, — промовила Ірина тихо, але твердо.
— Що?
— Ідіть із мого дому. Зараз же.
Мати спалахнула.
— Як ти смієш так зі мною розмовляти?!
— Смію, — Ірина підвела голову. — Тому що це мій дім. Мій і Олега. І ніхто не має права вимагати від нас того, чого ми не хочемо віддавати.
Віра ступила вперед.
— Ти справді відмовиш рідній сестрі?
— Я пропонувала тобі допомогу, роботу, підтримку. Ти відмовилася. Тому що тобі не потрібна робота, тобі потрібні легкі гроші.
Віра зблідла. Мати схопила її за руку.
— Ходімо, донечко. Тут нам не раді. Тут живуть чужі люди.
Мати розвернулася й попрямувала до виходу. Віра пішла за нею. На порозі мати обернулася.
— Ти пошкодуєш про це, Ірино. Усі дізнаються, яка ти насправді. Я всім розповім.
Двері зачинилися. Олег підійшов і обійняв Ірину. Та тремтіла в руках чоловіка.
— Ти все правильно зробила, — прошепотів чоловік.
Ірина не відповіла. Сльози текли по щоках, але вона не витирала їх.
Мати із сестрою не заспокоїлися. Почали обдзвонювати родичів, поширюючи чутки про жадібну й безсердечну Ірину, яка забула про сім’ю. Деякі родичі, не знаючи всієї ситуації, стали відвертатися. Перестали дзвонити. Видаляли з друзів у соціальних мережах.
Ірина переживала. Плакала ночами, коли діти засинали. Олег тримав її за руку, повторюючи, що вона вчинила правильно. Але біль не вщухав.
Минув тиждень. Потім два. Мати не дзвонила. Віра мовчала. Родичі ігнорували.
Ірина ухвалила рішення: важке, болюче.
Але необхідне. Вона обірве зв’язки з родиною. Так, боляче. Так, прикро. Але вона повинна дбати про себе, чоловіка й дітей. А не про тих, хто хотів так нахабно сісти на шию.
Вона зробила вибір. І тепер мусила навчитися з ним жити.
Отак і буває, коли родинні зв’язки виявляються міцнішими за любов до дітей чи вдячність, а успіх одних стає для інших лише приводом до заздрощів і претензій. На жаль, не всі можуть щиро порадіти, коли в когось із близьких усе вдається, чи не так?
